НАГАЛЬНО 

Час інтегрувати мистецькі надбання у світовий контекст

Лесь ТАНЮК,
голова Національної спілки
театральних діячів України

Однією фарбою театральної картини не намалюєш — це радше хроніка піднесень і спадів, де, як у драматургії, кожна нова картина заперечує попередню. Що, власне, і є стрижнем драми, у нашому випадку — українського театрального поступу доби Незалежності.

Не підмінювати культуру низькопробним релаксом

На першому етапі, здавалося б, катастрофічному для культури, ми в Україні не закрили жодного театру (для порівняння: в Росії було закрито понад триста!). Навпаки — розпочався процес народження театральних студій, і на початок 1992 року їх було вже понад 120. Зазвучали імена Андрія Жолдака, Валерія Більченка, Віталія Малахова, Олега Ліпцина, Володимира Кучинського. Народжувалася нова мова театру. На жаль, більшість із цих митців, не маючи підтримки в Україні, змушені були емігрувати.

У Харкові прогримів на весь світ міжнародний фестиваль «Березіль-1993», влаштований Спілкою театральних діячів України за сприяння Академії наук та харківської влади. У цьому форумі, який відбувся під знаком Леся Курбаса, взяли участь театри всіх континентів, напрямків та мистецьких шкіл. На жаль, такого фестивалю (якщо не рахувати кількох малоформатних з «Березіля» під керунком Сергія Проскурні) ми в Україні більше не мали: при тому, що на наших театральних теренах щорічно відбувається до двадцяти фестивалів — від «Січеславни» на Дніпропетровщині до «Золотого Лева» у Львові, від «Мельпомени Таврії» у Херсоні до «Тернопільських театральних вечорів»; що фестивальними столицями стали Ялта і Луцьк, Одеса й Харків, Чернігів і Житомир, Донецьк та Івано-Франківськ, і навіть мала й непомітна в минулому театральна Біла Церква. Закрито було й популярний «ГогольФест» Влада Троїцького.

Але, здається, сьогодні наші урядовці вже стратегічно дозріли до державної ініціації щодо великого Міжнародного театрального фестивалю в Україні — візитної картки нашої держави. Принаймні на пропозицію нашої спілки Міністерство культури відгукнулося схвально… Дай, Боже, нашому теляті вовка з’їсти…

Високою оцінкою діяльності спілок стало надання їм статусу національних, що підтримало їх матеріально. На жаль, попри суттєве збільшення фронту мистецьких робіт, держава упродовж останніх років щорічно зменшує фінансову підтримку культури, зокрема театрів, здебільшого ігноруючи їхні статуси (національних, академічних обласного підпорядкування чи муніципальних). Закони про театральну справу, про гастрольну діяльність, про захист прав членів творчих спілок не виконуються, що посилює ентропію студійного руху, змушує театри до безпардонного заробітчанства (звісно, за рахунок зниження якості вистав і смакових категорій). Залишковий принцип фінансування культури і мистецтва в Україні загрожує підміною культури на низькопробний релакс. У багатьох із нас складається враження, що хтось зацікавлений у загибелі української національної культури і планомірно винищує найкреативніші її прояви.

«Наше все одно колись буде зверху»

Безумовно, винен і сам театр — ми рідко бачимо на його сценах вистави стратегічного значення, як-от «УБН» у заньківчан у постановці Федора Стригуна чи «Солодка Даруся» або «Нація» за Марією Матіос у постановці Ростислава Держипільського. Упродовж доби української незалежності смолоскип високої культури високо тримали, не дозволяючи припалювати від нього цигарок, Богдан Ступка, Михайло Резнікович, Федір Стригун, Едуард Митницький, Марко Бровун та Михайло Форгель, Данило Поштарук і Білял Білялов, Юрій Чайка та Олександр Книга. Упевнено пішла далі нова генерація — Юрій Одинокий, Дмитро Лазорко, Станіслав Мойсеєв, Дмитро Богомазов, Андрій Білоус, Степан Пасічник.

У ХХІ столітті театр не може існувати без потужного театрознавства й аналітичної критики. В Україні найвидатніші майстри театральної думки об’єднані навколо Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса на чолі з академіком Неллі Корнієнко.

Про цей центр слід сказати окремо. Сьогодні він уже здобув міжнародне визнання — всупереч багатьом з тих, хто намагався його зліквідувати (про постійний рекет і пристрасті навколо нього театральна громадськість, в тому числі світова, начувані). Центр співпрацює з 25 країнами світу. Далеко за межами України відомі його експериментальні вистави, майстер-класи, літні школи, діяльність у царині драматургії, праці, присвячені теорії й практиці Леся Курбаса, а головне — роботи в галузі нетрадиційного театрознавства й високої мистецької теорії, відкриття в площині синергетики художньої культури, унікальні збірники центру «Курбасівські читання».

2012 рік знаменний для театру як 125-річчя з дня народження Леся Курбаса. Це обумовило, з одного боку, посилені вимоги до рівня театральних вистав України. З другого — під знаком ювілею вперше в незалежній Україні за ініціативи Національної спілки театральних діячів України та Центру Леся Курбаса відбувся мегапроект: міжнародна конференція в Києві «Курбас у світовому контексті», театральний фестиваль молодої режисури (Біла Церква), мультимедійний проект «Курбас у Києві», трирічний огляд молодої драматургії, режисури, сценографії, критики — із завершенням у Молдові на Міжнародному фестивалі країн СНД, Грузії та Балтії. Це спричинило новий виток зацікавленості Україною у світі як театральною державою.

На жаль, «нема пророка у власній батьківщині» — вітчизняне чиновництво цього не осягає, світова культура не є його сильним місцем… Але всупереч цьому, долаючи всі перепони, Центр Леся Курбаса як єдина інноваційна установа нового типу в театральній сфері та всі ми, небайдужі до українського завтра, продовжуватимемо свою мистецьку стратегію на інтеграцію науки і культури України у світовий контекст. Може, і про це колись думав Лесь Курбас, говорячи, що колись «наше все одно буде зверху».