НОВИНКА
Ліна Костенко презентувала книжку поезій "Річка Геракліта"
Природа Поезії стала багатшою й гарнішою ще на одну річку, а ми в Україні - на зворушливі ознаки часу: ноосфери душі в сьогоденні.
Не сколихнути слова музикою
Цей час схожий на троянди студентки філфаку з Харківського університету: вона витратила на них і на квитки на потяг півстипендії, щоб о 6-й ранку бути в Києві, а о 6-й вечора вже від'їхати зі столичного перону додому. Розкішний букет вручила розчуленій Ліні Костенко на презентації "Річки Геракліта" - її вибраних поезій і нових.
Цей час схожий на "Річку Геракліта" - книжку із прекрасною графікою Сергія Якутовича. Вона побачила світ у видавництві "Либідь" у "дуеті" з аудіодиском, де вірші озвучила автор у супроводі скрипки Мирослави Которович, котра сказала Ліні Костенко: "Ви читаєте поезії так мелодійно, ритмічно, що супроводжувати це ну просто неможливо. Я могла тільки трішечки зробити настрій або додати між ними паузи. Грала якісь натяки, клаптики мелодій. Ви не в одному вірші згадуєте про скрипаля. Тому звук скрипки, гадаю, тут досить природний. У вас є рядок: "Я тихо йду, так ходять скрипалі, не сколихнувши музику словами". А я намагалася не сколихнути слова музикою".
Цей час схожий на таку ретельну увагу до поезії Ліни Костенко, як у моєї колеги, котра "багато років хотіла спитати про фразу у вірші "Мій дід Михайло був храмостроїтель": "а щоб кращіше бамбиляли дзвони, шпіальтеру до міді добавляв". Бо ніде більше не бачила такого слова "шпіальтер". А пояснюючи це слово, Ліна Василівна додала, що у неї "бажання завжди якоїсь відлюдності саме від того діда Михайла: за родинними переказами, відлюдника в Іонівському монастирі. Він мав дивовижні здатності ясновидця, цілителя. Мріяв побудувати храм".
У цьому часі, як у нових віршах Ліни Костенко, до болю не хочеться, щоб "знову пішла Україна по колу. Знову і знову, ще раз у ніколи?!" А "хочеться чуда і трішки вина", щоб до того дива долучитися й самому. Щоб там "сади стояли в білому наливі. Іскрив зеніт, як вольтова дуга. А ми були безсмертні, бо щасливі. За нами пам'ять руки простяга".
Сніг у Флоренції і Рустичі
"Мене часто журналісти запитують, які улюблені вірші Ліни Василівни, - сказала її донька, упорядник "Річки Геракліта" і автор передмови до цієї книжки Оксана Пахльовська, письменниця, культуролог, доктор філологічних наук. - І я завжди цитую рядки, які, можливо, ніхто не чекає від мене почути. Це слова Джованфранческо Рустичі, італійського скульптора із маминої драматичної поеми "Сніг у Флоренції": "Я хочу, може, срібним олівцем птиць малювати на льняній тканині".
Я була дуже здивована, коли недавно, восени, відкрила італійську газету і побачила статтю про виставку Джованфранческо Рустичі у Флоренції: що Італія нарешті оцінила цього геніального скульптора, про якого згадував Вазарі і який вплинув на Леонардо да Вінчі. Рустичі був століттями забутий. І раптом італійські мистецтвознавці почали його вивчати. Настільки було дивовижно мені це читати: адже дилему й трагедію цього скульптора ще років 30 тому Ліна Костенко відкрила, відчула і написала про це в драматичній поемі "Сніг у Флоренції".
Я подарувала італійцям мамину збірку "Сад нетанучих скульптур", де ця драматична поема надрукована, і фотографії ірисів (ця квітка - символ Флоренції), які виростив знаменитий селекціонер із Тернополя. Є ірис з ім'ям Ліни Костенко, є із назвою "Сніг у Флоренції". Містика до містики: сходжу з потяга у Флоренції - скрізь сніг, якого там ніколи не буває...
На виставці Рустичі у Флоренції були цікаві батальні скульптури, через них він і став знаменитим, і статуя Мадонни білосніжної в просторі якомусь космічному. І я подумала, що в цьому і є шлях кожного художника - між цими батальними сценами і космічним виміром мистецтва. Синтез естетики і свободи - це і є форма протистояння митця, його опозиції, буття в часі, в цій річці Геракліта, якої немає, але в яку ми завжди входимо, щоразу інші. Причали річки Геракліта - це місця нашої пам'яті, все, що нам дороге".
"Слухайте, це прекрасна Україна!"
"Душа задивиться в туман і марить обрисами літа. Чи, може, це приснилось нам купання в річці Геракліта?". Як ви помітили, це вірш не написаний, він - от як зітхаєш. Над такими віршами не працюєш: дихнув, відчув і записав. Ніколи не думала, що він колись дасть назву книжці.
Хочеться часом чогось красивого, хіба ні? І от раптом я чую, що видавництво "Либідь" і моя Оксана підпільно від мене готують якусь книжку. Вони вирішили зробити мені вибране за принципом зовсім іншим - естетичним. Оксана тут заговорила про концепцію цього видання. Я живу без концепції, так як розумію і відчуваю, а про концепцію хай говорять теоретики. Оксана свідомо не поставила тих віршів, за якими мене ідентифікують (Ліна Костенко - це "Альтернатива барикад", "Біль єдиної зброї" і т. і.), а відібрала вірші, де щось таке людське-людське. Моє і ваше.
Мені незвично з такої відлюдності раптом виходити на величезні зали. У Рівному чи в Києві - в театрі Франка просто лякалася. Але помітила: люди тебе зустрічають, говорять про всілякі важливі речі, все збиваються на політику, на сьогоднішній день. А потім раптом увечері починають цитувати, і знаєте - що? Десь побачили в полях корів і кажуть: "он корів розсипана квасолька доганяє хмару у полях", потім "хуртовини айстр", "але про це не треба говорити". Тобто дуже людське цитують, у них у душі це живе. То політичний момент завжди диктує нам якісь дражливі, страшні, неприємні емоції. А якщо будемо переживати якісь дуже красиві речі, станемо сильнішими. Нас на негативне поле заганяють, а ми випромінюватимемо самодостатність свого сприйняття зовсім інакшого світу.
В одному з моїх нових віршів є строфа: "Були Геракли і Перикли, і не порнуха, а Парнас. Навіщо ми до всього звикли? Навіщо звикло все до нас?" І саме незвичність, бажання зовсім інакше сприймати світ мене навернуло до цієї книжки. Коли ти адресуєш людям якесь добро і щось красиве, вони тоді відплачують тим же.
Якою я побачила Україну? Коли радянська влада мене заборонила, кращого подарунка мені не могла зробити. В мене тоді було багато часу. Замість того, щоб друкуватися, я жила вільно, їздила по Україні. Я знаю всі ліси. І стала людиною природи і почуття: це для поезії.
У Рівному, звідки повернулася днями, вздовж центральної вулиці через кожні три метри білборди. Я дивлюся, а там я на них і написано "Подія року". І ні на одному мені не домалювали вуса... А я до такого не звикла: знаю, що в нас зовсім інші події року. В'їжджаємо на іншу вулицю, а там мене вже нема, там політики. Один білборд обдертий. Що на другому написано, не скажу. Комусь щось домальовано...
Я знаю, для кого пишу. Але нас так затуркали розмовами про моральний занепад населення, про деградацію... А в Рівному мене зустріли дивовижні люди. Кажуть: о, це не так, як у 60-х роках, коли шістдесятники збирали аудиторії і стадіони. А я побачила той самий зал, з тією ж позитивною енергетикою сприйняття літератури, поезії, культури, тільки, на сьогоднішній день, уже загостреною.
Наші політики увесь час так борються за єдність, умовляють, заохочують, часом гроші дають, щоб зібралися люди на мітинги, де одні одних звинувачують. А до мене самі прийшли, і, що особливо, молодь. Це була єдність. Під театром у Рівному стояло дуже багато людей. І була записка від них: "Зігрійте нас словом".
Кажуть, молоді не треба культури, що маса вимагає свого права на вульгарність. І нам з телеекранів густо-масовано дають вульгарність, примітив, перетворюють людей у плебс. А насправді я побачила той самий народ, який я знаю, для якого варто працювати. І в Рівному, і в театрі Франка в Києві абсолютно та сама картина. Я була просто зачарована цими людьми. Слухайте, це прекрасна Україна!"