"А що за межею?"

Битва за межу — тема хрестоматійна. Така собі стародавня забавка українців. Ідеться про власну межу, про город чи присадибну ділянку. Адже саме вони є причиною суперечок. Пам’ятаю, моя покійна бабуся Параска з Хмельниччини завжди воювала із сусідкою бабою Настею за шматок городу. «Ось бачиш, — казала Параска Іванівна, — залізла вона своїми бараболями прямісінько на мій город. Це ж моя земля. Чому ця земля має працювати на когось?» Я бабусю заспокоювала, мовляв, не слід сусідські добрі стосунки псувати такими дрібницями.

Бабуся була розумною, із сусідкою більш-менш стосунки налагодила. А тема межі та розмежування втрутилася вже в моє нинішнє буття. Звісно, до загальноукраїнського її розуміння ставилася як нормальна людина. Межу перетнули вороги, колишні «брати». Все всім зрозуміло. Комусь, може, й потрібні докази. Мені — ні.

Не потрібні й інші докази. Втім, був такий випадок. До нас на дачу прийшли землевпорядники й представники дачного кооперативу. Обмірювати дачну ділянку. А там навіть не шість тих совдепівських, а чотири сотки землі. Клаптиками, діляночками, виступами. Зміряли, переконалися, пішли собі. До речі, зручно було, отже частково за дачу розрахувалася. Напряму, на місці, із квитанцією.

Проводжаю їх, за спиною стою. Сусідка запитала: «Скільки ж у них?» У відповідь: «Чотири сотки». — «Які чотири сотки? Вони ж у нас дорогу вкрали, вони ж такі, вони корупціонери». Я розгубилася. Мовчу. Яку дорогу?  Коли ми купували цю дачу за 300 доларів, моєму покійному батькові ніхто про жодні дороги не казав. Нині дача коштує в рази дорожче. І сусіди згадали про якусь спільну дорогу. Щоб було зрозуміло: там немає проїзду, дороги немає. І ніхто її, звісно, ніколи не захоплював. Будиночок стоїть на околиці, там немає доріг.

Ідеться не про гроші, ціни й дороги. Наші діти дружать по-сусідськи, граються, в гості ходять. Що це? Межа, грань? А що за межею? За  межею — відсторонення, відокремлення, неприйняття, неприязнь. І врешті-решт — ворожнеча. Нічого не нагадує?