20 жовтня 2009 року тодішній Президент Віктор Ющенко підписав указ «Про День визволення України від фашистських загарбників», яким фактично узаконив фальсифіковану його попередником Леонідом Кучмою хронологію завершення бойових дій на території нашої Вітчизни у роки Другої світової війни.

Для істориків не таємниця, що перше відзначення повного визволення України від німецько-фашистських загарбників відбулось 14 жовтня 1944 року з ініціативи Микити Хрущова, який за наказом Сталіна очолював уряд УРСР — Раду народних комісарів. Офіційною підставою для святкування стало вигнання загарбників із села Лавочне Сколівського району Дрогобицької (нині Львівської) області — останнього окупованого населеного пункту УРСР станом на початок радянсько-німецької війни.

Гра з календарем

Нічим не примітне село визволили ще 8 жовтня 1944 року, однак Микита Хрущов розпорядився відкласти офіційне відзначення, щоб належно підготуватися до масштабної кампанії мітингів, урочистих зборів тощо. На них не лише дякували більшовицькій партії та особисто товаришу Сталіну, а й гнівно таврували «українсько-німецьких буржуазних націоналістів», як їх іменував тодішній агітпроп.

Наступного року день визволення України відзначали вже як належало — 8 жовтня. Однак це тривало недовго, бо вже 23 грудня 1947 року в СРСР навіть День Перемоги втратив статус неробочого дня. Замість нього «червоною» датою календаря став Новий рік — 1 січня. Сталін, який чудово усвідомлював, якою страшною і кривавою ціною переможено гітлерівську Німеччину, вирішив, образно кажучи, не сипати сіль на рани численним ще на ту пору фронтовикам і замінив День Перемоги аполітичним святом «йолкі».

Лише у 1965 році вже за часів правління Брежнєва Дню Перемоги повернули офіційний статус свята і заодно стали відзначати день визволення України від німецько-фашистських загарбників, проводячи з цієї нагоди урочисті засідання, виставки ретельно підібраних «ідейно правильних» документів і так звані наукові конференції. На них зазвичай обходили мовчанкою той факт, що жителі приєднаного в 1945 році до УРСР Закарпаття чомусь відзначають визволення свого краю аж 28 жовтня, а не разом з усіма українцями.

Історична правда нібито восторжествувала у 1999 році, коли тодішній Президент Леонід Кучма перед черговими президентськими виборами переніс відзначення дня визволення України із 8 на 28 жовтня, перетворивши святкування 55-річчя вікопомної дати фактично на мітинги на свою підтримку. Стосовно історичної аргументації, то, мовляв, саме цього дня завершилася Східно-Карпатська наступальна операція радянських військ, під час якої вони визволили від окупантів Ужгород і вийшли на кордон України в її сучасних межах.

Правоту другого Президента України начебто підтвердив його наступник Віктор Ющенко, який, теж готуючись до виборів і прагнучи заручитися підтримкою виборців старшого віку, 20 жовтня 2009 року підписав указ про надання історичній даті офіційного статусу Дня визволення України від фашистських загарбників.

Із правдою не ладнають

Інститут національної пам’яті вже висловив свою позицію стосовно нововведення Віктора Ющенка і рекомендував замінити два терміни. По-перше, фашистами насправді були послідовники італійського дуче Муссоліні, а ідеологією гітлерівської Німеччини був націонал-соціалізм, який ще прийнято називати нацизмом. По-друге, на переконання науковців, після 28 жовтня 1944 року в Україні на зміну нацистській окупації прийшов тоталітарний радянський режим. Отож доречніше говорити не про «визволення від фашистських загарбників», а про «вигнання нацистських окупантів».

Однак офіційними союзниками Гітлера й окупантами України були Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина, тоталітарні панівні режими в яких навряд чи доречно називати нацистськими. Та найважливіше, що українці не ладнають із правдою навіть після перенесення з 8 на 28 жовтня дати чи то визволення, чи то вигнання окупантів. На відміну від села Лавочне Львівської області, після звільнення якого Україну в її довоєнних кордонах повністю очистили від окупантів, із територіями, що нині є невід’ємною частиною нашої держави, ситуація складніша.

Уже беззаперечно, що місто Чоп визволили від окупантів — німців і мадярів аж 23 листопада 1944 року. Отож відзначаючи 28 жовтня «вигнання військ нацистської Німеччини та її союзників під час Другої світової війни за межі сучасної території України», грішимо проти істини.

Цікаво, що у фундаментальному довіднику «Освобождение городов», який видали в 1985 році спільно Інститут військової історії і Центральний архів Міноборони СРСР, немає міста Чопа! На 600 сторінках книжки ретельно вказано дати окупації й визволення міст Радянського Союзу з райцентрами включно і взяття Червоною армією найбільших населених пунктів Австрії, Болгарії, Угорщини, Польщі, Норвегії й т. ін., але жодної згадки про фактичні ворота країни на Захід — важливий залізничний вузол на кордоні.

За радянських часів це не могло бути випадковістю. Розгадку знайти нескладно. У мемуарах «Путь солдата» колишній командувач 18-ї армії Антон Гастилович згадує: «Чоп по-українськи — затичка в бочці, пробка. Він справді став корком, що закупорив наш наступ. Уночі, щойно Радінформбюро встигло повідомити про взяття Чопа, супротивник контратакував наші війська і відкинув їх на 1—1,5 км. Узяти Чоп ні в ту ніч, ні у наступні дні не вдавалося».

Перше повідомлення Радінформбюро про «оволодіння Чопом нашими військами» датовано 29 жовтнем 1944 року. Про те, що ворог відбив місто назад, промовчали і тільки у звіті за 23 листопада вже без фанфар повідомили: «Місто і залізничний вузол Чоп, що переходив із рук в руки, знову зайняли наші війська».

У виданій 1985 року вже за горбачовських часів енциклопедії «Великая Отечественная война 1941—1945» вирішили дотримуватися старої версії. Тут у статті «Восточно-Карпатская операция 1944» стверджують, що Чоп визволено 29 жовтня, а у статті «Украина — освободителям» (про меморіал поблизу Ужгорода) написано, що «війська 4-го Українського фронту, оволодівши 27 жовтня 1944 року Ужгородом, вийшли на державний кордон СРСР і завершили визволення території України».

Зрозуміло, що двох правд у двох виданих істориками в один рік довіднику й енциклопедії бути не могло. Отож Чоп просто викреслили із книжки «Освобождение городов», а брехня про вихід наприкінці жовтня 1944 року на державний кордон СРСР і повне визволення території України досі вважається істиною від розумнішого «старшого брата».

А за ціною ми не постоїмо…

Нині навіть фахові історики навряд чи будуть єдиними в думці, який саме кордон перейшла Червона армія восени 1944 року, визволяючи суто етнічні українські землі. Ще до формального початку Другої світової війни він встиг перетворитися з угорсько-чехословацького на польсько-угорський, коли внаслідок «мюнхенської змови» та недолугих спроб світових лідерів «умиротворити» Гітлера з політичної карти світу зникла Чехословаччина.

Карпатську Україну, яка проголосила незалежність, окупувала Угорщина, потопивши у крові відчайдушний спротив українців. Менш ніж за рік відбувся черговий «договорняк» уже між Гітлером і Сталіним, що призвело до окупації Польщі й перетворення кордону на етнічних українських землях на угорсько-німецький.

Саме на підступи до нього влітку 1944 року вийшла Червона армія, вище командування якої не мало наміру штурмувати Карпати, плануючи обійти гори рівнинною територією Угорщини. Однак втрутилася висока політика, бо формально незалежна і союзна Третьому рейху Словаччина ініціювала таємні переговори з СРСР про перехід на бік антигітлерівської коаліції. Це мало статися після вступу радянських військ на словацьку територію.

Отож 30 липня 1944 року було відновлено на той час уже розформований 4-й Український фронт. До його складу ввели тільки дві армії, які розпочали завідомо безнадійний кровопролитний штурм Карпат. 26 серпня війська врешті-решт отримали наказ призупинити наступ, а вже наступного дня німці окупували маріонеткову Словаччину, що спровокувало Словацьке національне повстання.

8 вересня 1944 року 4-й Український фронт знову кинули в наступ, однак за два місяці жорстоких боїв його війська подолали лише 50 км оборони ворога, втративши більшість танків і майже половину особового складу. Однак це не завадило внести фактично провальну Східно-Карпатську наступальну операцію до переліку «десяти переможних сталінських ударів», які колись назубок мав знати кожен школяр і студент.

Визволення всієї України й Закарпаття зокрема надто щедро оплачено кров’ю і життями українців. 1944 року їхня частка у складі піхотних підрозділів чотирьох Українських фронтів сягала 60—80%. Переважно це були поспіхом мобілізовані так званими польовими військкоматами селяни, яких фактично без жодної військової підготовки і часто навіть ще не обмундированими кидали у бій.

Цих «трофейних солдатів», як називали їх німці, не лише сотнями тисяч прирекли на марну смерть, а й зрадили і забули після загибелі. Пам’ятні фронтовикам і відображені в піснях та фільмах військові поховання зі «скромной фанєрной звєздой» масово зникли вже 1946 року, в лютому якого Раднарком СРСР ухвалив постанову про наведення порядку з обліком і утриманням «військових кладовищ, братських та індивідуальних могил загиблих».

Виконання цих робіт поклали на місцеві органи влади, зобов’язавши до 1 серпня 1946 року завершити впорядкування поховань. У Москві чудово усвідомлювали, що сільради і райвиконкоми, не маючи ні потрібних сил, ні коштів, просто зрівняють більшість могил із землею, щоб вчасно відзвітувати про виконання постанови Раднаркому СРСР. Історики вже підрахували, що впродовж 1946 року кількість військових поховань у країні скоротилась із 750 тисяч до 30 тисяч.

Про це теж треба пам’ятати, відзначаючи, а не святкуючи святу дату нашої історії.