Схиляюся над непорушним тілом. Дихання немає. Не панікувати. Подзвонити у «швидку». Звільнити від одягу, знайти потрібну точку на грудях, правильно зробити 15 натискань та два вдихи через рот. Ще 15 натискань — і знову два вдихи…
Боїмося, бо не знаємо
Нині це вже спогади із тренінгу для журналістів з надання першої невідкладної допомоги. Потерпілим виступав манекен, якому робили штучне дихання та рятували від артеріальної кровотечі. Кров була штучною, та емоції — щирими. Лише так, отримавши порцію адреналіну від «рятування» манекена, можна навчитися надавати першу допомогу й здолати той психологічний бар’єр, коли бачиш на вулиці непритомну людину, але боїшся підійти, щоб допомогти.
За дослідженнями, в разі раптової зупинки серця шанси врятувати людину, якщо допомогу надано впродовж перших двох хвилин, становлять близько 80%. Сильна артеріальна кровотеча залишає на порятунок лиш одну-три хвилини, й що більше часу спливає, то нижчі шанси. 40% людей, що гинуть в Україні внаслідок ДТП, також можна було б урятувати, вчасно допомігши їм.
Певна річ, проблема в таких випадках полягає не в тому, що довкола немає людей. Вони є. Та не знають, як допомогти, або бояться нашкодити, зробивши щось неправильно.
Як відомо, з початку року в Україні чинний новий закон про екстрену медичну допомогу, однією з норм якого є приїзд «швидкої» за 10 хвилин у місті та 20 — у селі. Та навіть якщо ми реально наблизимося до цих задекларованих норм, у разі зупинки серця десятихвилинне очікування — це фактично вирок. Отже, якщо оптимістично припустити, що вітчизняна система надання екстреної медичної допомоги й працюватиме колись бездоганно, розв’язати цю проблему вона не здатна. Водночас тією людиною, котра виявиться поруч і надасть критично важливу для життя допомогу, може стати кожен. І саме тому в багатьох європейських країнах близько 80% людей вміють її надавати.
Теорія і практика
За словами голови Всеукраїнської ради реанімації та екстреної допомоги Віталія Крилюка, озвучених на «круглому столі» в МОЗ, специфіка такого навчання полягає в тому, що проведення серцево-легеневої реанімації чи надання допомоги при травмах не можна опановувати теоретично. «Теорія обов’язково повинна підкріплюватися навичками», — каже він.
Щоб навчитися рятувати людину, в якої зупинилося серце, в середньому потрібно 6 годин. Ще стільки — аби вміти правильно зупиняти кровотечу. «Принцип такий: розкажи мені — і я забуду, покажи мені — і я запам’ятаю, змусь мене зробити — і я зрозумію. Якщо ви особисто пропрацюєте десять хвилин з манекеном, коли на колінах спітнієте біля нього, повірте: надовго це запам’ятаєте. Як правило, ми боїмося, бо не знаємо, що робити в таких ситуаціях. Якщо людина подолає страх, надаючи допомогу манекенові, зіткнувшись із реальним життям, вона не розгубиться», — каже Віталій Крилюк, який впевнений: українці готові вчитися надавати першу допомогу, треба лиш правильно донести їм цю інформацію.
«Чимало вже зроблено: разом із Українським фондом «Здоров’я» за підтримки МОЗ ми вже півтора року проводимо соціальний проект «Я можу врятувати життя», під час якого вже навчено понад 10 тисяч учнів старших класів і студентів», — каже він, додаючи: за рік інструкторам повідомили вже про десяток випадків, коли хлопцям та дівчатам довелося успішно застосовувати ці знання на практиці.
Трапилася й історія на підприємстві, колектив якого навчали інструктори Всеукраїнської ради реанімації та екстреної медицини, коли раптом стало зле одному з працівників. «До приїзду «швидкої» йому провели серцево-легеневу реанімацію навіть із використанням автоматичного дефібрилятора. Лікарям чоловіка передали живим», — розповідає фахівець.
У червні народні депутати зареєстрували законопроект, спрямований на розвиток і розширення проблематики домедичної допомоги. «Законопроект містить два ключові моменти. Перший — вимога, аби в усіх установах та організаціях, незалежно від форми власності, був певний відсоток людей, які зможуть надавати домедичну допомогу, й це буде їхнім обов’язком. Друге — обов’язковість навчання такої допомоги в середніх, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах. При цьому акцент робитимуть на практичних заняттях, тому що теоретично вчитися надавати першу допомогу — це так само ефективно, як і теоретично опановувати їзду на велосипеді», — каже один з ініціаторів законопроекту народний депутат Володимир Дудка. Норматив щодо наявності в колективі певної кількості людей, котрі знають, як допомогти в екстреній ситуації, — звична практика більшості європейських країн.
Навіщо навчати основ першої допомоги, скажімо школярів? «Усе просто: льодяник потрапив у верхні дихальні шляхи. Це абсолютно реальна ситуація, й дитина може померти. Згідно з торішніми статистичними даними, лише на лівому березі столиці від обструкції (порушення прохідності — Т.М.) верхніх дихальних шляхів із життя пішло 30 людей», — констатує Володимир Дудка.
Посилаючись на експертні дослідження, він стверджує: якщо в Україні близько 10% дорослого населення вмітиме надавати домедичну допомогу, це надасть можливість зменшити раптову смертність приблизно на 20%. Навчивши 2 мільйони людей, ми отримаємо шанс врятувати щороку 26 тисяч наших громадян. Вартість навчання однієї людини становить приблизно 200 гривень, тобто для двох мільйонів українців потрібно буде 400 мільйонів. «Якщо говорити про врятованих, взявши прагматичну, а хтось скаже — цинічну методику, помноживши рівень ВВП на кількість врятованих життів працездатного населення, отримаємо цифру: 300 мільйонів доларів на рік. Такий фінансовий бік питання. Проте коли ми говоримо про конкретну живу близьку людину, то зовсім не думаємо категоріями ВВП і скільки його збережемо, рятуючи когось», — каже Володимир Дудка.
Насамкінець. Згадалося запитання, яке не один раз ставили на навчаннях журналісти (та, мабуть, не тільки вони): чи не можуть бути натискання на грудну клітину під час непрямого масажу серця настільки сильними (емоції ж бо!), що в потерпілого поламаються ребра. Інструктори у властивій лише медиками манері відповідали: краще хай буде з поламаними ребрами живий, ніж із цілими мертвий.
Від себе додам: нехай ситуація, коли доведеться рятувати людину, не трапиться ніколи, але якщо вже й станеться — сподіваюся, відтепер зможу допомогти.
ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД
У Польщі існує програма з навчання домедичної допомоги для молодшої школи у вигляді коміксів. Її завдання — здолати психологічний бар’єр, аби дитина могла підійти до людини, яка постраждала. Крім того, на спеціальних ляльках діти вчаться здійснювати серцево-легеневу реанімацію.
У програмі з надання домедичної допомоги для учнів середньої та старшої школи, а також студентів, окрім базових реанімаційних заходів, передбачено навчання, як допомогти при травмі (без введення медикаментів). Нині цей багаторічний проект демонструє позитивний результат. Якщо подібне впровадити в Україні, наслідки стануть відчутними через 5—10 років.
ПРЯМА МОВА
Треба створити чітку систему домедичної допомоги
Олександр ТОЛСТАНОВ,
заступник міністра охорони здоров’я України:
— Що стосується домедичної підготовки, то нині від розмов ми крокуємо до закону. У нас багато кафедр та наукових програм, але вони готують кваліфіковані кадри, які надають уже госпітальну допомогу. А нині країна має повернутися обличчям до цієї проблеми, бо вона зачіпає кожного. Кількість транспортних засобів зростає в геометричній прогресії, збільшується число міграційних процесів, що свідчить: кожен із нас може опинитися в ситуації, коли потрібно надати першу допомогу. На жаль, нині Україна посідає п’яте місце в Європі за показниками смертності, в структурі якої 51% — це догоспітальний етап, 49% — госпітальний. Міжнародний досвід підтверджує, що за умови правильної організації кількість урятованих життів зростає. Так, в нас є новий закон про екстрену медичну допомогу, але, відверто кажучи, не завжди є можливість викликати «швидку», і водночас за 10 хвилин із пацієнтом можуть відбутися такі зміни, що приїзд лікарів буде запізнілим. Нам треба багато ще зробити, але найголовніше — це створення чіткої системи домедичної підготовки, яка могла б охопити якнайбільше людей. Потрібно не тільки створити структуру, яка інформувала б щодо домедичної допомоги, а й гарантувати якість відповідної підготовки.
КОМЕНТАР ЕКСПЕРТА
Буває, що студент-медик закінчив шостий курс, але не знає, як підійти до постраждалого
Арсен ГУДИМА,
професор Тернопільського медичного університету
імені І. Горбачевського:
— Історія домедичної допомоги в Україні давня. Надавати її вчать усіх водіїв, які отримують права, проте всім зрозуміло, що нині ставлення до цього суто формальне. Крім того, легкові автівки оснащені аптечками, що містять не ті засоби, які потрібні в нинішніх реаліях. 2005 року ми провели Всеукраїнську конференцію, результатом якої стало те, що вже з 2007 року в медичних вишах на ІІ курсі введено шість годин домедичної допомоги. Це був перший позитивний крок. Адже часто буває, що студент закінчив шостий курс, але не знає, з якого боку підійти до постраждалої людини на вулиці. Тому поява закону, який зобов’язав би навчати учнівську та студентську молодь робити це, має колосальне значення.
Мої колеги-поляки підрахували, що кількість коштів, які вкладають у допомогу постраждалим, котрим не надали своєчасну домедичну допомогу немедичні працівники, в десятки разів перевищує ті гроші, які потрібні для відповідної освіти немедиків.
Приємно, що в Україні вже є точка відліку: закон про екстрену медичну допомогу та постанови Кабінету Міністрів. Але реалізація деяких із них була дуже непростою з точки зору викладених у документах формулювань. Тому потрібні були певні зміни, й ухвала нового законопроекту, який регламентує надання домедичнї допомоги, буде відчутним проривом для України як держави, що прагне євроінтеграції.
Важливо, що до розробки цього законопроекту долучилася Всеукраїнська рада реанімації, яка пропагує в Україні найновіші протоколи Європейської ради реанімації та Американської асоціації кардіологів. Адже проблема полягає в тому, що в нас керуються застарілими протоколами з надання екстреної допомоги — і домедичної, і лікарської.
Ми в Google+