Кінець дня на одному з ринків Києва. Спостерігаю, як спішно складають не проданий товар торговці. Відпрацювали своє: хтось успішно, а в когось виторг курям на сміх. Увагу привернула продавчиня малини. По лікті в сокові цієї ягоди вона змішувала прим’яту зі свіжою, чим здивувала не тільки мене. А може, це комерційний хід — привабити покупця.
— Почім малина? — запитували на ходу кияни.
— 50 за кілограм.
— А за 45 продасте?
— Ну й знахабніли люди. Совісті — ніякої. Та я за 45 гривень краще сама з’їм або викину, або взагалі, знаєте що — не відволікайте від роботи.
Цікаво, що робитиме жінка з тією масою, яку навряд чи хтось купить. Але ціну продавчиня так і не знизила. «Нехай пропаде, стече соком, дешевше не віддам. Навіть якщо доведеться викинути в контейнер», — буркотіла під ніс.
До слова, контейнер для сміття стояв поруч. Там уже хтось склав почорнілі банани, ящики з черешнею і ще якісь зіпсовані фрукти. Ця буденна картинка з життя підштовхнула до роздумів. Ну чому у нас, українців, такий менталітет? Радіємо, коли сусідові погано. Шкодуємо того, що через день зіпсується. Але віддати дешевше — зась! Як говорить народна мудрість, «що не з’їм, те понадкушую». І де ті зарубіжні стандарти, коли вранці — ціна одна, а ввечері на цей же товар — інша, здешевлена майже удвічі?
Тим часом у деяких селах, звідки вивезти вирощений урожай багатьом не під силу, уся ця вітамінна продукція пропадає. Яблука гниють під яблунями, вишні-черешні посохли на гілках дерев, абрикоси пообсипалися й успішно удобрюють землю. Не допускають такого у своєму повсякденні знайомі — родина Северинів, яка на дачі вирощує різну городину. Так ось, продають свої овочі вони миттєво на ближньому ринку. Ціни виставляють соціальні, тож розмітають їхню продукцію та ще й дякують.
— А що робити, коли кабачки зав’язуються під сонечком і ростуть ніби гриби. Дощ цього літа рясно поливає. Ми навіть сил не докладаємо для їхнього достигання. Те ж саме можна сказати про огірки, помідори, патісони. Нам, та й родичам також, вистачає. Нехай і людям буде користь від дарів природи з екологічно чистого городу, — каже подружжя.
Полтавчанин Бережний щодо системи торгівлі дотримується власних економічних постулатів: чим більший товарообіг, тим товщим стане гаманець. Колись починав бджолярську справу з одного вулика, викачував мед для своєї родини. А згодом уже ділився цим цілющим продуктом з кумами, сусідами. І пішло-поїхало. Тепер має кілька десятків вуликів. Надлишок продукції привозить до столиці. Свої візитівки вручає усім охочим. Має своїх покупців, тож на ринку довго не стоїть. Практикує пасічник доставку солодкого продукту додому, тобто виконує індивідуальні замовлення. Бо упевнений: постійного клієнта треба завойовувати і догоджати йому. Адже те, що він звертається тільки до тебе, свідчить про високу оцінку і твоєї праці, й твоєї продукції.
Звичайно, таких щедрих дачників і нескупих пасічників зустрінеш не часто. Адже більшість селян, мандруючи до Києва з клунками, налаштовані продати товар найдорожче, тож диктують свою ціну, яка інколи відлякує покупця. І він іде туди, де товар дешевший.