Аркадій РАДКІВСЬКИЙ: "Що ближче до передової, то чистішими стають люди"

Шлях у військову журналістику автора «Урядового кур’єра» Аркадія Радківського не був простим. Він закінчив Дніпропетровське вище зенітно-ракетне командне училище ППО і став офіцером військ ППО, здобувши цивільну спеціальність інженера з експлуатації радіоелектронних засобів. Обіймав офіцерські посади. Однак військову частину, в якій проходив службу, скоротили, і йому запропонували вступити до Київського гуманітарного інституту. Успішно склавши вступні іспити, мав навчатися на офіцера-народознавця. Коли запропонували спробувати себе у журналістиці, без вагань погодився.

Група військових журналістів спочатку налічувала 8 осіб. Закінчили навчання лише 6. Аркадій з величезною вдячністю згадує наставників Григорія Кривошея та Віктора Коробкова, які правили матеріали початківців і розміщували їх у різних виданнях.

Закінчивши навчання, випускник потрапив до Бердичева на посаду відповідального секретаря дивізійної газети «Солдат України». Потім ніс службу у Вінниці в газеті «Крила України», а через 20 років повернувся до Дніпропетровська спеціальним кореспондентом газети Міноборони України «Народна армія». Тепер Аркадій Радківський готує свої публікації з найгарячіших точок АТО на сході України. А напередодні Дня журналіста наш автор поділився досвідом роботи на передовій.

— До обстрілів і побутових незручностей звикаєш швидко. Але зрозуміло, на передовій ніколи не можеш почуватися комфортно. Журналіст заради класного фото чи ексклюзивної інформації готовий на будь-які жертви, навіть у гарячій точці. Відчуття страху приходить значно пізніше, коли усвідомлюєш, куди поліз. Без сумніву, на передовій мають працювати профі. Військовому кореспондентові, окрім журналістських навичок, потрібно володіти військовими знаннями і навичками. І головне, маєш бути впевнений у надійному тилу, в людях, які прикривають тобі спину. У виборі напарника для мене головний критерій: чи піду з ним у розвідку.

На передовій дрібні й підлі особистості на приживаються. Переконався у цьому, побувавши в Дебальцевому, біля луганського аеропорту, в Сабівці, Майорську, Вуглегірську, Авдіївці, Щасті. Що ближче до передової, то чистішими стають люди. Чесність, відвертість, жертовність українських захисників вражає. Навіть поранений ворог завжди отримає від наших хлопців необхідну допомогу.

Герої моїх публікацій — українські військовослужбовці. Це звичайні хлопці, чесні та порядні люди. Коли у наш дім прийшла біда, вони без зайвих слів і пафосу зробили вибір і пішли захищати країну.

Я бачив терористів. Здебільшого це людський мотлох, звичайнісінькі покидьки. Однак проти нас воюють не тільки наркомани й алкоголіки. Серед супротивників чимало і тих, кому російська пропаганда задурила голови. Спочатку вони вважали, що визволяють Україну від «каратєлєй» і фашистів, а тепер воюють проти українців, бо вважають нас зрадниками… Росії. Також проти нас воюють російські регулярні військові частини. Це відчувається за їхньою професійною підготовкою, за рівнем збройного оснащення. Вони маскуються, працюють тут без документів та розпізнавальних знаків, але професійних військових завжди видно. Місцевих сепаратистів вони використовують як гарматне м’ясо. Ті ж тільки в полоні прозрівають і починають розуміти, що їх обдурили.

Росіяни, що воюють на Донбасі проти України, знущаються з полонених, катують їх. Чимало свідчень про те, як російські найманці безжально розстрілюють машини медичної допомоги з нашими пораненими, знищують медичних працівників. А яким тортурам піддають полонених!

У будь-якій складній ситуації не буває без гумору. Якось ми повернулися надвечір з чергового виїзду, вечеряємо. Аж раптом прибігли наші сусіди-розвідники у повному бойовому спорядженні. Запитують, чи наша машина на ходу. Ми зібралися за лічені секунди, бо супроводжувати розвідників — це для журналіста справжній фарт. Накинувши бронежилет, схопивши автомат і фотокамеру, я і телеоператор Вітя Гром сіли у мікроавтобус і вирушили в ніч. Десять хвилин шаленої їзди бездоріжжям із вимкненим світлом. Зупинилися. Розвідники пішли в темряву. Я вже малював в уяві «убивчий матеріал» про захоплення диверсантів. Але тут зв’язківець дав команду «відбій». Повернулися на базу. Ледве дочекався ранку. Виявилося, що наші розвідники заскочили двійко шахраїв, які під прикриттям темряви намагалися прокрутити свій нехитрий бізнес. Хлопці просиділи у засідці майже всю ніч.

Дуже важливо, особливо в зоні бойових дій, завжди залишатися людиною. І пам’ятати, що від твоїх слів чи дій залежить чиєсь життя.