ВАЖЛИВО
Історична романістика письменника Івана Корсака виховує патріотів
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»
Така майже містична деталь: одного разу я запитав себе: про кого з наших видатних, але не знаних загалом людей хотів би прочитати роман? Звичайно, про Юрія Немирича. Про феноменальну постать українського інтелектуала із XVII століття, який уклав оригінальну геополітичну концепцію, що могла стати рятівною для України.
Навчався в європейських університетах
Тож «Немиричів ключ» Івана Корсака для мене — маленька сенсація. Я мовби телепатичною мовою послав сигнал Корсакові, а він прийняв його і відповів мені книжкою (цей роман побачив світ торік).
Як і кожен історичний роман Корсака, «Немиричів ключ» має не тільки панораму тодішньої епохи, а й поглиблене промальовування персонажів. Для кожного з них автор знаходить індивідуальні психологічні деталі, виразні барви, кожен має свою життєву філософію, що й становить основу повнокровних художніх характерів Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Станіслава Кричевського, Станіслава Мрозовицького, що ввійшов у фольклор як легендарний Морозенко і, звичайно ж, самого Юрія Немирича — головного героя роману.
Це донині, мабуть, одна з найзагадковіших постатей у нашій історії. Дослідники її не можуть з остаточною впевненістю сказати, у скількох європейських університетах він навчався. Називають університети Амстердама, Парижа, Оксфорд, Кембридж. Дехто стверджує, що це ще не всі навчальні заклади, в яких набирався знань цей допитливий і жадібний до наук шляхтич. Він був, за словами В’ячеслава Липинського, «зінтернаціоналізований європейською освітою мандрівник, письменник і український пан». У Європі були відомі його політичні трактати — Немирич писав про різні суспільні формації. На думку Івана Корсака, він у цьому був не просто на голову вищим за сучасників, а й значно попереду свого часу. Окрема тема — його релігійні шукання й аріянська академія, яку він заснував у своєму маєтку в Киселині на Волині.
Автор ∂рунтовної післямови до роману член-кореспондент Української вільної академії наук (США) Ігор Гирич наголошує, що Немирич багато в чому був подібним до іншого польського шляхтича — В’ячеслава Липинського, який жив після нього аж через два з половиною століття. Вони — не тільки уродженці Волині, їхні маєтки (у Липинського — в Затурцях) неподалік один від одного. Обидва мали феноменальну освіченість і стали оборонцями українського народу. В’ячеслав Липинський, пориваючи зі своїм середовищем, одержав від поляків наличку зрадника. Юрій Немирич теж порвав з середовищем Речі Посполитої й став одним із формуляторів ідеї української шляхти, яку представляв староукраїнський воєвода Адам Кисіль.
Але в Юрія Немирича — це вже новий шляхетський стан, що творить з козацькою старшиною Богдана Хмельницького провідну верству, відмінну від олігархічно-магнатської польської шляхти Речі Посполитої, якій ця нова шляхта протиставляється як новий державний елемент Гетьманської української держави.
Цей важливий процес глибоко проаналізував В’ячеслав Липинський у своїй праці «Україна на переломі», де наголосив, що війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького створила чи не першу історичну ситуацію, в якій у національно-визвольному руслі воєдино злилися і соціальні низи, і козацтво, і численні представники національної аристократії, які раніше, як правило, ігнорували всі козацькі й селянські повстання проти гніту шляхетської Польщі.
Характерно, що аріянин Немирич, перейшовши на бік повсталого народу, став православним. Національне для нього стало справді важливішим за конфесійне. Важливо, що до Богдана Хмельницького Юрій Немирич прийшов не сам, а привів із собою плеяду родовитих шляхтичів, поміж яких був і князь Святополк Четвертинський.
Юрій Немирич став одним із тих, хто творив інтелектуальне осердя козацької держави, автором юридичної доктрини, що заперечила повноцінність Переяславської угоди 1654 року. За Юрієм Немиричем, це був тільки звичайний мілітарний альянс гетьмана з московитами. Немирич був автором шведсько-української угоди 1655 року, що перекреслювала так звані Переяславські статті й позиціонувала Україну як цілковито самостійного політичного гравця. Швеція в цьому варіанті мала роль лише протектора-гаранта.
Далекоглядний Немирич закладав ідеологію і політику козацької держави на майбутнє. У ній домінував європейський вектор. Уже тоді Україна динамічно спрямовувалася в Європу, успішно долаючи польські перепони. Відома Гадяцька унія, авторство якої дехто приписує Виговському, була Немиричевим творінням. За влучним висловом Ігоря Гирича, «ця унія — біфуркаційна точка, яка могла змінити розклад сил у Європі, її майбутнє в зовсім протилежному напрямі». Баланс сил у Європі було б зрівноважено. Московське царство не посилювалося б за рахунок України, і його експансію в Європу було б зупинено.
Глибоко трагічний і похмуро символічний момент: Немирич загинув од рук своїх. Неоднораз у наших визвольних змаганнях та повстаннях аристократія ставала жертвою занархізованого плебсу. Загибель Немирича і його провіденціальні видіння майбутнього особливо сильно змальовано в Корсаковому романі.
.jpg)
Від гербів і визначних постатей нашої історії веде шлях до величі України в майбутньому. Фото з сайту uahistory.info
Хоч я й ніколи не напишу про Чайковського…
Українська література одержала завдяки наполегливим творчим зусиллям Івана Корсака цілий корпус важливих історичних романів.
Міхал Чайковський — великий авантюрник і щасливий володар багатьох талантів, козакофіл, який своїм «Вернигорою» інспірував Шевченкові «Гайдамаки», — поема стала літературною реакцією на повість цього видатного представника української школи в польській літературі.
І тут одного дня Іван Корсак каже мені, що він написав роман про Міхала Чайковського. Зустрів я цю новину з двоїстим почуттям. З одного боку — прикре розуміння, що вже ніколи не напишу про екзотичного Садик-пашу — Чайковського, який уявлявся мені натурою на взір Ревухи-Ржевуського з повісті В. Домонтовича. Адже я довго носився з ідеєю роману про нього. З другого боку — мені таки зраділося, що тепер галерея оригінальних літературних героїв з історії поповнилася такою фантастичною парсуною, як Міхал Чайковський.
Зізнаюся щиро, починав читати Корсакового «Отамана Чайку» крізь окуляри легкої упередженості. Бо ж мав ілюзію, що це я — і тільки я! — знаю про Чайковського якщо не все, то майже все. Однак роман написано блискуче. Корсак знайшов, здається, єдино відповідну матеріалові інтонацію, на якій і тримається весь роман.
Якось я легко дорікнув Іванові Феодосійовичу: ви клопочетеся з приводу музею Липинських у Затурцях, ви не просто їхній земляк, певно, як ніхто, добре знаєте цей матеріал — чому не напишете роман про В’ячеслава Липинського?! Як з’ясувалося, Корсак саме тоді був у роботі над темою — і вже невдовзі «Ярославів Вал» оприлюднив його роман «Діти Яфета». Нарешті український читач має біографічний роман про поляка, який належить до числа найбільших українських патріотів за всю нашу історію. Читаючи цей твір, ловлю себе на відчутті: так, його й мав написати саме Іван Корсак — органічність тону повістування, нескаламучена, справді прозора стилістика, багата «емпірика» є характеристичними прикметами «Дітей Яфета».
Що не кажіть, а саме історична романістика сприяє вихованню в читача національної повноцінності й гордості. Переконливий приклад того — твори Генрика Сенкевича в Польщі, які виховали покоління патріотів.
Схоже, наша історична романістика після спаду, пов’язаного з відходом її незаперечного лідера Павла Загребельного, знову стає активною дійовою особою літературного процесу й поважним явищем літератури. Романи Володимира Рутківського, Володимира Лиса й Івана Корсака — авторитетна підстава для такого твердження.