Недільний ранок в метро швидше можна було б cприйняти за сонне царство. Навпроти дрімає хлопчак під звуки музичного плеєра в руці. До нього тулиться напрочуд екстравагантна пані з вустами, вкритими помадою кольору переспілої черешні. А праворуч двоє п’ятирічних, на перший погляд, близнюків не можуть поділити гумову кульку. Їхня мати — стіна, яка не бажає ворухнутися, аби приборкати своє генетичне продовження...
«Гумові рукавички. Гарний спосіб захистити руки!» — рекламує надірваними голосовими зв’язками чоловік. Він курсує вагоном потяга метрополітену. Здається, йому товар подобається більше, ніж потенційним покупцям. А мене огортає сум. Не від почутого, а від побаченого. Столиця виснажила людей до кісток, вичавила з них рум’янець, гарний настрій, оптимізм.
Наступна станція. Заходить дідусь. Чомусь не можу відірвати погляду від цього сивого довговолосого дивака. Він у зеленій сорочці, чорних штанях (не притаманних спекотному літу), сандалях. Серед інших виокремлюється срібним перснем на пальці. Літній чоловік дістає зі свого пакета книжку з надписом «Юрій Карпенко. «Визнання». «Читатиме, мабуть», — гадаю собі. Аж ні. Показує, невпевнено усміхаючись, примірник молодому меломанові. А той навіть не виймає «бананів» із вух. Цей погляд порожній, не цікавий до білої з блакитними вкрапленнями обкладинки.
Дідусь міміку не змінює: із надією розгортає «Визнання» й дає почитати сторінку пані середнього віку. Тут уже не прогадує. Інтелігентна жінка усміхається за хвилину ознайомлення із текстом, питає, кому належить книжка і дає дивакові 50 гривень. «Невже письменник? — знову запитую подумки. — Чому ж він мені, майже філологові, не пропонує почитати, відверто ігнорує пронизливий погляд навпроти?»
Зупинка «Житомирська». Сивий пан виходить. Я за ним. Називаюся. І невибагливо цікавлюсь: «Ви письменник?» Кивок дав стверджувальну відповідь. Одначе дідусь, здається, не розуміє, що від нього хочуть. Бере свою книжку і розгортає на вірші «Гарній жінці». Тепер розумію, чому пані розчулилася й попросила автограф на пам’ять. Та не можу вирішити, брати номер телефону в майбутнього інтерв’юера чи ні...
«Ви член спілки письменників?» — на запитання знову кивок, здебільшого сором’язливий. А потім фраза: «Це мій четвертий том... Я знав навіть генерала де Голля». Дідусь виводить на газетному папірці низку цифр, каже, що мешкає на Ленінградській площі, і клигає у бік маршрутних таксі, які довезуть його до санаторію. «Там, напевне, ці книжки матимуть успіх!» — виринає в голові.
Сама себе картаю, що не знаю «відомих країни нашої», а потім нишпорю в Інтернеті. І не знаходжу ані Юрія Васильовича Карпенка, ані збірки «Визнання». Його даних не видає й пошуковий сайт НСПУ. А ось біографію 18-го президента Франції із легкістю відновлюю у пам’яті: «Шарль Андре Жозеф Марі де Голль (22 листопада 1890 року — 9 листопада 1970 року) — французький генерал. Засновник і президент П’ятої Республіки (1959—1969 роки)».
Тоскно на душі, бо молоде покоління тепер не у фокусі уваги літераторів зі стажем. Для кого вони пишуть? Кому себе дозволяють читати? Цей чоловік продає книжки самотужки, тремтячою рукою пише в них побажання... Люд його сприймає за іноземця, за такого собі дивака... А він насправді класичний інтелігент, письменник зі стажем, який віддано робить свою справу, знайомить українську націю з вітчизняним словом!
Хіба винен Юрій Карпенко, як і інші колеги його віку, що в Інтернеті наразі мерехтять посилання на сучасників, не спроможних зліпити докупи двох речень без матюків. Не несе він відповідальності й за те, що з полиць книжкових магазинів їх «гарні обкладинки» активно розмітають за нечувані ціни багатії на благо реклами, іміджу, поклику часу. Тож і не конкурує з такими, має гідність.
Незаможний письменник, взявши з друку кілька десятків своїх «свіжих» примірників, продає їх «обраним». Людям, які ставитимуться до книжки трепетно, із захопленням оцінюватимуть думки, викладені на сторінках.
Та й чи є зараз місце похилим авторам у профільних магазинах? Питання спірне. В час панування книжкового хаосу Національна спілка письменників України приймає у свої лави кандидатів за умови сплати вступного внеску до 2 тисяч гривень та без обговорення творчих робіт. Ось так позаторік гроші вирішили долю членства в організації 47 талантів. То, може, не гаяти і мені цього року часу — записати, до прикладу, сон і стати серед українських читачів прославленим, урбанізованим де Голлем?!