Шлях німого хлопчика до людини-хору

«Хлопчик голос свій шукав (цвіркуни його украли), хлопчик голосу глядів, у воді глядів, у краплі»… Ці рядки з вірша «Німий хлопчик» Федеріко Гарсія Лорки — немов і про Миколу Лукаша, перекладача творів зокрема й цього визначного іспанського поета. Адже, народжений 19 грудня 1919 року в знаменитому тканими рушниками Кролевці на Сумщині, він змалку не розмовляв до чотирьох років. А в останні свої земні дні 1988-го, вже смертельно хворий, поринав в іншомовні голоси різних країн світу — з радіоприймача, принесеного жінкою, котру кохав усе життя і через яку так і не одружився.

Гіркий парадокс: зарубіжжя, яке нині відкрите всім, зокрема й тим нашим співвітчизникам, котрі у країнах, де відпочивають, не знають жодного тамтешнього слова, було недосяжним для Миколи Лукаша — українця, котрий вільно почувався не просто в понад 20 мовах світу, а й нерідко у їхніх діалектах. Із таким поліглотним багатством він пізнавав планету в Києві, за голосами іноземців — щодня обідаючи з ними спочатку в «Інтуристі», а згодом у ресторані готелю «Дніпро». Ті й не здогадувалися, що дивакуватий на вигляд чоловік у благенькому одязі споживав за трапезою значно більше, ніж було страв у його тарілках: адже насичувався насамперед фахово, особливостями й нюансами їхніх мов. А вже якою видавалося неймовірністю, коли раптом озивався їхніми говірками, що були не усім зрозумілими й у країнах, звідки вони приїхали.

Так був ошелешений за німецької окупації і офіцер-угорець, побачивши Миколу Лукаша в обійсті батьків у Кролевці з важко пораненою ногою і прохопившись, що в нього вже починається гангрена: бо юнак відповів йому теж по-угорськи, найперше пояснивши, що він студент. Саме завдяки лікам від цього офіцера, котрий так неочікувано почув рідну мову в чужому краю, і вижив тоді майбутній видатний перекладач.

Він, син кролевецького ткача і онук шляхетної бабусі-польки, найперше заговорив не українською, а ромською — коли, викрадений циганами, повернувся додому з їхніх мандрів. І в житті не раз бачив отетерілі очі представників цієї національності, коли від настирливих домагань погадати відмовлявся по-їхньому та ще й наспівував щось із циганської фольклорної спадщини. У дитинстві мимохідь опанував ще й ідиш, бо євреїв у Кролевці тоді було чимало, чверть з усього населення, а школу на відмінно закінчив зі знанням французької, німецької та англійської.

Вищу освіту з 1937 року здобував на історичному факультеті Київського держуніверситету. Там брав академвідпустку і рік викладав українську й німецьку мови в сільській школі на Київщині: прирік себе на цю перерву в навчанні з розпуки, коли студентка Олена Біличенко, в яку закохався, як потім з’ясувалося, назавжди, вийшла заміж за його друга. А після війни студіював іноземні мови у Харківському педінституті.

Микола Лукаш прокинувся знаменитим 1955 року, коли побачив світ твір, над яким він працював майже 18 років, — його переклад «Фауста» Гете, здійснений уперше в Україні, а згодом і визнаний Академією наук Німеччини найкращим у світі. Серед інших його найпрекрасніших перекладів — «Дон Кіхот» Мігеля Сервантеса, «Декамерон» Джованні Бокаччо, «Пані Боварі» Гюстава Флобера, а з-поміж поезій — вірші Бернса, Гейне, Шиллера, Верлена, Рільке, Гюго, Міцкевича, Тувіма, Маяковського і вже згаданого вище Федеріко Гарсія Лорки, де галісійський діалект іспанської мови так блискуче передав нашим гуцульським.

Колись я заздрила письменникам, читаючи їхні художні переклади аж надто з багатьох мов: наївно гадала, що вони такі поліглоти, а не користувачі чиїхось підрядників. Микола Лукаш перекладав лише з першоджерел. Був геніальним у дивовижній здатності збагнути в кожній мові і її глибину аж до коріння, і найтонші відтінки до тільки-но розпуклої бруньки: це наочно демонструє унікальний фундаментальний словник-довідник «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша», упорядкований Олександром Скопенком і Тетяною Цимбалюк. А в словнику ненормативної української лексики, який він готував не один рік, аж 286 синонімів назбирав, за його зізнанням, тільки до слова «повія». На жаль, увесь цей матеріал, який Микола Лукаш називав «Моя матюкологія», по його смерті спалила рідна сестра, вважаючи, що це надбання брата зганьбило б його репутацію.

А художню суть кожного твору, який перекладав, і нюанси авторського стилю він відчував, передавав та ще й збагачував власним новаторським почерком завдяки своєму щедрому літературному обдаруванню.

Вдруге Микола Лукаш опинився у центрі надто людної уваги до своєї персони не через перекладацькі досягнення в літературі. А після листа, якого відіслав 1973 року очільникам Верховної Ради, Верховного Суду та прокурору УРСР, а копію — президії республіканської Спілки письменників. Про те, що, поділяючи погляди літератора Івана Дзюби, засудженого за «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» на 5 років ув’язнення і такий самий строк заслання, просить дозволу відбути це покарання замість автора цієї праці, хворого на сухоти. Звісно, люди, що завжди принишкло тішаться своєю життєвою нішею, означеною Оверком із «Фараонів», — «А мене не чіпають!» — сприйняли цей викличний вчинок Миколи Лукаша як несусвітню дурість. Ті ж його колеги-літератори, котрим за талантом до нього як до неба, задурно отримали привід возвиситись над ним дружним «Ату!!!», голосуючи за виключення його зі своїх спілчанських рядів.

Він став вигнанцем на волі, без права друкуватися, а отже й без засобів на прожиття, значно менше було тих, що не відреклися від нього і чимось допомагали, а сахалися багато… І так тривало не рік, і не два, у Спілці письменників його поновили аж 1987-го, вже смертельно хворого на рак…

Микола Лукаш ходив вулицями Києва у поношеному одязі, взимку без пальта, теплого взуття й шапки, його щиро не цуралися хіба що в центральних парках столиці гравці в доміно. У своїй квартирі, умебльованій лише книгами, він навіть плиту викинув і газ відімкнув, щоб мати місце для картотек.

Чоловік-хор, котрий стількома голосами спілкувався з найвизначнішими літературними здобутками планети, за неймовірний талант і своє творче надбання світового гатунку десь за кордоном був би і славетним, і багатим, а в рідній країні не став академіком, не був обтяжений преміями й лауреатськими званнями. Мармурову плиту на його могилі встановила викладачка «Могилянки» Ольга Петрова…

А що ж зробила для увічнення такої величної особистості, як Микола Лукаш, наша держава?