СПОМИН

4 вересня 1985 року перестало битися серце Героя України 

Свою рідну школу я не впізнав: стіни її двоповерхової будівлі сяяли сонячними фарбами. Дах прикрашала єврочерепиця. Над фронтоном входу привертав увагу напис: «Донецький інститут МАУП». Ліворуч від нього меморіальна дошка повідомляла: в цьому приміщенні в 1951 — 1954 роках навчався Василь Стус.

А ще кілька років тому, коли я підійшов до школи № 75 міста Донецька, відчув щемливі почуття втрати і скорботи: ніби роками юності проїхала важка і невблаганна машина плинності часу. Стіни плакали сльозами сірої штукатурки, дерева, посаджені руками Василя Стуса і його однокласників, сумно схиляли до землі своє гілля. Про долю колись середньої школи свідчила дошка, а на ній — слова-вирок її майбутньому: «початкова» — на той час тут навчалося... кілька хлопчиків та дівчаток — «останніх з могікан» шкільного осередку.

Закриття донецької шахти № 10-біс (пізніше мала назву «Панфіловська») призвело до загибелі, в повному розумінні слова, шахтарського селища: підземні шахтні води піднялися на поверхню і зруйнували майже всі будинки на його вулицях. Більшість мешканців переселили до багатоповерхівок нових мікрорайонів донбаської столиці.

Василь Стус з дружиною і сином Дмитриком. Фото з архіву редакції

Геть забуття

Сьогодні руїни надійно приховані від людських очей та історії цього селища заросли чагарником та деревами. Я так переймався, що цей чагарник забуття поховає мою школу. Але знайшлися люди, які не лише зберегли її, а й надали колишній школі нового життя. Тут «оселилося» заочне відділення Донецького інституту МАУП.

Як повідомив заступник директора цього вишу Микола Декурно, нав?чальний заклад власним коштом зробив у приміщенні євроремонт. Один з класів керівництво інституту перетворило на музей її видатного випускника.

Микола Сергійович Декурно, який на громадських засадах обіймає посаду директора музею, повідомив: напередодні в цьому приміщенні захистили дипломи студенти однієї з навчальних груп. Я подумав: символічно, що саме тут відбулася ця подія: ніби сам Василь Стус благословив випускників вишу на нову життєву стежину.

З особливим хвилюванням ознайомився я з експонатами музею. На одному зі стендів — документи, пов’язані з навчанням майбутнього поета в школі №75: класний журнал, витяг з наказу про вступ Василя Стуса 1951 року до цієї школи.

До речі, я її пам’ятаю відтоді, коли вона була в руїнах: чи то наші спалили її під час відступу, чи то німці. Ми, малеча, на руїнах колишньої школи гралися у війну. А коли її відкрили, далекого 1946-го, сюди отримало призначення молоде подружжя — Кость Тесленко (викладати українську літературу) та Марія Лісовська (вчитель української мови). У подальшому вони стали відомими на Донеччині письменниками, які в співавторстві написали низку художніх творів. А щодо Василя Стуса, то саме ці вчителі прищепили йому любов до рідної землі й українського слова.

Які вчителі, такий і учень

Мій брат Олександр навчався з Василем Стусом в одному класі. Від нього часто чув: «Василь Стус запитав, а Костя (так позаочі називали класного керівника Тесленка) відповів...» Майже щодня в розповідях брата про шкільне життя згадувалося ім’я Костя Макаровича.

Якось мій брат повернувся зі школи засмучений і розповів: Тесленко стояв на зупинці біля залізничного вокзалу, коли несподівано із тролейбуса зіскочила штанга, кінець якої вдарив його по голові. «Швидка допомога» забрала класного керівника до лікарні.

Василь Стус запропонував однокласникам провідати Костя Макаровича, коли той повернувся додому. Брат і мене взяв із собою.

Подружжя вчителів проживало в одноповерховому будинку, де переважно мешкали родини шахтарів. Перед хвірткою Василь звернувся до однокласників: «Зайду попередити Костя Макаровича».

І ось ми увійшли до невеличкого приміщення, значну частину якого займала пічка, яку палили вугіллям. На плиті закипав чайник. Із саморобної етажерки зиркнув зеленим оком індикатора настройки радіоприймач «Рекорд», який, як ми знали, «ловив» і «Голос Америки». Подумав: мабуть, і тут шукають на коротких закордонних радіохвилях «правду» про наше радянське життя.

Голена голова Костя Макаровича була пере?в’язана бинтами. Він усміхнувся і підвівся з-за столу: «Утік з лікарні. Вдома рана швидше загоїться. А ви сідайте, хто де зможе». Стільців вистачило не всім. Я став у куточку, звідки роздивлявся вчителя. А господар звернувся до Марії Павлівни: «Чим ми пригостимо шановну громаду?»

Пили чай із сушками, цукерками. А коли почали збиратися додому, Кость Макарович потис руку й мені. Я потім довго пишався таким проявом уваги.

За кілька років доля знову звела мене з цим подружжям учителів. У восьмий клас я пішов до середньої школи № 75 і дуже зрадів, що нашим класним керівником буде Тесленко. Він викладав предмет так цікаво і майстерно, що під цим впливом я став писати вірші. Один з них був надрукований в обласній газеті «Соціалістичний Донбас», в редакції якої літературним редактором працював Василь Стус. Думаю, що саме він підготував до друку той мій вірш про багатотиражну газету шахти №10-біс...

Якось, перебуваючи на курсантських канікулах у батьків у рідному місті, проглядав український варіант цієї обласної газети — «Радянську Донеччину», яку позичив у сусіда. У номері за червень 1963 року звернув увагу на вірш Василя Стуса, де були такі рядки:

Ти вже не згинеш,
Ти двожилова,
Земля, рабована віками,
І не скарати тебе
Душителям
Сибірами і Соловками.

Подумав тоді: невже це той самий Василь Стус, якого бачив майже десять років тому на квартирі його класного керівника Костя Макаровича? Скажу відверто: ті поетичні рядки вразили мене. Ще жодного разу ніде не читав про те, що в нас може бути якесь поневолення Сибірами, Соловками... А через багато років зрозумів: уже тоді ці рядки були пророчими, своєрідним епіграфом його подальших поетичних творів, керівництвом до дії. Маю на увазі його заклик: «Хто проти арештів невинних людей — встаньте!» Його Василь Стус проголосив у київському кінотеатрі «Україна» у вересні 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». І патріота не зламали ані переслідування, ані Колима, ані тюремні грати у Пермській області, звідки він пішов у безсмертя...

Ось такі роздуми і спогади навіяло мені відвідання музею Василя Стуса, що сьогодні працює в його колишній школі.

Як повідомив директор музею, найближчим часом тут з’явиться новий експонат — шкільна парта, за якою Василь Стус закінчував 10-й клас школи № 75. А мені подумалося: було б доцільно оформити ще один стенд, присвячений учителям поета, відомим донецьким письменникам Костю Тесленку та Марії Лісовській, які так багато зробили для формування особистості й літературного смаку Василя Стуса.

Володимир ЧІКАЛІН,
заслужений журналіст України
для «Урядового кур’єра»

ВИДАННЯ

Рокований вересень

Владислав КИРЕЙ,
«Урядовий кур’єр»

НЕЗАБУТНЄ. Гортаю сторінки літературознавчого дослідження життя і творчості Василя Стуса, видрукуваного кілька років тому в Черкасах відомим письменником Григорієм Білоусом під назвою «Провидці правди і свободи», і серце заходиться від болю. Скільки б міг ще написати цей сильний талановитий чоловік, якби не бездушна тоталітарна система, котра нищила все здорове, національне, українське. За погодженням із Григорієм Павловичем процитую кілька уривків з його есея.

«…Найглибший вплив на юну Стусову душу мав Шевченків «Кобзар», який у четвертому-шостому класі Василь майже увесь знав напам’ять. І прочитане не стільки очима, як палахким, небайдужим серцем, і почуте з журного маминого голосу пісенне Шевченкове слово пробудило в ньому поета і громадянина одночасно. І сформувало його талант.

Європейський рівень поезії тільки розпросторив, огранив його, природа ж його генія — українська, характер — незаперечно козацький. Його вразливу душу формувала й музика. Стуса формував Бетховен. Ось Василеве натхненне спогадування про своє прилучення до його не тільки могутньої музики, а й неповторної душевної краси: «Пам’ятаю, як прослухав цикл лекцій про Бетховена — всі 9 симфоній і чимало концертів. А які пречудові його сонати! І яка це була людина!

Все життя — в горі, в нещасті, в муці, і він — один проти цілого світу — перемагає! Тобто не поступається напасникам, а йде напролом: або світ прийме мене таким, як я є, як народила мати, або вб’є, знищить мене. Але я — не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття й думки своєї зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу: хай знає цей світ, що душив, гнув мене, що я вижив, зберігся, доніс до людей усе, що хотів. А що хотів донести? Що люди мають жити, як ангели: з любов’ю одне до одного, з почуттям, що всі люди — брати, рівні, чесні, богоподібні, всесильні, незламні, кришталеві…».

Зверніть увагу, як Стус, говорячи про Бетховена, непомітно починає промовляти від свого «я», не підмінюючи, а заміщаючи Бетховена, — і вже з його позицій формулює своє життєве й творче кредо.

Багато ще в цьому есеї Григорія Білоуса відкриттів, які сприймаються як справжні одкровення про життя великого митця. Назвав він його «Рокований вересень». Вересень і справді був у житті Стуса рокований: у вересні 1965 року його відраховують із аспірантури Інституту літератури, у вересні 1972-го Київський обласний суд розглядає його «кримінальну» справу, у вересні ж 1980-го почався розгляд нової справи після другого його арешту, у вересні 1983-го йому забороняють пересилати свої вірші на волю. І помер він 4 вересня 1985 року. Але помер не переможеним — переможцем!