Якось із місць позбавлення волі мені зателефонував знайомий Віталій, який попросив допомогти побачитися із сином молодій жінці, життєва історія якої не залишила його байдужим. Її зрадили найближчі люди: рідна мати та колишній чоловік. Шість років, як вона відбуває покарання, й жодного разу ніхто з рідних чи знайомих до неї не приїхав. Коли її «закрили», синові було шість, нині йому 12 років. І за цей час вони не бачили одне одного. Хлопчик Євген навчався у Бучанській школі-інтернаті. 

З Євгеном змогли зустрітися, коли його виписали з Боярської дитячої лікарні після операції, під час якої йому видаляли апендицит. За словами директора Бучанської школи-інтернату Михайла Наконечного, на долю Євгена випало чимало недитячих випробувань і страждань. Його дитяче життя закінчилося в шість років, коли матір удруге було засуджено (вперше — умовно) за вживання і збут наркотиків. Відбуває покарання у Чернігівській виправній жіночій колонії. Її чоловік, як і мати, не стали перейматися опікою Жені. Вранці батько відводив сина до бабусі. Та ввечері повертала його батькові. Ці футболяння дитиною закінчилися тим, що Євген усвідомив, що він нікому не потрібен, і вирушив мандрувати. Кілька місяців був безпритульним, ночував просто неба, переважно в компанії з вуличними песиками. Про це на згадку один із собак залишив шрам на обличчі дитини. 

А потім він опинився у Харкові. Якось сів у товарний поїзд і приїхав у невідоме місто. На вокзалі прочитав його назву. А з карти України у вестибюлі вокзалу зрозумів, що від Києва він заїхав далеченько. Безпритульний хлопчик відразу потрапив у поле зору працівників транспортної міліції. Дитину, яка не їла кілька днів, правоохоронці обігріли, нагодували і вже у супроводі дорослих відправили до Києва.

Звичайно, жоден інтернат не замінить батьків, проте хлопець тут був під наглядом педагогів. І на велике здивування педагогічного колективу, до Жені кілька разів приїжджала бабуся. Але онука до себе так і не забрала.

До моєї пропозиції поїхати відвідати його маму Женя поставився із зацікавленістю. Я попередив, що це неблизький світ. На це мій маленький співрозмовник по-дорослому відповів: «Я не домашня дитина, витримаю».

За кілька годин ми були в Чернігові — перші серед відвідувачів. За нами зайняла чергу вже немолода жінка. Інтелігентна, тактовна. Проте її фраза шокувала: «Я так рада, що моя дочка перебуває в колонії». Побачивши здивування на наших обличчях, пояснила: «Я впевнена, що хоч тут дочка не вживатиме наркотиків». Можна тільки здогадуватися, скільки натерпілася мати, як їй наболіло на душі, що тюрма для її дочки здається найкращим виходом зі становища.

Долі її дочки та мами Жені були чимось схожі. Обох на наркотики посадили їхні чоловіки, які успішно уникли покарання. Обидва про своїх жінок відразу забули.

Нас запросили в кімнату для короткострокових побачень. Жінці-контролерові я пояснив, що мати не бачила свого сина шість років, і попросив, щоб була можливість спілкуватися не тільки телефоном крізь пластмасове вікно. У приміщенні ми побачили молоду вродливу жінку, яка сиділа, очікуючи на зустріч. Контролер сказала: Наталко, до тебе приїхали. Женя несміливо переступив поріг зали для засуджених і з цікавістю подивився на матір, наче намагався знайти і пригадати її риси, яких запам’ятав до тюрми. Неможливо було стримати сліз нам трьом, дорослим людям. Короткострокове побачення тривало довше, ніж було заплановано. Насамкінець Євгенова мама, розчулена тим, що незнайома людина привезла на побачення її сина, запитала мене: «Що для вас можу зробити?»

— Для мене нічого. Зроби так, щоб твій син не залишився сиротою.

— Обіцяю, — і притиснувши руки до грудей, нахилила голову, наче завдячуючи долі, що влаштувала їй зустріч із сином. А потім зняла свій оберіг і одягла його Жені.

…За кілька місяців після відбуття покарання жінка поїхала до сина, влаштувалася на роботу і тепер своєю поведінкою намагається зробити все, від неї залежне, щоб її поновили в батьківських правах і повернули сина. Наталка знає, як легко можна втратити статус матері і як важко його повернути.