Ще як були ми козаками…

225 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПЕТРА ГУЛАКА-АРТЕМОВСЬКОГО

ПОСТАТЬ. Не одне покоління наших земляків і в радянські, й у ще царські часи виховали на розповідях про звірства ляхів, від яких Малоросію врятувало приєднання до Московії. Натомість за найменшу згадку про знищення росіянами Батурина, що стало лише початком масштабного геноциду українців, коли карателі-московити вирізали до останнього немовляти полкові містечка та сотенні села, можна було поплатитись не лише свободою. Втім, як засвідчує вірш Шевченка «Ще як були ми козаками», в Україні ніколи не забували часів, коли українці «братались з вільними ляхами».

Тим більше, що в нашій історії не бракує прикладів українсько-польського братерства — від союзу в боротьбі проти Туреччини до спільних походів на Москву, від просвітницької діяльності поляків-хлопоманів, яскравим представником яких є Тадей Рильський, до активної й жертовної участі українців у польських повстаннях проти царизму, що вибухали під об’єднавчим гаслом «За нашу і вашу свободу!» Зокрема навіть відкриттям таланту видатного письменника-байкаря та багатолітнього ректора Харківського університету Петра Гулака-Артемовського ми завдячуємо польському графу Потоцькому — тодішньому попечителю цього навчального закладу.

Саме завдяки протекції сановного магната здібний випускник Київської духовної семінарії, який заробляв на життя викладацькою роботою у приватних пансіонах Бердичева та репетиторством у родинах багатих поміщиків-поляків, у 1817 році вступив вільним слухачем на словесний факультет Харківського університету, а за рік уже викладав на щойно створеній кафедрі польської мови, яка проіснувала до 1831-го.

Зазвичай Петра Гулака-Артемовського згадують як творця української літературної байки і перших у вітчизняній поезії романтичних балад. Та насправді все це лише «любительські захоплення» видатного педагога, організатора освіти й науковця, який спеціалізувався на викладанні історії, географії, статистики. У 1825 році Петро Гулак-Артемовський став професором, а з грудня 1841-го й аж до виходу 1849-го у відставку наш земляк-українець — ректор університету. До речі, Микола Костомаров не лише слухав лекції професора, а й жив на його квартирі, відпрацьовуючи за житло навчанням дітей.

Справжнім новаторством для тогочасної консервативної вищої школи стали започатковані з ініціативи ректора «вчені бесіди для пробудження думки і слова» — неформальні диспути студентів під керівництвом професорів, де кожен учасник міг поставити запитання чи висловити свою позицію. Дієвим заохоченням до наукової роботи став випуск збірника студентських праць, який видавали коштом університету.

Не менш значущою заслугою Петра Гулака-Артемовського був його приклад збереження свого українства. Причому йдеться не лише про літературну творчість чи незавершену спробу створення словника української мови, а насамперед сам стиль життя. Зокрема Петра Гулака-Артемовського як досконалого знавця французької мови, залучили до викладання у харківському інституті шляхетних дівчат, а згодом навіть довірили завідувати навчальною частиною цього закладу та аналогічною — у Полтаві. Неважко уявити, як шокувала директрис інститутів звичка професора періодично приходити на роботу в мужицькій українській свиті. Однак це краще за будь-які словесні проповіді нагадувало вихованкам, що вони не проні прокопівни, а спадкоємиці славних козацьких родів, якими пишається Україна.

155 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНТОНА ЧЕХОВА

Полтавський поміщик Антон Шпонька

ГЕНІЙ. Здавалося б, про видатного письменника, якого заслужено називають Пушкіним у прозі, написано гори книжок і досліджень. Отож його біографія начебто добре відома — від історії виникнення ще юнацького псевдоніму Антоша Чехонте до амурних захоплень аж ніяк не аскетичного літератора. Та навіть на досить просте запитання про причини того, чому фактично на всіх відомих фотографіях Антона Чехова він або стоїть самотою, або сидить (навіть якщо поряд — тільки дами), відповість не кожен. Пояснення до банального просте, бо зі зростом у понад 180 сантиметрів письменник був би на вигляд надто високим.

Не менш таємниче українське походження російського прозаїка, який, за його власним визнанням, «справжній малорос», який «у дитинстві не говорив інакше, як по-малоросійськи». Тож чи не єдина згадка офіційних біографій, яка побіжно засвідчує національну належність юного Антона Чехова, — розповіді про його участь у сімейній виставі за п’єсою Івана Котляревського «Москаль-чарівник», написаній, звісно, українською мовою. Та більшість росіян навряд чи звертають на це увагу.

Лише в найдокладніших дослідженнях можна натрапити на цитату з листа, датованого 1888 роком: «У моїх жилах тече ледача хохлацька кров, я важкий на підйом і не люблю виходити з дому». Та це більш негативна характеристика українців, ніж свідчення українського походження самого письменника.

Тільки у довоєнних радянських довідниках і енциклопедіях вказано, що ім’я діда видатного письменника — Єгор (Ягор) Чех, і родом він зі здебільшого українськомовної у ті часи Воронежчини. Не менш старанно прибрали згадки про виразний малоросійський акцент студента-медика Антона Чехова (вже із переінакшеним на російський лад прізвищем на -ов) і навіть допущену ним красномовну помилку в заяві на зарахування до університету, де назва факультету написана в українській транскрипції «медицЫнский».

Онук Єгора Чеха з Воронежчини і Єфросинії Шимко з Харківщини не міг не бути малоросом у Таганрозі, який за часів дитинства Антона Чехова та його навчання у місцевій гімназії адміністративно належав до Катеринославської губернії. Навіть в автобіографії письменник написав, що «народився в мальовничому українському місті Таганрозі». Доречно нагадати, що у 1918 році місто нетривалий час навіть було столицею радянської України, коли сюди дременув більшовицький уряд, якому довелося спочатку втікати з Харкова, а згодом — з Полтави. Лише 1924 року Таганрог разом з найпродуктивнішими шахтами Донбасу відійшов до Росії.

В епістолярній спадщині Антона Чехова нескладно знайти численні заяви «я хохол» та «в мені говорить хохлацька кров», а адресовані рідним листи із Сахаліну, де письменник особливо гостро відчував свою відірваність від малої батьківщини, часто розпочиналися зверненням «Дорогі мої Чехи!» Так само як Шевченко, Чехов мріяв купити хатинку в рідній Україні й підписуватись, як він жартома заявляв, «полтавський поміщик Антон Шпонька».

До речі, на відміну від нинішніх керівників Росії та дикторів путінського телебачення, які кажуть тільки «на Украине» (нібито йдеться про частину чогось), однак «в Донбассе» (з підкресленням самодостатності, цілісності та незалежності захопленої агресорами невеликої частини української землі), Антон Чехов у листі до видавця Лєйкіна писав про свою мрію з абсолютною повагою до свого рідного краю: «Влітку жив би в Україні, а на зиму приїжджав би в улюблений Пітер». Не дивно, що у спогадах, які зі зрозумілих причин давно не перевидають, близькі друзі видатного письменника частенько згадують його «хохлацько-козацьку натуру».

Саме завдяки ще дитячим враженням про український степ, яким юний Чехов мандрував на волах до слободи Кринички і навіть розташованого за 80 верст від Таганрога села Княжого, де служив управителем його дід Єгор Чех, сторінки повісті «Степ» проникнуті тонким ліризмом. Та лише цим вплив України на творчість письменника не обмежується, адже період відпочинку літератора на Сумщині у 1888 та 1889 роках став переломним у його долі. Саме на українській землі письменник дійшов висновку: «Ні, не те ми пишемо, що треба». А вже популярний і затребуваний читачами гумористичний стиль «а ля» Антоша Чехонте невдовзі замінила неповторна чеховська філософія справді зрілого майстра слова.

115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІСААКА ДУНАЄВСЬКОГО

Українські музиканти Росії

НАГАДУЄМО. Не всім відомо, що видатний композитор Ісаак Дунаєвський, який створив музику до радянських кіношедеврів «Веселі хлоп’ята», «Цирк», «Волга-Волга», «Кубанські козаки», — родом із містечка Лохвиця на Полтавщині.

Не менш знамениті брати Покрасси (пісні «Марш кінноармійців», «Броня міцна», «Три танкісти»), Володимир Шаїнський, Ян Френкель — родом із Києва. Оскар Фельцман — одесит, Михайло Пляцковський і Євген Мартинов — з Донеччини, Ігор Крутой — з Кіровоградщини, Аркадій Укупник — із Хмельниччини, а Матвій Блантер (пісня «Катюша») і Михайло Танич — уродженці українських міст Почеп (нині Брянщина, раніше Чернігівщина) і Таганрог, анексованих Росією за радянських часів.

85 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВСЕВОЛОДА НЕСТАЙКА

Творець тореадорів

ПАРАЛЕЛІ. Небагато у світовій літературі видатних письменників, які мали особливий талант: творити тільки для дітей. Тим приємніше, що серед них уродженець Бердичева Всеволод Нестайко, чиї книжки перекладено понад двадцятьма мовами світу.

Звісно, ці твори універсальні за змістом, бо навчають доброти, чесності, мужності. Втім, головна книжка Всеволода Нестайка (а це, поза сумнівом, «Тореадори з Васюківки») глибоко національна за сюжетом, хоч від того не менш зрозуміла і росіянам, і японцям.

Тож цілком закономірно, що дитячу бібліотеку в місті Дружківці на Донеччині давно вже названо ім’я видатного українського письменника-бердичівця.

Саме його прізвище назвала більшість юних читачів, коли їм запропонували обрати улюбленого майстра дитячої книжки. Тим часом у селі Серафинці на Івано-Франківщині є вулиця Дениса Нестайка — діда письменника. Так незбагненно поєдналися схід і захід, які стараннями недолугих горе-політиків намагаються роз’єднати, забуваючи про ціну вже не однієї дитячої сльозинки, а потоків сирітських сліз і загублених душ і життів дітей та їхніх батьків.

Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)