Богдана Гордійчука та ще трьох його побратимів — наших захисників Рівне проводжало в останню земну путь. Велелюдний майдан не просто плакав — голосив. Міцні як криця чоловіки не стримували ні сліз, ні емоцій. Почесна варта бійців, оркестр, прапори і «Плине кача»…

Майдан рушив до Покровського собору, де відправили панахиду за Богданом. Біля домовини — найрідніші: мама Людмила Марчук та син-першокласник Степанко.

«У соборі онук запитав: «Мій тато там живий?» — «Ні, Степанку, в домовині лише його тіло. А душа татова тут, над тобою», — пояснила бабуся. «А де вона? Чому я її не бачу?» — розглядався малий у храмі. «Вона невидима. Ти не побачиш її, але завжди відчуватимеш», — знайшла в собі сили розтлумачити. Старший солдат Богдан Гордійчук захищав рідну землю у складі бригади спеціального призначення імені Івана Богуна. Про війну говорив мало. Та якось зізнався: «Мамо, в мене ноги стерті в кров. Ми пішки пройшли Херсонщину, а за нами йшли інші. Але я щасливий визволяти рідну землю».

Він природжений воїн

Мама вкотре гортає сторінки пам’яті. У Богданове дитинство, яке минуло в її рідному селі Золотолин на Костопільщині. У цьому краї, в урочищі Гутвин 1942 року народилась УПА, першим командувачем якої був Дмитро Клячківський (Клим Савур). Незламний український дух син черпав з історичних книжок. Коли переїхали в Рівне, Богдан закінчив музичну школу, грав на бандурі. Стільки пісень разом з мамою переспівав на два голоси! А зазіхань на свою гідність не терпів змалку. 

Знайомі пророкували йому військове майбутнє. «Він природжений воїн», — казали.

Богдан закінчив Рівненський автотранспортний технікум, почав працювати. «Це був 2014 рік, саме після Іловайська. Син зателефонував мені: мовляв, поїду в білорусь, зароблю грошей. Виявилося, тоді вперше мене обманув. Згодом зізнався: «Мамо, я у тренувальному таборі в Новограді-Волинському». А у жовтні разом з бійцями УНСО поїхав на схід.

Згадую тих хлопців на присязі: всі підготовлені, очі сяють. Сіль нації! Вони рвалися в бій, бо знали, заради чого туди йшли», — продовжує пані Людмила.                

Не встигли набутися разом

Через рік Богдан повернувся з АТО, одружився, народився  Степанко. Тато був для хлопчика всесвітом, а син — для тата. Вони всюди були разом, частенько й бабусю брали із собою. «На цій землі головне — встигнути набутися разом», — пригадуються пророчі слова Ліни Костенко. Вони так поспішали набутися!

Торік 1 вересня тато подарував синові-першокласнику ковдру з написом: «Я тебе люблю й завжди буду поруч». Як же радів малий тому подарункові!

«Богдан знав, що буде велика війна. Зі своїми хлопцями домовився: коли почнеться, зустрічаються в певному місці, щоб захищати столицю. 24 лютого розрахувався з роботи, а 25 вже був у Макарові під Києвом. Коли рашистів вигнали, їх, найкращих з досвідчених, відібрали у бригаду спецпризначення. Син намагався вберегти мене від жахіть війни, в нього все завжди було добре», — розповідає мама.

А ще Богдан на псевдо «Камінь» завжди усміхався. Тільки для ворогів він був каменем. А для своїх — сонцесяйним. 

…Остання операція на Харківщині за кілька кілометрів від російського кордону. Усе було вдало, хлопці поверталися піднесені. Та їхня машина натрапила на міну. 4 січня на світанку 39-річний старший солдат Богдан Гордійчук загинув.          

Став до небесного війська       

Не знала, як пережити втрату сина наша колега Людмила. Сильна й незламна змогла: «Син… Не вірю. Не вірю! Як же я просила не йти в саме пекло, Степанко ще такий малий. А він мені: «Мамо, я маю бути там! Не хочу, щоб воював ще й мій син».

Життя на війні сьогодні може бути життям, а завтра… Страшного світанку 4 січня між п’ятою і шостою онук несподівано прокинувся, заплакав. «Що ти, Степанку? Спи, то лиш сон». О дев’ятій ми з ним вистояли хвилину мовчання, ще не знаючи, що до когорти бійців-янголів вже вступив і його тато».

А коли Богдана прийняла рідна земля, мама відверто поділилася тим, що на душі: «Подумалося в якусь мить: якби ворог побачив, як ми прощаємося з нашими Героями, він би теж це зрозумів. Хоч навряд. Їм далеко до нашої висоти. Вони надто мізерні. І мерзенні. Пишаюся тобою, мій синку! Люблю тебе безмежно та ридаю від того, що більше ніколи тебе не побачу, але я щаслива, що ти в мене був. За життя мала до тебе чимало зауважень, а тепер прошу в тебе за це пробачення. Ми часто не усвідомлюємо призначення кожного з нас. Місія мого сина — бути воїном, щоб захистити рідну землю. Хай наші святі сльози стануть початком прозріння й очищення».

За підтримки волонтерів Людмила оголосила збір коштів на антидронову рушницю та пеленгатор для Богданової бригади. За п’ять днів люди зібрали 573 тисячі 525 гривень. А підприємці Роман Курис та Олександр Рязанов додали ще 10 тисяч доларів. Побратими її сина раділи наче діти. Замість одного  українського безпілотного комплексу повітряного спостереження «Кажан» придбали аж чотири!

Нещодавно Людмила Марчук побувала в обласній науковій бібліотеці на презентації роману «Майже війна: обмін» воїна ЗСУ Максима Парфіненка. Якою ж цінною була її підтримка і  слова, що ми не маємо права передати війну у спадок дітям та онукам.    

Цими днями душа Богдана Гордійчука відлетіла на небо. А малий Степанко гордо каже друзям: «Я син Воїна!» Він так пишається татом, який поклав життя й за ці пророчі Кобзареві слова:  

І на оновленій землі
Врага не буде,
супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.