Національний театр ім. Марії Заньковецької заснувала 1917 року влада УНР як перший державний театр України. Від самого початку тактику та стратегію новоствореної інституції істотно, а часом і радикально коригували тогочасні реалії: їй довелося пережити кілька реорганізацій, рятуючись від безгрошів’я, певний час перебувати у статусі мандрівного театру, а з 1931-го на цілих 13 років затриматися в Запоріжжі, щоб зрештою 1944-го облаштуватися у Львові.
Випробування були і залишаються частиною його життя. А обпалене війною сьогодення від театру, який мусить триматися і працювати, вимагає надзусиль кожного. І це ще більше вивищує творчі перемоги заньківчан, які забезпечили театрові чільне місце в історії українського сценічного мистецтва.
Нині ж, приймаючи вітання, заньківчани зауважують, що відзначення 100-річчя із дня присвоєння імені Марії Заньковецької зі зрозумілих причин вирішили відкласти. Виклики, перед якими опинилася вся країна, налаштовують зосередитися на інших творчих і життєвих питаннях.
«Бути тут і займатися нашими людьми»
За словами очільника театру Андрія Мацяка, нині кожен працівник мусить думати, як театру перейти через складний період. Хоч катастрофічним його директор — художній керівник не вважає: «Ніхто не голодує, ніхто не потерпає від критичних фінансових проблем — профільне міністерство підтримує нас, наскільки може: покриває зарплату працівникам і частину опалення. Витрати на електроенергію та воду, а також декорації для нових вистав — це все за рахунок коштів, зібраних за продані квитки, а також оренди театрального залу. Ті, хто працює і забезпечує показ вистав, роботу цехів, функціонування театру загалом отримують певні доплати. Міністерство культури, звісно, зменшило фінансування для театру, та не вважаю це катастрофічним. Але історія зрівнялівки однозначно закінчується, тому всі, хто підтримує себе у прекрасній професійній формі, працюють далі, інші ж мають замислитися, чи потрібні вони в театрі».
У цьому контексті логічне питання: чи варто за таких не надто сприятливих у фінансовому плані умов підтримувати ідею спектаклю, який не збиратиме переповнених залів, але для творчого поступу колективу буде надзвичайно важливою? Андрій Мацяк відповідає, що це питання має лише позитивну відповідь. І розповідає історію створення нещодавньої прем’єри: «Коли ми готували виставу «Ой, не ходи, Грицю», а це драма, я підозрював, що будуть проблеми з фінансовими надходженнями. Але все гаразд, виявляється, люди цікавляться і цією історією, а не самими комедіями, як прийнято вважати. Для мене важливо, коли глядач відпочиває в театрі, оскільки мистецтво — це і терапія також. Але й важливо, аби те, що ти робиш, було високого гатунку.
Нині, під час воєнного стану, поняття «фінансовий план», який потрібно виконувати, ніхто не скасовував. Але за перший квартал ми виконали план за пів року. Якби не виконали, це не було б катастрофою, я, звісно, адміністратор, але для мене якість на першому місці. Якщо в нас хтось із режисерів поставить «Річарда ІІІ», і він збиратиме половину зали, то мене це не хвилюватиме за умови справді високоякісної і сильної вистави».
Ще одна проблема, яка турбує кожного очільника театру і потребує швидкої, коректної, але водночас вивіреної та холоднокровної реакції: вистави-рефлексії, спектаклі — відгуки на трагічні події, що стали наслідком повномасштабного вторгнення російської федерації, які на українській сцені з’являються тепер дедалі частіше.
Такі оперативні висловлювання виправдані чи варто все-таки пригальмувати і звернутися до цієї теми згодом, ретельно її проаналізувавши? Андрій Мацяк схиляється до думки, що тут варто пригальмувати. «Зокрема і через те, що окремі наші драматурги чи режисери відверто маніпулюють цією історією у власних інтересах, — пояснює він свою позицію. — Цю тему потрібно витримати хоч би певний час, щоб усвідомити, що і як відбувалося. Такі вистави нині — це наполовину агресія, наполовину депресія. А ще потрібно думати про людей, які приходять на ці спектаклі.
Ніколи не забуду, як торік до 24 лютого на одній з наших вистав, де було багато пострілів, один чоловік буквально виніс на руках жінку, свою чи то дружину, чи то сестру. Виявляється, вона з Донецька і була свідком подій, про які йшлося в цьому спектаклі, і їй стало зле.
Хоч у нашому репертуарі є документальна драма «Життя P. S.», створена за автобіографічною книжкою ветеранки війни на сході України Валерії Бурлакової. Ми її граємо не лише на нашій сцені, а й у госпіталях, на інших локаціях».
Серед творчих проблем, які нині особливо на часі, Андрій Мацяк визнає, що театр тривалий час працює без головного режисера. Стратега, який не лише ставить вистави, а й може взяти на себе відповідальність за подальший розвиток театру, який увійшов у період зміни поколінь, принаймні на найближчі 3—5 років. Тож у вересні заньківчани знов оголошуватимуть конкурс на цю посаду і запрошують долучитися до нього режисерів, які вірять у свій не лише творчий, а й менеджерський хист.
Воєнний стан не надто спонукає до гастрольної діяльності, хоч окремі театри знаходять можливості виїжджати за кордон, на міжнародні фестивалі. Театр імені Марії Заньковецької теж нещодавно повернувся з гастролей. Возили «Наталку Полтавку» в Манчестер, Дублін, Лондон. Востаннє гастролювали на Туманному Альбіоні ще в 1990-х роках, а нині, крім виступів, ще й зібрали кошти для ЗСУ. У Манчестері львів’ян приймав народний дім «Дніпро», в Дубліні — професійна сцена Tommy Leddy Theatre, а в Лондоні — театр з 200-річною історією Clapham Grand, на сцену якого свого часу виходив маестро німого кіно Чарлі Чаплін.
«Хоча на кожну виставу до нас приходить кількасот глядачів, — розповідає Андрій Мацяк. — І ми мусимо дбати про нашого глядача. Це не лише львів’яни, а й значний відсоток ВПО. До нас постійно звертаються фонди, доброчинні організації, які опікуються переселенцями і яким ми завжди сприяємо у придбанні пільгових квитків для цієї категорії громадян. Тож не вважаю за необхідне в нинішній ситуації їздити в Америку, Канаду чи Німеччину. Тепер потрібно бути тут і займатися нашими людьми. Це мій принцип».
Прем’єри воєнного сезону
Театральний сезон 2022—2023 років заньківчан добігає завершення під сузір’ям українських авторів — класиків і сучасників. П’ять прем’єр сезону, попри всі складнощі їх створення, мають вигляд справді збалансованих за жанром, тематикою, стилістикою, естетикою для шанувальників театру: музична історія «Львівське танго» Андрія Бондаренка та Наталії Боймук, український фарс «Приборкання норовливого» Ярослава Стельмаха, притча «Ой, не ходи, Грицю…» Михайла Старицького, фрагмент Valse melancolique («Меланхолійний вальс») за Ольгою Кобилянською та казка «Микита Кожум’яка» Олександра Олеся. До слова, нині в актуальній афіші заньківчан — майже 40 назв.
«Приборканню норовливого» режисера Андрія Бакірова симпатизуватимуть насамперед театрали вимогливі, уважні до найдрібніших нюансів дійства, поціновувачі злагодженої роботи акторів, серця яких під час вистави б’ються в унісон. Завдяки аскетизму оформлення сцени і чітко прописаній світловій партитурі режисер ніби розширює простір для його величності актора, забезпечуючи виразне звучання монологів, діалогів і всього ансамблю. Ретельно працюючи умовним гачком для плетіння, з найдрібніших петельок він формує розкішне панно, яке однаково цікаве на рівні окремих сцен-візерунків і як вже цілісна завершена картина, сюжет і настрій якої відтворено за принципом «сім разів відмір, один — відріж».
«Ой, не ходи, Грицю…» — це занурення в магнетичну стихію прадавності, яка проростає в наші дні болем і радістю, світлим сумом наших предків. Складна технічно і багатолюдна вистава — перша робота режисера В’ячеслава Жукова на великій сцені, яку однозначно варто зарахувати до найцікавіших вистав з афіші театру ім. М. Заньковецької. Дебютант узяв на себе сміливість запропонувати глядачеві прочитати історію, яку театрознавці тривалий час визначали як класичну українську драму з багатьма любовними трикутниками у форматі шекспірівської трагедії.
Стираючи межі між сучасним і минулим, вічним і земним, режисер вибудовує всесвіт кожного персонажа п’єси, нагадуючи: всі сюжети, що розгортаються під небом, визначають вищі сили, які рано чи пізно спитають про все.
Цю ідею підтримано і в сценографії Олександра Оверчука: ікони в рушниках або ж самі шати, які спускають згори, посилюють емоційний градус відповідної сцени, налаштовують глядача подивитися на конкретний епізод або вчинок в контексті загальноприйнятих норм моралі.
Трохи розчаровує вистава «Львівське танго», яка, попри те, збирає неодмінні аншлаги і вже стала однією з візитівок театру. Окресливши перед собою амбітне завдання розповісти зі сцени про Богдана Весоловського, композитора і музиканта, який стояв біля джерел першого українського джазового ансамблю «Ябцьо-джаз» і у 1930-х роках тривалий час жив на Львівщині, творці спектаклю, схоже, недостатньо вболівали, щоб його історія прозвучала переконливо, була подана з різних ракурсів. Занадто зосередившись на обставинах — часто другорядних, не визначальних — життя людини та її часу, автори загубили саму людину.
Valse melancolique («Меланхолійний вальс») режисера Ігоря Білиця — потаємна подорож до свого «Я». Важливо, що формат «багато слів — мало дії» та ще й з огляду на суто жіночий склад виконавців режисер обіграв так, що в підсумку кожен глядач — співучасник вистави-медитації.
Казка «Микита Кожум’яка» в постановці Ореста Огородника — переконливий гімн незламності українського духу. Перемога добра над злом тут — не лише загальновідома істина, а й демонстрація того, що для нас вона єдино можлива. Без жодних поступок, «але» та «можливі варіанти». Після гучного «Героям слава!» від переповненої дітлахами зали у фіналі вистави в цьому не залишається жодних сумнівів.
для «Урядового кур’єра»