Академік, урядовець, посол, директор — чотири сторони життєвого і професійного простору. А ще він гідний продовжувач слави відомої української родини. Це Сергій КОМІСАРЕНКО, який уже три десятиріччя очолює Інститут біохімії ім. О. В. Палладіна НАН України. Каже, все, чого досяг у житті, — завдяки батьковій і маминій генетиці й своїй самовідданій праці.
— Сергію Васильовичу, походження вашого прізвища, на перший погляд, зрозуміле, якщо не рухатися далі знань більшовицької історії. Не цікавилися, звідки воно походить?
— У липні 1990 року мені запропонували посаду заступника голови Ради міністрів УРСР. Під час засідання Верховної Ради народні депутати стали цікавитися, звідки в мене таке прізвище, чи часом не залишила на ньому відбиток більшовицька доба. І тут Іван Драч сказав, що комісари були ще на Запорозькій Січі. Так називали послів, які представляли інтереси козаків в інших державах.
Мій рід походить із села Черняхів на Київщині. Прізвище Комісаренко носив ще мій дідусь, який народився у 1874 році, а помер під час Голодомору.
— А батько яким залишився у вашій пам’яті?
— Крім генетики, батько, як я вважав, на мене не мав великого впливу, бо його мало бачив удома. Він дуже багато працював й активно просувався щаблями кар’єри — від фельдшера до академіка. Не розповідатиму всієї його біографії, лише скажу, що у 30 років він очолив Харківський інститут ендокринології, а в 33 став заступником наркома (міністра) охорони здоров’я підрадянської України. 1965 року заснував науково-дослідний інститут ендокринології та обміну речовин, який нині названо його ім’ям.
Незважаючи на високі регалії, батько був скромним і людяним. Більше часу проводити з ним я міг хіба влітку, на дачі. Він мене навчив любити природу.
— Батькове ім’я вам допомагало в житті?
— Бувало, допомагало, інколи заважало. Гадаю, все, чого я домігся у власному житті, це завдяки генетиці й своїй роботі, бо теж дуже багато працюю.
— Ваша мати також була науковцем?
— Моя мама була талановитою. Вона захистила кандидатську дисертацію, працювала старшим науковим співробітником Інституту економіки АН УРСР. Не зробила наукової кар’єри, бо треба було доглядати дітей і дбати про чоловіка.
— Ви навчалися в Київському медінституті, а потім стали студентом університету ім. Т. Шевченка. Яка була потреба?
— Провчившись два роки в медінституті, захотів здобути більше практичних навичок і на третьому курсі ночами працював фельдшером на станції швидкої допомоги. Дедалі популярнішими тоді ставали біокібернетика, генетика, молекулярна фізіологія. І тому вирішив додати до своєї медичної освіти математичну. Тож склав іспити на вечірнє відділення механіко-математичного факультету Київського університету ім. Т. Шевченка. Закінчивши медінститут, 1966 року вступив в аспірантуру Інституту біохімії, де працюю 53 роки, в лютому 1989-го мене обрали директором цієї установи.
Після аспірантури займався молекулярною імунологією. Став їздити на наукові форуми, опановував методи імунохімічних досліджень.
1974 року випало поїхати до Франції в Інститут Пастера, який тоді був одним з найкращих світових центрів біохімії, молекулярної біології, імунології. До слова, колись у цьому інституті працював великий учений Ілля Мечников. Я загорівся ідеєю встановити тут йому пам’ятник. Цей задум втілити вдалося в лютому 1986 року.
— Накресливши завдання, плани на посаді директора інституту, ви раптом пішли в політику.
— У липні 1990 року несподівано мене запросили до тодішнього очільника уряду Віталія Масола, який запропонував мені посаду свого заступника з гуманітарних питань. Кажу йому, що мене нещодавно обрали директором Інституту біохімії. Це велика довіра співробітників, тож не можу залишити установу. На те голова уряду зауважив, що домовився з президентом академії наук Б. Патоном, що можу залишитися директором за умови, якщо працюватиму там ночами. Борис Євгенович згодом прозвав мене нічним директором.
— Ви в уряді завершили радянську епоху й відкрили українську.
— Так, я став останнім заступником голови Ради міністрів УРСР, а потім у новітній Україні — першим віцепрем’єром з гуманітарних питань. Коли пішов Віталій Масол, і уряд очолив Вітольд Фокін, я був єдиним, хто сказав йому, що можу піти у відставку. Але він відповів: «Працюйте». Проте прем’єр-міністрові потім стало не подобатися, що маю власну думку, часто відмінну від його.
Леонідові Кравчуку, коли він був головою Верховної Ради України, а потім Президентом України, я запропонував кілька цікавих і важливих для нашої країни проєктів, зокрема у боротьбі зі СНІДом, з гуманітарної допомоги, вшанування роковин пам’яті жертв Бабиного Яру. Я відповідав за впровадження закону ще Верховної Ради УРСР «Про українську мову». Це був досить прогресивний закон як для комуністичної республіки. Ініціював закони про освіту, свободу слова та совісті, соціальне забезпечення. Вдалося домогтися, щоб музей Леніна став Українським домом, а не фондовою біржею, як хотів Фокін.
— Доля приготувала сюрприз: піти на дипломатичну службу й стати першим Надзвичайним послом України у Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії. Мали таке бажання?
— 2 лютого 1992 року доповідав Президентові Леонідові Кравчуку про підготовку першого конгресу української діаспори, ініціатором скликання якого я був. Він мені сказав, що порадився з Вітольдом Фокіним, аби скасувати посаду віцепрем’єр-міністра з гуманітарних питань. Президент зазначив, що не хоче, аби я залишив державну службу, тому пропонує мені посаду посла України у США. Я був знайомим з тодішнім американським президентом Джорджем Бушем. У мене є фото з ним, дві особисті подяки, навіть подарунок — невелика кришталева ваза. Та й контакти з українською діаспорою у Сполучених Штатах мав, бо 1981 року випало працювати у Нью-Йоркському протираковому центрі ім. Слоан-Кеттерінга. Та попри це, не прагнув їхати з дипломатичною місією за океан.
Наступного ж дня прем’єр сказав мені про посаду посла, але порадив їхати у Францію, бо я там працював і добре знав мову. «Якщо ви не проти, то поїду до Великобританії», — сказав йому. Отак майже шість років (1992—1998) жив і працював у Великій Британії.
— Як вам вдавалося налагоджувати дипломатичну місію на порожньому місці?
— Коли приїхав до Великої Британії, то, крім мене, був лише заступник і консул. Утрьох і розпочали роботу посольства — без приміщення й житла, телефонів, автомобілів, секретарів, комп’ютерів, зв’язків і знайомств, а головне — без досвіду. 1995 року нам вдалося виграти тендер і придбати престижний будинок на вулиці Холланд-парк. Поряд — один з найкращих у Лондоні парків, а поблизу — пам’ятник великому князеві Володимирові.
— Як зуміли організувати безплатну передачу британської антарктичної станції «Фарадей»?
— 1993 року серед циркулярних листів увагу привернув той, де йшлося, що Велика Британія планує продати одну зі своїх антарктичних станцій. Почали перемовини з Форін-офісом і Британською антарктичною службою щодо умов купівлі однієї з найкрасивіших станцій, на якій було відкрито добре відому озонову діру.
Британські вчені відвідали наукові установи в Києві та Харкові, пересвідчилися у високому рівні наших науковців і лише тоді дали згоду, а посольство вело переговори щодо можливості отримати станцію безплатно. І 20 липня 1995 року було підписано угоду про безплатну передачу Україні антарктичної станції «Фарадей», яка нині має назву «Академік Вернадський».
Навесні 1996 року прапор Великої Британії на щоглі станції було спущено, й замайорів український.
— Ви ввели термін «Чорнобильський СНІД»?
— У 1986—1988 роках, попри спротив МОЗ УРСР, ми провели унікальне дослідження імунітету в ліквідаторів катастрофи на ЧАЕС. Першими у світі довели, що малі дози опромінення (на рівні 25 бер), які вважали цілком безпечними для людей, насправді спричиняють істотні порушення імунітету. Вислів «Чорнобильський СНІД» я запропонував, переконавшись, що в ліквідаторів розвивався набутий через радіацію імунодефіцит.
— Цікаво: чи змогли розпочати виробництво ліків від гемофілії, які ви розробили?
— Наприкінці 1990-х років ми створили сучасну вірус- і пріонбезпечну технологію отримання високоочищених і вкрай важливих протеїнів із сироватки крові людей, зокрема антигемофілічних, імуноглобулінів. Запропонували технологію МОЗ України, але керівництво міністерства відмовилося впровадити цю технологію.
— Скільки таких розробок було у вашому науковому житті?
— Чимало. З тих, які впровадили, варто назвати мебіфон. Це протипухлинний препарат, особливо ефективний у боротьбі з метастазами в кістках. Я розробив і запропонував препарат, ефективний у боротьбі з остеопорозом. Є діагностикуми проти загрози тромбоутворення, туберкульозу, дифтерії.
Наші науковці понад 60 років вивчають систему гемостазу. Коли Росія 2014 року розв’язала в Україні війну, з’явилося багато поранених, а кровотеча на полі бою — одна з найбільших загроз здоров’ю чи навіть життю воїнів. Тож ми створили гемостатичну пов’язку, що швидко зупиняє кровотечу.
— Чому відмовляють у виготовленні?
— Головне — в Україні немає державної інноваційної політики. Бракує соціального замовлення, інвесторів, виробників. Фармацевтичні підприємства погоджуються на впровадження, але за умови, що їм заплатять заздалегідь, буде соціальне замовлення, гарантований прибуток. Але такий медичний засіб конче необхідний військовій та побутовій медицині, медицині катастроф.
— Сім’я у вас велика?
— На жаль, ні. Моя дружина Наталія Борисівна за фахом інженерка-будівельниця. Виховали доньку Ганну. У Лондонському університеті вивчала комп’ютерні науки та менеджмент бізнесу. Здобула спочатку ступінь бакалавра, потім магістра. Вона громадянка України, але живе і в Лондоні, і в Києві. Нам подобається зять. Він англієць, закінчив механічний факультет Імператорського коледжу. Ганна залишила за собою прізвище Комісаренко. Подарувала нам торік онука. Домовилася з коханим, що вона синові дає прізвище, а чоловік — ім’я. Тож онук у нас Кейрос Комісаренко. Дуже приємно, що наша невелика родина збільшилася.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Сергій КОМІСАРЕНКО. Народився 9 липня 1943 року в м. Уфа (Башкортостан). Закінчив Київський медінститут (нині національний університет) ім. О. Богомольця, навчався на механіко-математичному факультеті Київського університету ім. Т. Шевченка. 1990—1991 — заступник голови Ради міністрів УРСР, 1991—1992 — віцепрем’єр-міністр України з гуманітарних питань. Із травня 1992 року й до лютого 1998-го — Надзвичайний і Повноважний посол України у Великій Британії.
Понад 30 років очолює Інститут біохімії ім. О. Палладіна НАН України.
Академік НАН і НАМН України. Лауреат Державної премії України в галузі науки та техніки. Заслужений діяч науки і техніки України. Нагороджений орденами Свободи, Ярослава Мудрого V ступеня, «За заслуги» І, ІІ і ІІІ ступенів.
Ми в Google+