Подружжя письменників Тетяна та Сергій Дзюби живуть у Чернігові. Вони дуже комунікабельні, приятелюють із багатьма закордонними літераторами, обмінюються думками і творчими новинками. Поезія талановитих чернігівців сподобалася, її почали активно перекладати і друкувати. В кінцевому підсумку стався такий собі літературний феномен: торік у Канаді вийшов тритомник «Тетяна і Сергій Дзюби. Вірші 60 мовами світу». Саме це видання вразило журі престижного Міжнародного літературного конкурсу імені де Рішельє в Одесі, де змагалися понад дві сотні письменників з 20-ти країн світу. На ньому подружжя здобуло два «Діамантових Дюки» в номінації «Поезія», а Сергій виборов і третій, переміг у літературних Олімпійських іграх, де змагалися письменники, які працюють у різних жанрах.
Трохи дивний на перший погляд симбіоз літератури і спорту все-таки, на думку подружжя, досить символічний. У нас дуже популярні спортсмени, бо завдяки їхнім перемогам про Україну дізнаються у світі. Ще важливішу роль відіграють літератори, котрі демонструють на всесвітній загал нашу культуру, традиції, ставлення до життя, повагу до власної історії, самовизначення і самоусвідомлення нації, вважає перший олімпійський чемпіон із літератури Сергій ДЗЮБА.
— Пане Сергію, як сучасному українському письменнику здійснити прорив до закордонного читача?
— У 1990-х українська література, як і решта галузей, пережила кризу, наслідки якої відчутні дотепер. Нині представники деяких країн пострадянського простору вже дуже добре почуваються в літературній Європі, відвідують престижні фестивалі, оскільки мають для цього гідне і стабільне фінансове забезпечення. Але для українців зарплата в кілька тисяч євро на місяць — на межі фантастики. Наш письменник не може собі дозволити таку розкіш як займатися винятково творчістю, адже треба десь працювати заради заробітку і творити лише у вільний від основної роботи час. На цьому тлі наші літератори працюють в умовах чорного гумору, як ті анекдотичні фанатично віддані своїй справі робітники, яким відключили воду і світло, не платять зарплату, а вони все одно вперто щодня виходять на свої робочі місця. Письменникам також перекрили все що тільки можна, а вони, бачте, пишуть. Фактично, на громадських засадах. І не як-небудь, а яскраво, талановито, неповторно, українська література — одна з найкращих у світі.
— Але ми вже давно увірували в те, що найкращі поетичні та й прозові твори народжуються в печалі, в нагромадженні проблем, у болісних роздумах. Хіба це не так?
— Та ні, в мене таке враження, що це вигадка чиновників. Пригадаймо Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського та й багатьох інших. Скільки б ми недоодержали прекрасних творів, цілого надбання української класики, якби не меценати!
— І все-таки ви особисто не почали скаржитися на те, що «тигру недодають м’яса», а вирішили діяти?
— Так! Дивіться: в українському красному письменстві є здобутки і дуже талановиті твори, але я зіткнувся з тим, що за межами країни про них майже не знають. Ми краще поінформовані про творчість закордонних письменників, оскільки вони видають в Україні багато книжок — перекладів українською як своїх класиків, так і сучасних письменників. Промовистий факт — нашому перекладачу дали найвищу нагороду Франції — орден Почесного Легіону — за те, що він переклав кілька томів Сартра. Поляки цим займаються, німці, інші. Так що нашу літературу також потрібно розкручувати за кордоном. Але це має бути система. Щоб наші тексти дійшли до закордонного читача, мають бути якісні переклади. І, звичайно, треба, щоб виходили книжки, були презентації, престижні закордонні нагороди. Літературний резонанс…
— Із чого ви почали?
— Знаєте, спочатку переді мною була ніби глуха стіна, адже в закордонному чтиві не було масової потужної присутності українців. Лише одиниці. Тому нами не надто цікавилися. Мені довелося збагнути їхню систему підходу до авторів з інших країн, і тоді справа зрушила з місця.
От нещодавно до мене звернувся один український письменник, доволі цікавий, як на мене, із запитанням, як йому пробитися в закордоння. Я розповів про свою участь у створенні Міжнародної літературно-мистецької академії України. Вона працює як подібні закордонні фундації і нині об’єднує відомих письменників, перекладачів, науковців уже з 52-х країн світу. Розраховувати на допомогу держави в цій справі поки що не доводиться. Тож, оцінюючи реалії, скажу що не миттєво, а впродовж наступних років 20 ми зуміємо розкрутити десь 40-50 українських письменників. І це прекрасно. Ми вже вклинилися в літературне закордоння. А механізм для тих, хто хоче вийти зі своїми творами за межі країни, залишається тим самим: потрібно працювати навзаєм. У нас люди все-таки займають трохи неправильну позицію: він, мовляв, геніальний, талановитий і його повинні перекладати. А він нічого не має робити, лише стояти і пишатися на п’єдесталі. Але за кордоном так не прийнято: або плати великі гроші перекладачам і видавай свої твори, або роби щось.
— Тобто ви почали з перекладу творів закордонних авторів, і вони також почали вас перекладати?
— Зазвичай я не оприлюднюю листи, отримані від своїх зарубіжних друзів, хоч зберігаю деякі з них і, можливо, у перспективі, в одній зі своїх книжок, надрукую дещицю кореспонденцій, бо це — доволі цікаво. Звісно, за згодою цих авторів.
Але все-таки наведу фрагмент одного листування, бо він досить відвертий і красномовний. Отже: «Дорогий Сергію, ти — перший наш знайомий український письменник, котрий не тупцює з простягнутою рукою і не благає «Дайте!», а цілком рівноправний наш партнер. Причому ти робиш навіть більше, ніж усі ми: пишеш рецензії на наші книжки, перекладаєш українською наші твори і друкуєш їх у найпопулярніших ваших газетах і журналах, видаєш в Україні наші твори та популяризуєш їх, а ще чудово приймаєш нас на своїй Батьківщині. І при цьому ти завжди, за будь-яких обставин, чітко дотримуєшся своїх обіцянок: сказав — і неодмінно зробив!
На жаль, чимало твоїх співвітчизників тільки обіцяють, проте нічого не збираються робити навзаєм. Вони страшенно люблять «шару». А приїхавши сюди, лише скаржаться на життя в Україні. І це — дуже прикро, адже жоден німець чи поляк, виїжджаючи за кордон, не буде ганити свою Вітчизну, бо це — нонсенс.
Ти щиро говориш, що любиш свою Батьківщину та розповідаєш про неї стільки хорошого! Це дуже імпонує нам усім! Тому ми із задоволенням співпрацюватимемо з тобою. Запевняємо, що в наших літературних справах тепер, друже, все крутитиметься довкола України, яку ми теж полюбили завдяки тобі».
Ось такий лист. Тобто фрагмент листа… Як на мене, дуже прикметний. Фактично це — відповідь на запитання деяких наших літераторів: чому їх не перекладають і не друкують за кордоном.
Тепер зрозуміло чому? До речі, я лише три з половиною роки займаюся міжнародною діяльністю. Це — не просто везіння. Під лежачий камінь вода не тече.
— У вас чимало вже різних літературних премій. Розкажіть про останню.
— Перемога в Одесі для мене велика несподіванка. Надіслали свої твори, як мовиться, навмання. Підкупило те, що конкурс дуже масштабний — літературні Олімпійські ігри. Та ще й дуже колоритне місто і його жителі. Тож, коли надійшло повідомлення про те, що ми виграли, це було дуже приємно. Хоч дехто й каже, що йому не потрібні нагороди, але це лукавство. Тому що кожна творча людина потребує визнання. Такі перемоги додають сил і це — щастя. І чим більше нагород, тим краще. Звісно, література — не спорт, але чим більше перемагають українці, тим більше світ дізнається про Україну.
— Пане Сергію, ви обіймаєте відповідальну посаду в обласній газеті і багато пишете для неї, здійснюєте велику організаторську і творчу роботу на літературній ниві, спілкуєтеся і підтримуєте дружні стосунки з багатьма людьми, навчаєте молодь, приймаєте гостей і робите візити у відповідь, ретельно відстежуєте і вивчаєте літературні новинки… Шалений темп життя! А коли ж ви, власне, працюєте над своїми художніми творами?
— Я вже років десять не мав жодного вихідного. Бо це єдиний час, коли я можу займатися літературною творчістю, відчувати натхнення і радість від зробленого. І не має значення, чи це мій твір, чи я переклав чийсь. Це все одно — щастя.
Євдокія ТЮТЮННИК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Сергій ДЗЮБА. Народився 1964 року в місті Пирятин на Полтавщині. Український письменник, журналіст, редактор, видавець, перекладач, громадський діяч, науковець. Заступник головного редактора Чернігівської обласної газети «Деснянська правда», президент Міжнародної літературно-мистецької академії України. Лауреат численних українських та міжнародних літературних нагород.