100 РОКІВ ПРОГОЛОШЕННЯ ДОНЕЦЬКО-КРИВОРІЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
ПАРАЛЕЛІ. Нинішня ОРДЛО — спадкоємиця Донецько-Криворізької республіки, проголошеної делегатами IV обласного з’їзду рад робітничих і солдатських депутатів, що проходив у Харкові з 27 по 30 січня (ст. ст.) 1918 року. Сепаратистське збіговисько відбулося вже після утворення маріонеткової Української Народної Республіки совітів. Крім того, рішення про ДКР ухвалили без участі представників селян, які становили більшість населення на відкраяних від України територіях сучасних Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Запорізької та частково Харківської, Сумської, Херсонської, Миколаївської областей та Ростовської області Росії.
Справжню мету цього новоутворення розголосив ще в грудні 1917 року лідер харківських меншовиків Арон Зельманович Сандомирський: «Ми за самовизначення націй, але маємо не гальмувати розвиток капіталізму. У Донецькій області виникає запитання, чи зможе розвиватися російський капіталізм, якщо живильний для нього Донбас буде відрізано від Росії митною стіною з боку України».
Фактично йшлося про нахабний і цинічний віджим багатого вугіллям і залізом Донецько-Криворізького басейну, без якого, за словами Леніна, «соціалістичне будівництво залишиться просто добрим побажанням». Заради загарбання Донбасу більшовики наплювали як на деклароване ними право націй на самовизначення, так і на національно-територіальний принцип федеративного устрою. Як єхидно прокоментували цей підхід есери, ленінці замість українських, татарських та інших республік вирішили створити федерацію господарських одиниць із вугільних, нафтових, чорноземних новоутворень.
Причому так само, як Путін нині, Ленін заявляв, що не має жодного стосунку до «ініціативи донецьких товаришів», хоч, як згадувала дружина глави ДКР «товариша Артема» (Федора Сергєєва), її чоловік «всі важливі питання погоджував особисто з Леніним. Так, кілька разів обговорював із Володимиром Іллічем доцільність створення ДКР».
Однак офіційно сепаратистську республіку Раднарком, як нинішню ОРДЛО Путін, не визнав. По-перше, на Брест-Литовських переговорах із німцями більшовики обстоювали пріоритет саме національно-територіального розподілу земель. Вони усвідомлювали, що визнання ДКР спровокує парад суверенітетів козачого Дону, республік Поволжя тощо, що призведе до обмеження підвладних Леніну територій лише Підмосков’ям. По-друге, введення ДКР до складу Росії загрожувало війною з Німеччиною.
Отож уже за місяць після проголошення незалежності товариш Артем змінив риторику й стверджував, що нова республіка не має нічого спільного з Росією, а входить до складу УНР совітів на правах автономії. Засобом фінансування діяльності ДКР став «надзвичайний податок на капіталістів». Зокрема, Харків зобов’язали сплатити до бандитського общака 5 млн рублів, Ростов і Новочеркаськ — по 10, а рідні Юзівку (нинішній Донецьк) і Луганськ — лише по одному.
Уже навіть зібравшись тікати від німецьких військ, Артем у Харкові на останньому засіданні очолюваного ним раднаркому ДКР погрожував, що «миру без визнання Донецької республіки бути не може». Бандитів і самозванців мало хто підтримав, що красномовно засвідчує навіть біографія Володимира Сосюри, який із тисячами земляків-донбасівців «пішов до Петлюри».
115 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЖОРЖА СІМЕНОНА
Одеська адреса майстра детективів
ПОСТАТЬ. Мало хто знає, що класик детективного жанру й автор романів про легендарного комісара Мегре не чужий Україні. Жорж Сіменон двічі побував в Одесі. Уперше влітку 1933 року і вдруге — вже знаним письменником у 1965-му. На відміну від більшості іноземних колег, які воліли не помічати Голодомору, Сіменон чесно написав про нього в нарисі «Народ, який хоче їсти».
100 РОКІВ ЗАПРОВАДЖЕННЯ В УНР НОВОГО ЛІТОЧИСЛЕННЯ
Європейський час для України
ПОДРОБИЦІ. Звично оперуючи датами нового і старого стилю, за яким досі живе російська православна церква, українці частенько потрапляють у халепу, коли йдеться про правильне датування подій саме сторічної давності.
Варто пам’ятати, що вся Європа, за винятком Російської імперії, давно живе за новим стилем. Перехід з юліанського на григоріанський календар започаткував Папа Римський Григорій ХІІІ, повелівши вважати, що після 4 жовтня 1582 року відразу настало 15 жовтня. Отож події на українських землях, що входили до Австро-Угорщини, вже датовані новим стилем.
У радянській Росії, згідно з ухваленим 24 січня (6 лютого н. ст.) 1918 року декретом, наступний день після 31 січня стали вважати 14 лютого. В УНР рішення про перехід на нове літочислення ухвалили 12 лютого (25 лютого н. ст.) 1918 року. Згідно з ним, наступний день після 16 лютого став 1 березня. Це межа між датами, які потребують і не потребують переведення на новий стиль.
Звична для нас різниця 13 діб стосується лише ХХ століття. У ХІХ ст. вона була на добу меншою, про що часто забувають. До речі, вже 10 із 15 помісних православних церков світу відзначають релігійні свята за новим стилем, адже він зумовлений законами астрономії, а не волею Папи Римського.
100 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА ЩЕРБИЦЬКОГО
Пріоритети компартійних вождів
ПОГЛЯД. Волею долі дати народження двох колишніх перших секретарів ЦК КПУ Володимира Щербицького і його на 10 років старшого попередника Петра Шелеста припадають на лютий. Тож цілком логічно, говорячи про одного, згадати про іншого і спробувати порівняти, чим відрізнялися пріоритети цих компартійних вождів.
Зазвичай як заслугу Щербицькому приписують значний розвиток економіки за часів його правління, хоч насправді саме восьма п’ятирічка 1966—1970 років стала найуспішнішою в історії УРСР. Зростання обсягів промислового виробництва у півтора раза і внутрішнього валового продукту на третину досі вражають. Однак це заслуга не лише тодішнього керівника України Петра Шелеста, а насамперед звільнених із колгоспного кріпацтва українців, яким уперше в історії СРСР видали паспорти і дозволили самим обирати місце роботи.
Начебто простий, проте на диво ефективний рецепт кардинального оздоровлення економіки, який за часів Щербицького вже працював на шкоду інтересам України. Мільйони наших земляків подалися освоювати нафтогазові родовища Сибіру, де їх активно русифікували й перетворювали на росіян з українськими прізвищами.
Не менш активними були ці процеси в самій Україні, де не тільки в Сімферополі і Донецьку, а й навіть у Миколаєві і Харкові не лишилося українських шкіл. Крім того, Україну фактично перетворили на згусток екологічно шкідливих промислових виробництв. Так, в останні роки правління Щербицького на УРСР, яка займала лише 2,6% території СРСР, припадала чверть(!) загальносоюзних обсягів техногенного забруднення.
Тож Україна крім того, що годувала неозорий Радянський Союз, залишаючи якусь дещицю виробленої аграріями продукції для власних потреб, ще й забруднювала рідну землю, повітря і води промисловими відходами заради «общєсоюзних» інтересів.
Стосовно масштабного житлового будівництва, про яке з ностальгією згадують патріоти «совкових часів», то, наприклад, 1989 року серед шахтарів (найпривілейованішої групи робітництва) кожна п’ята родина не мала власного житла, а чверть сімей мешкала у квартирах, де в розрахунку на одну особу припадало менш ніж 4 кв. метри площі.
Головний гріх Щербицького — саме бездумний екстенсивний розвиток економіки, коли інтереси працівників вважали другорядними, зате екологічно шкідливі виробництва множились і збільшувалися, як метастази. Навіть заплави річок масово розорювали, щоб отримати кілька додаткових тонн збіжжя в гонитві за валовими показниками врожайності.
Нині багато хто переконаний, що успішний господарник Петро Шелест поплатився посадою і кар’єрою за «український націоналізм». Саме за його правління розпочали будівництво музею народної архітектури під Києвом та створення історичного заповідника запорозького козацтва на Хортиці, вийшов унікальний багатотомник «Історія міст і сіл Української РСР», видрукували вибрані твори письменників доби розстріляного відродження. Фактично підпільним методом спорудили столичний палац «Україна», порівняно з яким, за словами перевіряльників із ЦК КПРС, московський палац з’їздів мав вигляд стайні.
Офіційною причиною нещадної критики Петра Шелеста справді стала його книжка «Україна наша радянська», засуджена як націоналістична на численних зборах партійно-господарського активу. Однак мало хто знає, що 1965 року тодішній перший секретар ЦК КПУ категорично відмовився виконати вимогу союзного керівництва про продаж до Швейцарії 450 тисяч тонн соняшникової макухи, аргументуючи це браком кормів для власної тваринницької галузі. Згодом історія повторилася, коли Україну зобов’язали відправити мільярд пудів фуражного зерна для годівлі худоби в РРФСР.
Зрозуміло, що і Шелест, і Щербицький були переконаними комуністами, однак пріоритети в них суттєво відрізнялися. Промовисто, що в прощальній промові на вересневому (1989 року) пленумі ЦК КПУ, коли вже вся країна скандувала «Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС!», Щербицький заявив: «Інтереси партії і благо народу були для мене понад усе». Шелест за півтора року до кончини писав, що в нього «серце українця, радянської людини, комуніста». Зверніть увагу: якщо для Щербицького на першому місці «інтереси партії», то його попередник насамперед українець, що стало головною провиною в очах Москви.
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА,
ілюстрації надано автором («Урядовий кур’єр»)
Ми в Google+