Легендарний зведений загін з військовослужбовців частин Повітряних сил України, який став широковідомим через назву «Дика качка», було сформовано у вересні 2014 року. У найгарячіші часи він прикривав донецький аеропорт, який став символом незламності українського духу. Коли у вересні 2015 року бойовики обстріляли місце розташування загону з «Градів», знищили два автомобілі з речами і харчами, бійці залишилися без нічого. Волонтери тоді привезли їм військові куртки з нашивками польської армії, через що «Дику качку» бойовики стали вважати польським спецназом.
«Урядовий кур’єр» розпитав про службу в підрозділі начальника зв’язку зведеного загону підполковника Юрія КОСТИКА.
— Спочатку зведений загін Повітряних сил не мав назви «Дика качка». Як вона виникла?
— По рації ми прослуховувати терористів, а вони нас. Ми цим скористалися і створили міф про польський спецназ. Серед нас був начальник озброєння з позивним «Польща», а від волонтерів ми отримали польські куртки, з чого й почалося. У нас тоді не було осіннього одягу — згорів у двох машинах, які терористи обстріляли з «Градів». Ми з побратимами ще й почали говорити польською по рації — то вислови якісь, то анекдоти переказували, віршики. І наша західноукраїнська говірка відіграла роль.
Російські терористи і сепаратисти вважали, що ми іноземні війська. Навіть у пропагандистських російських ЗМІ пройшло, мовляв, на околицях Спартака в протиатомному сховищі з останніх сил тримаються залишки польського спецназу. Жартували між собою, що ми, на їхній погляд, найманці «Дикі гусаки» — як у британському бойовику. Так і виникла назва «Дика качка».
— Що входило у ваші обов’язки?
— Я поїхав на схід у час першої ротації нашого зведеного загону. В АТО ми виконували різні функції. Поблизу донецького летовища розташовувалася зенітна ракетна військова частина. Коли ми заїжджали туди, то нас вороги обстріляли з «Градів». Охороняли територію частини по периметру, більш як десяток постів. Наш пост саме на розі, одна сторона якого виходить на Авдіївку, друга — на шахту «Бутівка». Пригадую, перед нами на шахті саме стояв «Оплот» Захарченка, обіч — кадировці. Отже, тримали оборону проти них.
У мої обов’язків входила робота начальника зв’язку зведеного загону. Радіозв’язок, який забезпечують спеціальні станції, легко розшифровувати й прослуховувати, тому бойові накази віддають через старі телефонні апарати дротовим зв’язком. Ми з колегами відновлювали зв’язок, адже після обстрілів дроти часто були посічені й зв’язок не працював. Одне словом, начальник зв’язку — це людина, завдяки якій між постами можна приховано передавати команди, координувати діяльність так, щоб ворог не отримав жодної інформації. Часом мені доводилося бути звичайним гранатометником, допомагати іншим військовим тоді, коли я був потрібен.
— Військовим ви стали свідомо чи так склалися обставини?
— Я закінчив школу із золотою медаллю. Наш керівник навчально-військової підготовки спитав, мовляв, а не хочу спробувати свої сили у війську. Я замислився, адже моя мама, вчителька за освітою, говорила: «Сину, вступай, куди хочеш, але не в педінститут».
Коли прийшов до військкомату на приписне, то там перебував агітувальник з харківського училища (нині Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба). Ми їх називали «покупці». Розповів про училище, спеціальності й запропонував охочим заповнити анкети. Я так і зробив, попередньо порадившись із батьком. Згодом у березні надійшов запит на оформлення особових справ, до квітня все це вирішив, пройшов районну й обласну медкомісії. Закінчив школу, всі друзі кудись вступають, складають екзамени, а я сиджу чекаю. Непокоїтися трішки почав. І тут одного вечора приходжу додому, а батько з порога до мене: «Там на столі конверт тобі адресований!» Так запам’ятав той момент!
У листі йшлося про те, що мою справу розглянули і допустили мене до складання вступних іспитів. 4 липня я повинен прибути до Харкова. Був 1989 рік. Як поїхав, то потім лише додому в гості приїжджав. Так і почалася моя військова кар’єра. А 1993 року завершив навчання і повернувся служити в Івано-Франківськ.
— Виходить, вам пощастило? Фактично повернулися служити додому?
— В СРСР була політика: розкидати людей по всій країні. Коли ми складали військову присягу ще в Союзі, то не уявляли, де після навчання опинимося. Проте трапилася неймовірна й доленосна для мільйонів подія — Україна здобула незалежність. І присягаючи на вірність Україні у січні 1992 року, я знав, що залишуся в рідній країні. Тих, із ким вчився, відправили додому — кого в Росію, кого в Білорусь, на Кавказ.
— Згодом доля закинула вас до Львова.
— Склалося так, що 2002 року нашу дивізію розформували. Ми з родиною жили разом з тещею у квартирі, посаду дружини у Нацгвардії скоротили, поки вона була у декреті. Постав вибір: або залишатися в Івано-Франківську на непевних умовах, або спробувати ризикнути і погодитися на пропозицію переїхати до Львова. Тут усе налагодилося. Навіть батьків на Франківщині стали відвідувати частіше. Після об’єднання Військово-Повітряних сил та Військ протиповітряної оборони в єдині Повітряні сили Збройних сил України я опинився у військовому містечку в Липниках поблизу Львова. Там служив на різних посадах.
Пригадую той день, який змінив усе, — 1 березня 2014 року. Я був черговим у частині. І тут тривога, повна бойова готовність. Так тривало тиждень. А 8 березня нас повідомили, що можна поїхати додому.
Потім почалась АТО. Я одразу написав рапорт. У вересні сформувалася перша ротація зведеного загону Повітряних сил. Знав, що відправляють під Авдіївку начальником зв’язку. Подзвонив дружині, вона дуже хвилювалася, сказав, що вирушаю у відрядження в Дніпропетровську область охороняти аеропорт. Зібрався, купив каремат, дощовик, штани, позичив спальник. Попрощався з родиною. Молодший син вередував, хотів бути зі мною, не розумів, куди я так поспішаю. Вийшов з дому, спробував трохи заспокоїтися.Із частини нас поїхало четверо: я з заступником із тилу і двоє контрактників. Із гарнізонного храму святих Петра і Павла нам передали каски, бронежилети, наколінники і форму «британку».
— Якою була дорога на Донбас?
— Спочатку ми прибули у Васильків на Київщині. Із 200 осіб обрали 120. Нас попередили, що умови будуть поганими. Будівлі розтрощені, світла немає. Це ж сам «передок». Потім отримали зброю, а згодом відправили на житомирський полігон. Опісля з Дніпра машинами поїхали в зону АТО. Так опинилася під донецьким аеропортом.
— Як змінилося ваше життя після повернення з АТО?
— Мабуть, навчився більше цінувати мить і сильніше любити життя. На війні усвідомлюєш, що важливе, а що другорядне. Найтяжче переживати втрату бойових товаришів.
Ця війна була першою в моєму житті і, сподіваюся, останньою. Звісно, зміцнилася й віра в Бога і в перемогу. Пригадую, як ми поверталися пізно вночі додому. Холодний осінній вокзал, ми, четверо втомлених чоловіків, мріємо лише побачити рідних і впасти відіспатися. Аж тут — ось вони! Нас зустрічають! Одразу побачив дружину з молодшим сином. Це один з емоційно найсильніших моментів, якого не забуду ніколи.
Христина ГОРОБЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Юрій КОСТИК. Народився 1972 року в селищі Делятин Надвірнянського району Івано-Франківської області. Навчався у Харківському національному університеті Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Із 1993-го по 2002 рік в Івано-Франківську пройшов шлях від командира радіовзводу (лейтенант) до начальника вузла зв’язку (капітан). Із 2005 року — начальник пункту управління, згодом — начальник передавального радіоцентру в окремому полку зв’язку Повітряного командування «Захід». 2012 року отримав звання майора.
Служив у зоні АТО на позиції «Зеніт» з вересня по листопад 2014 року. 2015-го йому присвоєно звання підполковника (достроково). Очікує на ротацію у Спільний центр з контролю та координації.
Одружений, виховує двох синів.
Ми в Google+