Лідія ЖАТКА
для «Урядового кур’єра»
Щоранку біля під’їзду нашої багатоповерхівки, немов мулла на мінареті, голосно кричить двірник. Колоритний дядько з гіркого похмілля та інших поважних причин проводить «політінформацію» для ще напівсонних мешканців будинку, які виходять з нього. Причому свої переконання чолов’яга змінює, як циган коней. Певний час він по-змовницькому підморгував нам: «Слава Україні!» Потім демонстративно причепив чорно-помаранчеву стрічку не тільки на свою сорочку, а й навіть на мітлу, із якою, він клявся, недавно аж квартали гнався за двома нишпорками із «Правого сектору». А днями почав називати останніми словами всіх підряд. «Чим вони там думають? — риторично питав так, що аж шибки та жалюзі на першому поверсі торохтіли. — На що наше місто перетворили?!»
Скажи мені, що читаєш (слухаєш, дивишся)…
За давньою звичкою, щочетверга навідуюсь до газетного кіоску, де купую місцеву російськомовну газету. Продавець, як завжди, усміхається ще здалеку і починає шукати цю газету. Так було й цього разу. Але тепер приязна жінка також запропонувала: «Візьміть ще одну нашу, — дістала з прилавка «Російську газету». — Бо ця, — показала на місцеву, — останнім часом не дуже… Стала якоюсь прокиївською…»
До речі, про поділ на «наші» та інші видання. Інших, тобто газет українською мовою, у місцевих кіосках і раніше було годі шукати, а тепер — і поготів. Бо у тутешньому дезінформаційному просторі завдяки певним зусиллям віднедавна для донеччан пропонують чіткий поділ ЗМІ на: а) російські видання, телеканали, радіостанції; б) всі інші, які, м’яко кажучи, пропонують донеччанам неправду. Цинічна інформаційна агресія, що не припиняється ні вдень ні вночі, дається взнаки. Брехню так часто тиражували й тиражують, що багато людей сприймають її за правду. Це дуже помітно під час спілкування із земляками, які поки що не переповідають новини «з-за бугра» про нас самих... «Щось типу ідеологічної контузії», — сумно посміхаючись, встановив діагноз у приватній розмові знайомий ескулап. А оскільки у регіоні нині тривають бойові дії, варто застосувати ще один дуже підходящий до ситуації «мілітаристський» термін: димова завіса. Саме так можна назвати активність місцевих та інших доступних донеччанам газет, які ще недавно аж із шкури лізли, лякаючи жителів краю «бандерівцями», «фашистами», «Правим сектором» тощо. І поки ці видання штампували жахи про автомобільні колони, залізничні ешелони та літаки з головорізами із Західної України, Європи, США і навіть з Африки(?), місто одного дня прокинулося під владою озброєних до зубів людей, які прибули сюди через протилежний кордон Донеччини.
Цікаво простежити й роль місцевої влади у формуванні дезінформаційного простору, в якому опинилися донеччани. Свого часу в Донецьку таки спробували відключити російські телеканали, та перегодя міська рада пішла назустріч «побажанням трудящих» і домоглася відновлення мовлення. А недавні кар’єрні перипетії однієї персони взагалі шокували місцевих журналістів.
Редактор комунального видання «Муніципальна газета» (орган Донецької міської ради) водночас стала ще й керівником управління інформаційної політики… так званої Донецької народної республіки. Слуга двох панів? Чи таки одного й того самого? Міський голова Донецька Олександр Лук’янченко на прес-конференції відбувся повідомленням: його підлегла зараз у відпустці, й розмова з нею відбудеться пізніше. Але через кілька днів редактор повідомила: не знайшла спільної мови з новими роботодавцями і не буде більше з ними співпрацювати.
Місто «шинобудівників» та «трубокопачів»?
Іду через двір у центрі міста. Згори, з-за насуплених хмар, що сьогодні низько-низько, чути гучне гудіння. «Мамо, літак! — кричить до розчинених вікон будинку дівчинка дошкільного віку, яка з однолітками бавиться на дитячому майданчику. — Літак!.. Вже бігти додому чи ще можна погратися?» — «Та він далеко й високо кола нарізає, — зітхає цибатий дід, який чеберяє назустріч. — А он ті «шиномонтажники» поруч. Щойно повнісіньку вантажівку шин повези десь туди», — показав у бік аеропорту. Дідуган дуже влучно кваліфікував персон, які кинулися шукати старі автомобільні шини. Бо справді: Донецьк металургів, шахтарів і машинобудівників трохи нагадує місто «шинобудівників». Тобто тих осіб, які звели із цього «будматеріалу» барикади: біля захоплених приміщень обласної влади, управління СБУ, прокуратури. А після початку Антитерористичної операції на території аеропорту, остерігаючись наступу українських військ, шинами перегородили й кілька вулиць у цьому районі міста.
Окрім монтування із шин барикад, активісти ДНР останнім часом також активно взялися демонтувати різноманітні конструкції. А що? Донецьк виявився для багатьох «республіканців» своєрідним Клондайком. Тільки охопила їх не золота, а металева лихоманка. А епіграфом діяльності «нової влади» став почутий представниками міськради діалог між двома мітингувальниками. Хлопці з глибинки навіть не приховували свого захоплення й аж руки потирали в передчутті заробітку. «Ти бачив? — жваво перепитував один. — У них тут досі навіть каналізаційні люки вціліли! Є де розвернутися!»
Уже тоді місцеві комунальники забили на сполох: невже «ідейні» персонажі, які з криком «Расія!» звідусіль збігалися сюди на мітинги, насправді примітивні «металозаклопотані» злодюжки? Хоч і вони не могли передбачити, що «республіканці» почнуть демонтувати не тільки каналізаційні люки. Навіть міський голова, який тривалий час дипломатично називав цих персон «люди з активною громадянською позицією», нарешті не витримав і публічно поскаржився на їхні дії. Адже представники ДНР у пошуках металу почали викопувати водогін у Кіровському та Ворошиловському районах. А ще озброєні активісти навідалися до КП «Донецькміськгаз» і стали вимагати… труби з аварійно-експлуатаційного запасу.
А що ж справжні представники робітничого класу? Їй-бо, вони не виправдали сподівань місцевих та заїжджих сепаратистів, бо не вирушили стрункими колонами підтримувати їх. Дійшло до того, що на площі перед Донецькою ОДА у гучномовець почали закликати донеччанок записуватися до «жіночого батальйону», бо, мовляв, тут перевелися справжні чоловіки. Адже гірники тривалий час відверто демонстрували позицію «моя шахта скраю, нічого не знаю». Принаймні підтримувати «республіку» не поспішали. Та після початку активної фази АТО, коли терористи зазнали значних втрат, активісти ДНР вдалися до силового тиску: побували на кількох місцевих шахтах, і кілька сотень гірників зібралися на мітинг, на якому засудили проведення Антитерористичної операції.
«Наших тут небагато, — коментує для «УК» дійство під прапорами ДНР Валерій, гірник шахти «Трудовська». — І якщо хтось із них скаже, що підтримує ДНР чи приєднання до Росії, можете плюнути йому в очі — це не шахтар! Бо наші шахти досі отримують державну дотацію, а де візьмуть для цього кошти ці самозванці? Та вони просто закриють усі шахти! А щодо Росії, то там вугільні підприємства взагалі вже давно не отримують фінансової допомоги від держави».
За що боролися!..
Введення у Донецьку комендантської години — таку заяву розповсюдила «нова влада». Це змусило всіх згадати байку про Лебедя, Рака та Щуку. Адже інша гілка влади ДНР невдовзі спростувала таке нововведення. Втім, донеччани вже призвичаїлися до «республіканської години», що розтяглася на кілька місяців. Тобто фактично змирилися із необхідністю завжди мати при собі «нормальні» документи і тим, що слід обмежити перебування на вулицях у пізній час: навчені досвідом, місцеві жителі тепер не ризикують навіть носа показувати на вулицях без важливих причин. Різко збільшилася кількість збройних пограбувань не тільки поодиноких перехожих, а й магазинів, банків, АЗС. Дуже поширеною стала «експропріація» автомобілів «на потреби революції».
Одного ранку жителі міста були прикро вражені черговою новиною: вночі пограбували й підпалили Палац спорту «Дружба». Схоже, лиходії помстилися відомому донеччанину Борисові Колеснікову, який нещодавно назвав ДНР «сомалійськими піратами», адже «Дружба» — домашня арена його улюбленого дітища ХК «Донбас».
Втім, від цього вандалізму потерпіло все місто, бо Палац спорту давно став одним із його символів: тут на турнірі «Зірки жердини» встановлювали світові рекорди легендарний Сергій Бубка та Олена Ісинбаєва. Одне слово, замах на цю споруду шокував багатьох донеччан. Хоч довелося почути й іншу думку. «Як кажуть, за що боролися! — саркастично відгукнувся один із колег. — Бо добре пам’ятаю, як у квітні регіонали саме у «Дружбі» провели надзвичайний з’їзд депутатів усіх рівнів. Виступала тут і колишня прес-секретарка Колеснікова, а нині народний депутат. Так-от, захищаючи сепаратистів, які захопили ОДА, істерично вигукувала: «Вони сміливіші за нас, вони сильніші за нас!» От вони й «віддячили» і їй, і її колишньому босові».
Ще донедавна прихильники самопроголошеної ДНР з усіх сил повторювали відомий маневр страуса, який ховає голову в пісок. Адже коли йшлося про закордонних озброєних найманців, які активно захищають «вибір донеччан», вони доводили, що все це вигадки, поширювані «Правим сектором» та іншими недругами. Різко прикусити язики довелося після бою поблизу аеропорту, під час якого бойовики зазнали серйозних втрат. Судіть самі: із 36 загиблих (за даними Донецької ОДА) 33 — жителі Російської Федерації. А з понад чотирьох десятків поранених усього 8 — жителі Донецька. Щоправда, є тут представники й інших міст краю, але більшість — уродженці Москви, Грозного, Гудермеса, Кубані, Ростовської області й навіть громадяни Сербії. Погодьтеся, хоч-не-хоч, а є привід замислитися: чому так звану ДНР зі зброєю в руках найактивніше захищають не жителі краю, а зайди із чужих країн і регіонів? Причому вони роблять це не тільки за «ідею», а за щоденні 300 доларів (поінформовані джерела свідчать, що таку суму щодня отримують чеченці з батальйону «Восток»).
…Вечір. У міському дворі в пісочниці під тінистим ясеном знову грається малеча. Зненацька згори гучно прогримів грім. Від несподіванки я аж голову в плечі увібрала. А дітлахи немов сполохані горобці прожогом розлетілися у різні боки і кинулися бігти до своїх під’їздів. «Тю! — засміявся хтось із старшеньких. — Чого злякалися? То ж грім, а не бомба!..»
Що ж, схоже, ще не всі найменші донеччани навчилися холоднокровно реагувати на гуркіт у небі та інші реалії сьогодення. Та й дорослі також. Бо, чую, наш двірник почав кричати і батькувати всіх і вся не тільки вранці, а й увечері. «Якби я не пив, уже б давно з глузду з’їхав!» — час від часу повторює він.
А всім іншим як виживати у цих непростих умовах? Особливо тим, хто, дедалі частіше позираючи на валізи, ще вагається чи не має змоги виїхати з міста, де поки що не видно кінця «республіканській годині».