У Будапешті завершився чемпіонат світу з греко-римської боротьби U-23, який приніс Україні кілька яскравих перемог. Та найбільш вразило звершення харків’янина Семена Новікова, який виступав у ваговій категорії до 87 кг. На цих змаганнях він переміг представника Грузії й захистив титул чемпіона світу, здобутий торік. Про те, як хлопець ішов до цієї перемоги, він розповів «Урядовому кур’єру».
— Семене, вітаю вас із черговою перемогою на чемпіонаті світу. Розкажіть, будь ласка, наскільки складним був шлях до неї.
— Звичайно, я готувався. А основна підготовка розпочалася відразу після закінчення чемпіонату Європи, який проходив у березні цього року, і де я програв грузинському борцеві Гураму Хецурані. Тоді я був дуже незадоволеним своїм результатом, отож розпочав наполегливо тренуватися і тут, у Харкові, і на зборах збірної України. Так сталося, що на чемпіонаті світу в Будапешті у фінальному поєдинку я знов зустрівся на килимі з Гурамом Хецурані й виграв у нього з рахунком 6:1.
— Можна сказати, що ви покарали його за свою минулу поразку. А тепер задоволені своїм результатом?
— Так, звичайно. Я виступив краще, ніж торік, коли також став чемпіоном світу. Цього разу набрав більше балів, хоч були помилки, тож їх треба виправляти.
— У чому ви бачите свої помилки?
— Під час поєдинків сумарно втратив п’ять балів. Треба вигравати всі бали з рахунком 8:0 і не давати супротивникам жодних шансів на перемогу.
— У розмові з одним із ваших тренерів Леонідом Грінем ішлося про ваше прагнення стати олімпійським чемпіоном. Це так? Що робите для досягнення цієї мети?
— Безперечно, посилено готуюся. Торік, коли здобув першу перемогу на чемпіонаті світу, трохи розслабився. Тобто продовжував тренуватися, але з меншим навантаженням. У підсумку програв на чемпіонаті Європи. Тепер зробив висновок, що навіть після перемоги не можна розслаблятися. Слід наполегливо тренуватися.
— Цікаво, чому вибір випав саме на греко-римську боротьбу, адже нині серед молоді популярніші дзюдо, карате, кікбоксинг та інші бойові мистецтва. Це ваш власний вибір чи щасливий збіг обставин?
— Сказав би, і перше, і друге. Річ у тім, що моїм першим тренером був Олег Жменько, на жаль, нині вже покійний. Саме він і привів мене у цей спорт. Ми мешкали в одному дворі, він дружив із моїми батьками й переконав, щоб вони віддали мене на боротьбу.
А чому б і ні? Мене віддали із шести років, я почав боротися. Мені сподобався цей вид спорту, який загартовував характер, і пізніше я тренувався вже під керівництвом Павла Лук’янчука. Тренувався, як усі діти, тричі на тиждень, а коли подорослішав, став тренуватися п’ять днів.
Тепер мої основні тренери — Юрій Тимченко і Леонід Грінь. А тренуюся нині на стадіоні ХТЗ на базі ДЮСШ №7. Там створено хороші умови для занять боротьбою.
— Як проходять ваші тренування? Мабуть, це забирає багато сил.
— Основна робота в нас на килимі, де ми відточуємо технічні дії та прийоми. І звичайно ж, спаринг, який проводжу зі своїми спаринг-партнерами. Зазвичай це мої друзі, які також займаються боротьбою й показують високі результати. Але нині вони виступають у молодшій віковій категорії.
— Вони спостерігали за вашими виступами в Будапешті?
— Так, звичайно. Через соцмережі вони писали мені повідомлення, підбадьорювали й давали різні поради. Під час змагань ні з ким не листуюся, але пізніше, коли прихожу у номер, переглядаю, що вони пишуть, і відповідаю.
— Як ви почувалися в Будапешті? Хвилювалися перед поєдинками?
— Та ніби не хвилювався. Змагання були тільки два дні, а решту часу я гуляв містом, знайомився з визначними місцями Будапешта і так відволікався від турніру.
— Ви знали, хто буде суперником?
— Зазвичай жеребкування проходить за день до зважування і боротьби. І навіть якщо ввечері відбулося жеребкування, не цікавлюся підсумками. Завжди дізнаюся про суперника за 20 хвилин до поєдинку, щоб продумати, як він поводитиметься на килимі.
Дехто дізнається про суперників і потім хвилюється, не спить уночі. У мене був такий товариш. Увечері подивився сітку змагань, потім ніч не спав, хвилювався, а вранці вийшов на килим і програв. Тому у півфіналі навіть не дивився поєдинки — мені це було нецікаво. А перед фінальним поєдинком ліг спати, а вже наступного дня подивився відеозапис із виступами основного суперника на цьому чемпіонаті й увечері поїхав у зал розминатися й готуватися до поєдинку.
— А коли дізналися, що у фіналі боротиметеся з тим, кому програли на чемпіонаті Європи, не хвилювалися?
— Ні, навіть зрадів, бо хотів з ним зустрітися на килимі й, так би мовити, поквитатися. Можна сказати, що спрацювала спортивна злість, яка постійно мене підстьобувала. Мабуть, це теж допомогло мені перемогти.
— Коли спортсмени часто зустрічаються на різних змаганнях, мабуть, між ними зав’язується дружба? Чи у великому спорті все по-іншому?
— Якщо ви про Гурама Хецурані, то справді, ми часто зустрічалися на різних змаганнях, але як суперники. Тому залишаємося просто знайомими.
— А із Жаном Беленюком? Я бачив, що в соцмережах він висловлював вам підтримку.
— Ми з ним в одній збірній, у нас товариські стосунки. Тільки він виступає у дорослій групі, а я поки що у віковій категорії до 23 років. Але в Жана нині статус народного депутата, і він має підтримувати кожного спортсмена, який збагачує спортивну славу України.
— А ви цікавитеся політикою? На вашу думку, навіщо спортсмени йдуть у політику?
— Політикою не цікавлюся, адже я лише на початку спортивної кар’єри і повністю зосереджений на боротьбі. Думаю, що Жан, коли починав боротися, також не думав, що опиниться у Верховній Раді. Але, мабуть, у нього так склалися обставини.
Думаю, що якщо ставити багато цілей і розриватися між ними, то можна все програти. Моя основна мета — виграти Олімпійські ігри, і я зосереджений на цьому завданні. Коли виграю їх, тоді може з’явитися інша мета, якої прагнутиму.
— Розкажіть, як ви потрапили у збірну України.
— У 2016-му я виграв свій перший турнір у складі молодіжної збірної, тоді мені було 18 років. До цього не перемагав. І відразу після цього потрапив на чемпіонат світу, вперше в житті поїхав за кордон. І там програв, посівши лише дев’яте місце. Пізніше виграв чемпіонат України і знову потрапив у збірну.
— Тобто нині вже входите у збірну Україні, яка братиме участь у ХХХІІ літніх Олімпійських іграх, які наступного року проходитимуть у Японії.
— Виступаю як дублер Жана Беленюка. Він уже здобув ліцензію й поїде на Олімпійські ігри. А я, можливо, поїду на наступну Олімпіаду. Це вирішує головний тренер збірної України Сергій Андреєв. Коли закінчиться ліцензійний турнір, стане відомо про остаточний склад збірної. Усе може бути.
— Крім занять боротьбою, ви навчаєтеся в Харківському національному технічному університеті сільського господарства імені Петра Василенка. Чи вистачає часу на навчання?
— Так, я закінчив бакалаврат за напрямом «Технологія переробних і харчових виробництв» і цього року вступив до магістратури. Здебільшого займаюся за індивідуальною дистанційною системою, оскільки часто буваю на зборах. Скажу щиро: ще не бачу себе в жодній професії, крім спортсмена, спорт для мене основне. Але розумію, що для загального розвитку і подальшого життя потрібна вища освіта і якась не спортивна професія.
— Професійний спорт — це не лише перемоги і поразки, а й різноманітні обмеження. Ваші однолітки, наприклад, ходять по нічних клубах і барах, а у вас постійні тренування і збори. У чому ще доводиться себе обмежувати?
— Справді, на бари і нічні клуби немає часу, і постійно доводиться тримати себе у спортивній формі. Тому багато в чому доводиться собі відмовляти, зокрема і в харчуванні. Коли готуюся до змагань, за місяць відмовляюся від шоколаду, інших солодощів, хліба. А про алкогольні напої й тютюн не може навіть ітися. Доводиться контролювати вагу. Наприклад, готуючись до чемпіонату світу, за тиждень скинув 5 кілограмів.
— Як це вдається?
— Для мене це не проблема. Тут і лазня допомагає, і тренування. Після тренування одягаєш спортивний костюм, курточку і лежиш пітнієш.
— Ви молодий спортсмен, але є ще молодші, які займаються в дитячих секціях та школах і хочуть досягти спортивних вершин. Що їм порадите?
— Головне — це терпіння та наполегливість, що потрібно в будь-яких починаннях. Я так і говорю своїм юним прихильникам. Вони пишуть мені в соціальних мережах, а коли виступаю в якомусь місті, підходять після змагань, щоб отримати автограф або сфотографуватися. Можливо, в майбутньому, коли стану олімпійським чемпіоном і зароблю грошей, відкрию дитячу борцівську школу.
Віктор КОЗОРІЗ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+