Валентин ШАПОВАЛ,
лікар-епідеміолог Полтавського
обласного центру контролю
та профілактики хвороб,
для «Урядового кур’єра»

Система державної санітарно-епідемічної служби виникла в країні через гостру в ній потребу і формувалася тривалий період завдяки подвижникам та ентузіастам цієї справи. Вагомий внесок у її розвиток здійснювали колективи медичних науково-дослідних установ, зокрема Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Я.В. Громашевського НАМН України, який Київське товариство боротьби із заразними хворобами створило 125 років тому. Цей інститут дуже багато зробив, щоб суспільство могло гідно протистояти різним інфекційним хворобам, його співробітники розробили ефективні профілактичні сироватки проти дифтерії, менінгококу, стрептококу, правцю, вакцини проти віспи, холери, черевного тифу, сибірки та інших і створили потужну школу епідеміологів. 

Працювали у небезпечних вогнищах

У його лабораторіях досліджували механізм передачі інфекції, закономірності епідемічного процесу. Усі ці наукові розробки творчо розвивають і використовують і нині в боротьбі з пандемією COVID-19. З 2006-го по 2013 рік цю установу очолював колишній головний державний санітарний лікар України Віктор Марієвський, який 1994-го на засіданні Верховної Ради України доповідав про проєкт закону «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення». 

Нині виповнилося 80 років із дня заснування Інституту громадського здоров’я ім. О.М. Марзєєва НАМН України (колишній НДІ загальної та комунальної гігієни МОЗ України). Його перший директор академік Олександр Марзєєв, розповідаючи про непростий шлях становлення галузі в країні, у «Записках санітарного лікаря» зазначав, що після більшовицького перевороту в жовтні 1917 року та під час громадянської війни питання санітарно-епідеміологічного забезпечення України набуло надзвичайної ваги. «Панували епідемії холери, віспи, туберкульозу, тифів, дифтерії, кору та інші. Намагаючись урятуватися, люди мігрували, країною кочували осиротілі, безпритульні діти».

Як наголошує автор «Записок…», хто сам цього не бачив, не зможе уявити цей людський океан, що рухався. Над усяку міру були переповнені вокзали, станції, поїзди. У таких умовах доводилося працювати бійцям санітарного фронту. Медичний персонал тоді місяцями не отримував жодної плати, одягу, їв бідний пайок, працював поза всяким кодексом про працю, без страху і обережності. Працювали в небезпечних вогнищах і заражалися. У світовій історії медицини ми не знали такого прикладу героїчного, самовідданого і безкорисливого служіння медичного персоналу. 

Це підтверджує лист санітарного лікаря Івана Мамонтова до матері: «Дорога мамо, захворів на якусь дрібницю. Оскільки в нас крім чуми нічим не хворіють, вважаю, що це чума. Мені здається, що нема нічого прекраснішого за життя, але бажаючи зберегти його, я не міг тікати від небезпеки, яка загрожує всім, отже моя смерть буде лише виконанням службового обов’язку. Треба вірити, що все немарно і люди досягнуть, хоч і шляхом багатьох страждань, справжнього існування на землі, такого прекрасного, що за саме уявлення про нього можна віддати все, що є особистого, і саме життя…»

Руйнівна реформа

Як бачимо, навіть в умовах соціальних потрясінь санітарно-епідеміологічна служба країни тільки міцніла, її кадровий потенціал ставав потужнішим і кваліфікованішим. 1917 року в Полтавській губернії працювало сім санітарних лікарів: І. Робсман, М. Сухенко, Ф. Фединський, Н. Горохов, М. Тарасов, Н. Хмелевський та А. Завітаєв. 1920-го їх тут було  вже 17, а також 147 помічників санітарного лікаря, 94 медичні сестри, 99 дезінфекторів та дезінструкторів. А 1940 року, тобто перед війною, в області діяв 71 санітарний лікар. Більшість їх жила в містах, а населення районів, як і раніше, обслуговували санітарні фельдшери та лікарі міжрайонних санепідстанцій. 

Бурхливий розвиток і розбудова державної санепідслужби та її кадрового потенціалу розпочалися після Другої світової війни. 

18 жовтня 1999 року Кабінет Міністрів України ухвалив спеціальну постанову №1912 «Про затвердження Положення про формування кадрового резерву» керівників державних підприємств, установ і організацій, яка мала посприяти якісній підготовці й навчанню, згідно з вимогами сьогодення, кадрів у профілактичній галузі системи охорони здоров’я. 

Але потім стали відбуватися незрозумілі процеси: санітарно-епідеміологічну службу раптом оптимізували й урізали її повноваження. Ще перед початком реформування 2012 року в державній санепідслужбі Полтавщини офіційно існували 1802 посади: 375 лікарів, 738 осіб середнього медичного персоналу та 689 інших. Після реорганізації кількість посад зменшилася більш ніж утричі. А коли почалася пандемія коронавірусної хвороби, то із 25 районних підрозділів служби залишилися тільки 10, у 15 районах їх було повністю ліквідовано. 

Нині ситуація в галузі не така як слід. І хоч нам і обіцяють, що систему санепідслужби відновлять, не так це легко зробити — знадобляться роки. Та й далеко не всі випускники медичних вишів бажають пов’язати життя із санітарною епідеміологією. Але вони є. 

Отримати диплом лікаря-епідеміолога вирішила випускниця  Полтавського державного медичного університету інтерн Анна Огир. Думаю, з неї буде кваліфікований і відданий справі фахівець, оскільки прийняла таке рішення в розпал епідемії COVID-19. Спеціально для «Урядового кур’єра» дівчина розповіла, що повагою до професії лікаря перейнялася ще в дитинстві, бо часто хворіла. У старших класах уже знала, що саме в цій галузі охорони здоров’я хотіла б працювати. Старанно навчалася, щоб вступити до медичного вишу. 

2015 року її мрія здійснилася: дівчина стала студенткою Полтавського державного медичного університету. Вивчаючи багато медичних дисциплін, спочатку не надавала переваги епідеміології. Напевне, через те, що останніми роками ця наука була непопулярною, а її роль у суспільстві зведена нанівець. Проте відколи почалася пандемія COVID-19, ставлення до цієї науки докорінно змінилося.

Служба потребує повноважень

Із 1 серпня 2021 року працює інтернатура на базі ДУ «Полтавський обласний центр конт-ролю та профілактики хвороб МОЗ України», яким керує Андрій Хайлов. Анна каже, що їй дуже комфортно працювати поруч із професіоналами і просто хорошими людьми, якими вважає співробітників центру. Вона щиро вдячна старшим колегам, які безкорисливо діляться з нею професійними секретами, допомагають і підтримують у багатьох питаннях. Щодня вона відкриває для себе щось нове в майбутній професії, глибше розуміє завдання, які стоять перед епідеміологічною службою. Дівчина вже знає, що лікар-епідеміолог повинен реалізовувати програми інфекційної безпеки та контролю, вміти запобігати поширенню заразних хвороб. Упевнена, що з часом суспільство належно оцінить значення епідеміологічної служби і що такі фахівці потрібні всюди: у медичних закладах та громадському харчуванні, на виробництвах тощо.  

Анна мислить позитивно. Хочеться, щоб під впливом соціальних чинників вона не розчарувалася. На жаль, представники нинішнього молодого покоління фахівців санітарного фронту працюють за мізерну заробітну плату й без належної державної підтримки. Так не має бути. Усім нам, не тільки чиновникам, не може бути байдуже, хто прийде на зміну старшим поколінням у системі охорони громадського здоров’я, — морально й духовно стійка, здорова молодь чи квола й духовно спустошена.

Традиційно добором і підготовкою кадрів у нас займалися ґрунтовно. Молодих і перспективних дбайливо опікували, вирішували їхні житлові та інші соціальні питання, існували кадрові резерви і школи наставників. Цю практику треба відновити. І невідкладно налагодити підготовку в медичних вишах лікарів-епідеміологів, гігієністів, вірусологів, бактеріологів, інших спеціалістів, яких не вистачає нашій системі охорони здоров’я. Закордонні фахівці не забезпечать нам профілактику і захист від інфекційних хвороб. Якщо цього не зробимо, можемо втратити всі здобутки в галузі за 98 років існування служби. 

Майбутніх лікарів-епідеміологів та спеціалістів суміжних професій треба активніше залучати до участі в науково-практичних конференціях, профільних з’їздах, співпраці з іншими медичними вишами та науково-дослідницькими установами України. 

На Полтавщині таку роботу активно проводять. На базі обласної санепідстанції підготували 12 кандидатів медичних наук та два доктори, які працюють в різних галузях охорони здоров’я. Цьому посприяло обласне наукове товариство лікарів-гігієністів та епідеміологів, яке нині очолює професор Полтавського держмедуніверситету Олександр Катрушов. 

Але цього недостатньо. Розв’яза-ти кадрову проблему в профілактичній галузі охорони здоров’я й убезпечити населення від тяжких захворювань можна, тільки повернувши нинішній ослабленій державній санепідслужбі колишні широкі  повноваження. Іншого шляху не існує.