Застати Руслана Теліпського в його рідному Луцьку справа не з легких: він здебільшого в мандрах та експедиціях. Об’їздив усю Україну й побував у понад 60 країнах. Подорожує передусім задля поширення Шевченкової монументальної спадщини: за 20 років свого покликання віднайшов і зафіксував на камеру понад півтори тисячі пам’ятників Кобзареві у 30 країнах на п’яти континентах, а також провів понад 200 мистецьких заходів «Монументальна Шевченкіана».
У короткій листопадовій перерві між мандрівками дивом вдалося зустрітися з натхненим генієм Шевченка лучанином. З нагоди 205-річчя з дня народження Кобзаря він безперервно фотографував його монументальні зображення, доки не дійшов до позначки 205 пам’ятників. Для цього подолав понад 5 тисяч кілометрів у десяти областях України за 36 днів.
— Пане Руслане, ваше захоплення Шевченком родом, вочевидь, із дитинства?
— Особисте відкриття величі нашого Пророка прийшло ще у 1994-му, коли в рідному Луцьку проходив відкритий конкурс на проєкт встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку. Коли став студентом Волинського державного університету, обрав спеціальність «країнознавство». На краєзнавчій практиці на Галичині побачив, як багато там пам’ятників Кобзареві, й почав фотографуватися біля них. Наприкінці навчання зібрав знімки близько 80 монументів. Тоді поїхав у Національний музей Тараса Шевченка в Києві, щоб здобути інформацію про всі пам’ятники Тарасові, які є у світі. Заступник директора попросив поділитися фотографіями, на яких лише монумент. Тоді 22-річним остаточно зрозумів свою життєву місію: зберегти і популяризувати монументальну Шевченкіану.
— А на що фотографували?
— Спочатку на звичайнісінькі «мильниці». Пізніше, коли в Польщі здобував другу вищу освіту за спеціальністю «туризм і готельний бізнес», обрав практику в Португалії, бо там уже жив і працював мій батько. І затримався ще на пів року, щоб заробити на цифрову камеру. Однак її мені подарував тато. А свої кошти інвестував у тритижневі мандри Європою. Першими сфотографованими на цифровий фотоапарат були пам’ятники Шевченкові в Парижі, Римі та Варшаві.
Із 2012 року вже знімаю на професійну фотокамеру Canon. Тепер без проблем можна фотографувати навіть на смартфон. Розміщую в інтернеті й одразу отримую відгуки та запрошення до співпраці. А мені як учорашньому студентові це було надзвичайно цікаво, і я намагався розвивати Шевченкіану за першої можливості: незнайомі люди в різних куточках світу давали дах над головою, пропонували відпочинок, харчування, організовували доїзд — машиною, велосипедом, бричкою.
— Але ж ви не тільки фотографували пам’ятники, а й заснували авторський мистецький проєкт «Монументальна Шевченкіана».
— Якось друзі переконали, що Шевченківські світлини мають вийти за межі моєї квартирної мініекспозиції до інших людей. Допомогли придбати гарні рамки для дебютної фотовиставки, яка пройшла у Волинському обласному краєзнавчому музеї в травні 2007 року. Там було представлено 150 пам’ятників з усіх куточків України та з шести країн. Тоді відбувся мій перший публічний виступ на тему монументальної спадщини та феномена вшанування Шевченка у світі. Щиро кажучи, в той момент навіть не усвідомлював масштабу культурного пласта, частиною якого вже стали мої дослідження.
Потім зателефонував директор Рівненського обласного музею Олександр Булига, далі був Львівський палац мистецтв на запрошення Романа Наконечного, який створив там кімнату-музей імені Шевченка. Саме там, у картинній галереї площею 300 квадратних метрів, представив нову експозицію зі 120 фотокартин розміром 60х80 см кожна. Були присутні діячі культури, творча інтелігенція, дисиденти, скульптори, які дякували, що відвідав і закарбував їхні творіння.
— А як народився маршрут «Тарасів дороговказ», про який уже чимало інформації у відкритому доступі?
— Це був 2008 рік. Ідея спала на думку спонтанно, за покликом душі. Раніше українці традиційно ходили на прощі до храмів по 300 і по 500 кілометрів пішки. Мені хотілося відновити ці духовні традиції, але вже з патріотичною складовою. Одне слово, від пам’ятника Шевченку в Луцьку я символічно вирушив у День Незалежності 24 серпня. До Канева прийшов за 34 дні, подолавши понад 1000 кілометрів, адже навмисне мандрував не найкоротшим шляхом. Навпаки, намагався йти місцями, які відвідував сам Тарас. Тоді поспілкувався з трьома тисячами людей. І зрозумів, як важливо солідаризуватися з українцями в містах і селах навколо нашого Пророка.
Згодом на мене вперше вийшли представники української діаспори, зокрема з оргкомітету зі встановлення пам’ятника Шевченкові в Оттаві Орест Дубас та Богдан Малина. Запросили відвідати Канаду з фотовиставкою, щоб привернути увагу громад і залучити кошти для спорудження пам’ятника. А ще профінансували серію Шевченкіани із 24 поштових листівок. Активно посприяло співпраці Посольство України в Канаді, яке очолював Ігор Осташ. Нам тоді вдалося організувати 12 фотовиставок у Канаді й зібрати близько 30 тисяч канадських доларів.
Під час турне Канадою мене підтримав і Світовий Конгрес Українців на чолі з Євгеном Чолієм. Пізніше я став їхнім нештатним фотографом на заходах, що відбувались у Європі впродовж восьми останніх років. Долучилися до підтримки та співпраці й інші організації, зокрема «Четверта хвиля», Світова федерація українських жіночих об’єднань та інші. Ще й дотепер Анна Кісіль щороку фінансово підтримує подальші дослідження монументальної Шевченкіани і стала мені хрещеною мамою.
— Знаю, що ви відмовилися від великого гонорару, який пропонували росіяни.
— Для мене гроші ніколи не були самоціллю. Гонорар передбачав право експонувати мою фотовиставку в Ленінградській області, фінансування книжки з тисячею зображень шевченківських пам’ятників, які я вже встиг до 2014 року відвідати і зняти, було заплановано виставку і лекцію в Петербурзькій академії мистецтв, де жив і творив наш Геній. Проте коли на Майдані стали вбивати наших активістів, а за три тижні до ювілею Кобзаря Кремль ще й окупував наш Крим, я відмовився від будь-якої співпраці з країною-агресором.
Натомість у квітні 2014 року за сприяння СКУ і місцевих діаспорних громад до 200-річчя Шевченка спільними зусиллями провели 30 заходів у 20 містах світу на двох континентах. А зібрані кошти віддав волонтерам, щоб закупити нашим захисникам кевларові каски і бронежилети. Згодом збирав кошти на карету медичної допомоги для військових. Не встиг отямитись, як і сам став волонтером. Так уже п’ять років.
— А коротко — що це за маршрут «Тарасів дороговказ-2»?
— 2018-го, через 10 років після того, як я дійшов із Луцька до Канева, вирішив знову піти до Тараса. Але тепер розпочав шлях зі сходу України, з території, яка найбільше потерпає і залита кров’ю, — Донбасу. Вийшов із прифронтового Слов’янська і подолав маршрут у 800 км територією семи областей за 28 днів. Цю пішу ходу присвятив людям, які живуть на Лівобережній Україні, але передусім нашим полеглим у війні з Росією Небесним Воїнам, підтримці тих, хто тоді перебував у кремлівських тюрмах, і хто наше мирне життя захищав на передовій.
— А що вдалося реалізувати до 205-ї річниці Кобзаря, крім «Експедиції 19»?
— У квітні долучився до встановлення лісабонського пам’ятника Кобзареві й на запрошення Посла України в Португальській Республіці Інни Огнівець був на його відкритті. Виступив зі святковим словом і продемонстрував експозицію зі 100 найкращих пам’ятників Поетові численним закордонним гостям.Уперше в межах проєкту «Згадайте, братія мої» залучив полтавських друзів, щоб спільними зусиллями подарувати і встановити меморіальну Шевченківську таблицю. Це відбулося у Львівській політехніці під час першої Міжнародної асамблеї «Українка у світі: професіоналізм, активізм, традиція». Право відкриття надали людям, котрих дуже поважаю, — моїм спорідненим душам, організаторам асамблеї: директорці Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Ірині Ключковській та голові Світової федерації українських жіночих об’єднань Анні Кісіль.
На основі «Монументальної Шевченкіани» започаткував ще один проєкт із назвою «205 Кобзаревих світлиць»: дарую закладам освіти й культури свої фотороботи, щоб спільними зусиллями створити не менш як 205 Кобзаревих мініекспозицій (тобто Шевченкових світлиць). Вдалося провести понад 60 лекцій і фотовиставок у 10 областях України та в 11 країнах Європи й Азії. І в жовтні долучився до відкриття ще одного пам’ятника Шевченкові — у Покровську на Донеччині.
— То скільки пам’ятників Шевченкові в Україні та світі?
— Достеменно порахувати не може ніхто. Щороку з’являються близько 30 нових монументальних шевченківських творів, а до 200-річчя Кобзаря в Україні їх встановили понад 100. Нові меморіальні скульптури, які відкривають, свідчать про те, що інтерес до Шевченка не згасає, а його творчість і патріотична популяризація серед молоді актуальна. За моїми підрахунками, у світі їх не менш як 2,5 тисячі, але не впевнений, що це всі. Скажімо, з останньої експедиції до бази даних вніс аж 12 раніше не відомих мені монументів.
— А як мотивуєте до Тараса молодь?
— Наводжу приклади з юнацького життя самого Тараса. Акцентую на тому, що потрібно цінувати нашу освіту, адже Шевченко не мав такої змоги, але дуже прагнув до знань. Підкреслюю, що в кожної людини є життєва місія й генетично закладений талант. Багато говоримо про патріотів, що боролися за вільну Україну, яких надихав шевченківський дух і його Кобзар. Про те, що маємо цінувати, завдяки кому маємо це мирне небо у своїх домівках.
— Де можна відстежувати нові шевченківські проєкти, які маєте плани?
— У публічній групі у фейсбуці я створив спільноту «Шевченкіана Руслана Теліпського», де ділюся з шевченколюбами моїми експедиціями, мистецькими заходами і задумами. У планах на наступний рік передусім побувати на Південній і Центральній Україні — у Вінницькій, Одеській, Миколаївській, Херсонській, Запорізькій областях, а також Січеславщині та Кропивниччині. А за кордоном — у країнах Центральної Азії та Північної Америки. Залюбки організую фотовиставки і лекції будь-де, готовий розповідати про Шевченка і його спадщину хоч в Антарктиді.
— Успіхів вам на нелегкому, але вкрай потрібному нам усім духовному шляху.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Руслан ТЕЛІПСЬКИЙ. Шевченкознавець, громадський діяч, волонтер. Народився 31 січня 1981 року в Луцьку. З відзнакою закінчив Волинський державний університет імені Лесі Українки та морську академію у Гдині (Польща). Заснував і успішно втілює проєкти «Монументальна Шевченкіана», «Тарасів дороговказ», «205 Кобзаревих світлиць», «Світоч-Пром», «Меценати для солдата», «Діти Небесного легіону».
Ми в Google+