ТРУДІВНИКИ ВІЙНИ
Під час Великої Вітчизняної полтавчанин Олексій Левченко особисто взяв шість "язиків"
Єдиний в області повний кавалер медалі "За відвагу", полтавець Олексій Левченко, чоловік у місті відомий. Бо коли довелося розшукувати його "цегляний" будинок, то відразу кілька людей по черзі вказали мені, в яку сторону йти. Попри таку популярність живе 86-річний генерал у відставці у звичайній однокімнатній квартирі з дешевими шпалерами. Перше враження: його багатство, - це сяючий від численних нагород кітель, вивішений на видному місці, та фотографії.
"22 июня, ровно в четыре часа..."
Поки я їх роздивляюся, Олексій Якович розповідає, що він корінний киянин і що війна для нього почалась, як ото у відомій пісні співається: " 22 июня, ровно в четыре часа, Киев бомбили, нам объявили, что началася война...". Коли це трапилося, він спав на балконі, бо в квартирі було душно. Прокинувся від незрозумілого гулу в небі, що наростав. Підняв голову і налічив штук 50 літаків із хрестами на крилах, навколо яких "розцвітали" вибухи від зенітних снарядів. 17-річний Олексій на той момент уже закінчив медичне училище, відвідував заняття в клубах ОСОВІАХІМу, вмів стріляти з кількох видів зброї, тож відразу здогадався, що почалася війна з Німеччиною. Тим часом гітлерівська авіація бомбила вже аеропорт "Жуляни", заводи "Більшовик", 43-й авіаційний, 215-й... На вулиці побачив перші вантажівки з пораненими, біля яких сиділи лікарі. Їхні халати були в крові.
Того ж дня була оголошена загальна мобілізація, всіх чоловіків-киян, віком від 18 до 50 років, відправляли на фронт. Разом із друзями рвався туди й неповнолітній Олексій, але у військкоматі їм сказали: "Ваш час прийде!"
Реалізувати задумане вдалося через комсомольську організацію. Його зарахували у 220-й окремий кулеметний батальйон.
Бойове хрещення
- На оснащеному зенітною установкою автомобілі ГАЗ - АА ми чергували по місту, захищаючи киян від нальотів ворожої авіації, - розповідає він. - Першого німецького месершміта, який раптово виринув із-за хмари і спікірував на нас, я збив, відкривши прицільний вогонь, 25 серпня 1941 року. Це було моє бойове хрещення. До сих пір пам'ятаю збитого мною німецького пілота - молодого хлопця...
Коли вороги захопили Київ, кулеметний взвод, у якому служив О. Левченко, разом із групою піхотинців прорвали оборону німців і з боями дісталися Москви, де їх передали спочатку в 5-й запасний полк, а потім він потрапив у 252-гу стрілецьку дивізію, 924-й стрілецький полк. Став автоматником. Обороняв Москву, був поранений. Підлікувавшись, продовжив службу.
Одного разу, коли радянські війська вже відкинули гітлерівців кілометрів на двісті від Москви, виникла необхідність заволодіти висотою "Сідло", що мала стратегічне значення. Виконувати це завдання вночі вирушили бійці їхнього взводу і чоловік двадцять розвідників. "Спершу все йшло добре, - каже Олексій Якович, - та в останню мить німці, певно, щось запідозрили, бо небо освітили відразу кілька ракет. А ми - посеред скошеного кукурудзяного поля і сховатись ніде. Миттю оцінивши ситуацію, я крикнув своїм: "Уперед!" Кількох фріців ми вбили, двох узяли в полон. Висоту було взято.
Після бою до нас підійшов комвзводу розвідки, молодший лейтенант Михайло Михальов і спитав, чи не хочемо ми стати розвідниками. Наступного ж дня мене було зараховано в 332-гу окрему розвідроту, яка підпорядковувалась Генеральному штабу. З цією ротою я дійшов до кінця війни.
Перемагає той, хто вміє воювати
Олексій Левченко добре пам'ятає, як узяв свого першого "язика" - помічника військового коменданта залізничної станції, під час бойових дій на Орловсько-Курській дузі. На той час він був заступником командира взводу розвідки. А всього за війну він узяв їх шість. А як світились очі ветерана, коли він розповідав про зухвале захоплення розвідниками гітлерівського генерала в районі Будапешта! При виконанні цього завдання його хлопці проявили неабияку мужність і винахідливість, бо той штабний чин перебував у замаскованому підземному бункері, який до того ж чудово охоронявся. Та все одно "штабіста" полонили і разом із важливими документами доставили на КП командуючому фронтом маршалу Радянського Союзу Родіону Малиновському.
Першою медаллю "За відвагу" Олексія Левченка нагородили за взяття Харкова, 23 серпня 1943 року, - до речі, після тієї операції їхня дивізія стала називатися Харківською. Розвідники тоді першими увірвалися на околицю міста і посіяли паніку в окопах супротивника.
Друга медаль "За відвагу" прикрасила його груди під Корсунем-Шевченківським, де на території села Шендерівка розвідники знешкодили командуючого великого німецького угруповання. Відповідно третьою й четвертою медалями "За відвагу" відважного трудівника і героя війни нагородили за операцію на Яссо-Кишинівському напрямку (1943 рік) і за взяття Бухареста (1944 рік). Про румунську операцію ветеран розповідає так:
"Ми пробралися в місто і взяли в полон усе німецьке посольство разом із послом".
Також наш земляк брав участь у звільненні Югославії, Австрії.
- В Австрії є місто Комаром, - розказує, - воно розташоване на березі Дунаю. А на протилежному березі річки знаходиться чеське місто Комарно. Там дуже мальовнича природа, ліс. А під лісом фашисти побудували авіаційний завод, який був захищений дуже хитромудрими й потужними інженерними спорудами. На випадок, якби ми перемагали, німці могли б відкрити шлюзи і дунайською водою цей завод би затопили. Але вони не встигли це зробити.
30 березня 1945 року викликав нас зранку до себе командир полку, підполковник Чернишевич і наказав уночі, шляхом форсування Дунаю, оволодіти стратегічним об'єктом. Підготовлені були плавзасоби - понтони, човни... О 2-й ночі завантажились ми: два взводи розвідників, стільки ж автоматників, кулеметники, сапери, і почали форсувати Дунай. Ніч була хмарна, діяли ми обережно. Німці нас виявили як ми вже зачепилися за берег. Навальною атакою кинулись ми на німецькі окопи, зав'язався жорстокий рукопашний бій, у якому мені розрубали коліно й порізали руку. Хоч і не без втрат, але плацдарм ми захопили. Проте ні ми, ні наше командування не знали, що в Комарно повно добряче озброєних німців, з танками й гарматами. Як почали вони на нас наступати! За короткий час ми відбили 11 атак! А навкруги - болото, грязь... Відступати нікуди. Якби нас тоді не підтримали наші десантники, я б сьогодні з вами не розмовляв. За Комарно мене нагородили орденом Червоної Зірки.
Про події тих років йому нагадують ще один орден Червоної Зірки, орден Слави ІІІ ступеня і медаль "За бойові заслуги". Власне, для нього всі воєнні епізоди незабутні, бо це пов'язано з пораненнями і загибеллю бойових побратимів. Але все-таки найдорожчою для себе нагородою вважає "харківську" медаль "За відвагу". Саме тому, що перша. Бо з цього моменту перестав боятися смерті.
Війна закінчилася, а "воювати" треба
З Великою Перемогою для Левченка війна не закінчилась. Їхню Харківсько-Братиславську дивізію перекинули на Далекий Схід і він ще повоював з японцями, за що має орден Вітчизняної війни ІІ ступеня. Люльку миру викурив тільки 3 вересня 1945 року, як капітулювала Квантунська армія. Тільки даремно він мріяв про повернення до цивільного життя. Радянській армії дуже потрібні були такі, як він, фахівці воєнної справи. Тож іще тривалий час служив офіцером на Далекому Сході, а після отримання вищої медичної освіти 27 років відпрацював хірургом у військовому госпіталі на Чукотці. Звідки перевівся у 1973 році до Полтави. Тут він "спеціалізувався" на лікуванні пілотів авіації далекої дії, аж поки не поховав дружину та не втратив здоров'я.
Нині Олексій Якович Левченко на заслуженому відпочинку. Та не втратив бадьорості духу - спілкується з полтавськими козаками, правоохоронцями. Одне слово, продовжує воювати.