Розстріл за спрощеною процедурою

80-РІЧЧЯ СТРАТИ ЧЛЕНІВ ОУН

БІЛЬ. Широковідомий вислів, що «коли у Москві стрижуть нігті, то в Києві відрубують руки». Він має ілюструвати нібито традиційне прислужництво українських властей, які постійно перегинали палицю у прагненні догодити кремлівським вождям.

Частина правди в цьому є, але не більше, що красномовно засвідчує трагічна доля 28 членів ОУН, розстріляних 15 грудня 1934 року в підвалах колишнього Жовтневого палацу в Києві.

Не зайве нагадати, що йдеться про міфічне «Об’єднання українських націоналістів», за належність до якого знищили цвіт нашої інтелігенції. Серед страчених — геніальний новеліст Григорій Косинка, драматург Кость Буревій, поет Олекса Влизько, сценарист і тонкий співець краси Полісся Дмитро Фальківський, Іван і Тарас Крушельницькі. Їхні справи розглянули за введеною у день убивства Кірова спрощеною процедурою, яка передбачала тривалість слідства не довше 10 діб, судове засідання без участі сторін та права на прохання про помилування, виконання вищої міри правосуддя — негайно після оголошення вироку.

Фактично йшлося про показове винищення у Києві виїзною сесією військової колегії Верховного суду СРСР плеяди талантів, що стало зразком для вже доморослих катів.

35-РІЧЧЯ СУДУ НАД ОЛЕСЕМ БЕРДНИКОМ

За фентезі шість років таборів

КРИВОСУДДЯ. Колишнього фронтовика і видатного прозаїка-фантаста, виключеного у 1976 році зі Спілки письменників, судили як «особливо небезпечного рецидивіста» за ст. 62 ч. 2 («Антирадянська агітація і пропаганда») Кримінального кодексу УРСР та ст. 70 ч. 2 КК РРФСР. В радянській системі «правосуддя» вважало нормою карати громадян СРСР відразу за двома законами: їхньої республіки та країни «старшого брата».

Насправді 6 років таборів суворого режиму стали карою за любов митця до України та створений ним стиль національного фентезі, який став явищем у світовій літературі.

95 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ЛУКАША

«Як добре, що на світі є Москва, — всі «голоси», падлюка, забива»

ПОСТАТЬ. «У своїй чаклунській праці він сягнув таких вершин, які ніколи не потьмяніють. Скільки житиме українська мова, стільки часу відведено і на подивляння майстерності та винахідливості Миколи Лукаша», — писав Дмитро Павличко. Втім, хоч як дивно, саме він 12 червня 1973 року був серед 19 членів президії правління Спілки письменників, які одностайно проголосували за виключення з цієї організації Миколи Лукаша. Як свідчить стенограма того засідання, домагався від опального перекладача, щоб той «встав і сказав про свою позицію чіткіш».

Звісно, нині просто засуджувати тих, хто змушений був шукати компромісу із всевладною комуністичною системою заради того, щоб мати змогу творити. Однак показово, що і Павло Загребельний, і Юрій Мушкетик, і Борис Олійник проголосували за виключення Лукаша зі спілчанських лав, а ось совість нації Олесь Гончар і Михайло Стельмах, яких не раз нещадно били за ухиляння від партійної лінії, під пристойним приводом проігнорували ганебне судилище над талановитим побратимом.

Микола Бажан, який теж не брав участі у розправі, згодом навіть звернувся до тодішньо?го першого секретаря ЦК КПУ Щербицького із проханням не дати пропасти голодною смертю митцеві, якого фактично позбавили засобів до існування. Відповідь була по-єзуїтськи витончена: мовляв, влада претензій до Миколи Лукаша не має, а у спілчанські справи письменників ми не втручаємося.

У чому ж провинився знавець принаймні 25 мов, чий переклад українською безсмертного «Фауста» Гете досі залишається неперевершеним? Микола Лукаш, дізнавшись про арешт і суд над автором праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», мав сміливість звернутись із листом до голови президії Верховної Ради УРСР, голови Верховного суду УРСР, прокурора УРСР, в якому, на відміну від сповнених осуду і обурення заяв дисидентів, було всього-на-всього прохання: «Беручи до уваги стан здоров’я засудженого, прошу ласкаво дозволити мені відбути замість Дзюби І. М. визначене йому судом покарання».

Звісно, найближчі друзі відмовляли Лукаша від його наміру, доводячи, що цей акт самопожертви нічим не допоможе в’язневі, а лише занапастить самого автора листа. Майстер художнього перекладу погодився з аргументами товаришів, однак вчинив по-своєму, заявивши: «Я це зробив не для Івана, а для себе. Тому що я з цим жити не міг».

Інквізиторів, які насамперед домагалися відречення Миколи Лукаша від написаного ним листа, найбільше обурила саме його донкіхотська непоступливість та усвідомлення правоти «підсудного», який не належав ні до націоналістів, ні тим більше до дисидентів, а був просто чесною людиною.

Його цькування розпочалося ще з часів «ліберального» Петра Шелеста, який заявив на VI з’їзді письменників України: «В окремих творах, особливо перекладних (підкреслення моє. — В. Ш.), спостерігається надмірне захоплення віджилою лексикою, діалектизмами і не властивими нашій сучасній мові зворотами. Це суперечить природному процесу розвитку літературної мови».

На відміну від першого секретаря ЦК КПУ, згодом постраждалого за свої занадто українські, на думку кураторів з Кремля, переконання, тодішній директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Микола Шамота був значно відвертішим у засудженні тих, хто противився курсу на «зближення націй»: «Робилися спроби витравити з літератури живу мову, особливо в тій частині, де вона природно і закономірно споріднена з російською». В результаті під негласну, та від того ще жорсткішу заборону потрапили «штучні» і «застарілі» слова «відсоток», «часопис», «набутки», «під орудою» тощо, що мали набагато «природніші» відповідники, співзвучні з мовою «старшого брата»: «процент», «журнал» тощо.

Парадокс, що саме добродушний Микола Лукаш став непримиренним борцем проти ганебного явища, що згодом отримало назву «лінгвоциду». Хоч, на відміну від авторських творів, у його перекладах начебто можна було обійтись без «надмірної українізації» та використання «призабутих архаїзмів» і «регіональних раритетів», за що нещадно таврували Миколу Лукаша компартійні літературознавці.

На довгі роки відлучений від творчого процесу і змушений розпродувати свою унікальну домашню бібліотеку, незламний майстер художнього слова виливав душу в саркастичних «шпигачках». Навіть ті з них, які начебто писав на злобу дня, виявилися з подвійним і навіть потрійним підтекстом, що не втратив донині актуальності: «Як добре, що на світі є Москва, — всі «голоси», падлюка, забива».

100 РОКІВ СТВОРЕННЯ ЕСКАДРИ ВАЖКИХ БОМБАРДУВАЛЬНИКІВ

Українські «Муромці» Росії

ГОРДІСТЬ. Штампом ще радянських часів залишається твердження про технічну відсталість російської армії у Першій світовій війні. Насправді повітряний флот Російської імперії на початок бойових дій налічував 244 аероплани і був найчисленнішим серед воюючих країн. Та на відміну від Німеччини, де зробили ставку на потужні дирижаблі, які виявилися легкою мішенню для кулеметів і гармат, основою військово-повітряних сил Росії були літаки.

Не менш красномовно, що коли в роки Другої світової кращі радянські аси воювали на американських і англійських винищувачах, то в Першу світову союзники закуповували в Росії гідролітаки українського конструктора Григоровича, а ескадра перших в історії авіації важких бомбардувальників, створених киянином Сікорським, ще довго була недосяжною мрією всіх армій світу.

Варто нагадати, що спроба створити перші російські аероплани у військовому центрі повітроплавання під Петербургом завершилася повним конфузом — серед майже десятка так званих гатчинських конструкцій жодна(!) не змогла піднятись у повітря. Тож для налагодження виробництва вітчизняних літаків, які ще потрібно було сконструювати, до тодішньої російської столиці довелося запросити принаймні десяток уже знаних авіаконструкторів із Києва, яких очолив Ігор Сікорський.

Створені ними надпотужні чотиримоторні аероплани, які заслужено вважають першими повітряними кораблями, прийнято називати «Іллями Муромцями». Однак на відміну від первістка цієї серії літаків, який справді мав це ім’я, базовим для всіх гігантів став значно досконаліший наступник трохи менших розмірів, однак із потужнішими двигунами. Саме на «Кораблі Київському», як його офіційно іменували, було встановлено низку світових рекордів, а з початком війни літак озброїли та відправили на фронт. Побудований до того часу ще один його «близнюк» та менш досконалий «Ілля Муромець» становили «ескадру повітряних кораблів» — перший у світі загін стратегічної авіації.

Загалом за роки війни було випущено не менш як 80 літаків-гігантів, розміри яких вражають донині: вага — до 4,2 тонн, розмах крил — від 24 до 34,5 м, висота польоту — до 3,5 км, час безперервного перебування у повітрі — до 6,5 години, швидкість — до 130 км/год. На найдосконалішому «Кораблі Київському», створеному в 1917 році, вдалося досягти рекордної висоти 5200 м. Як було вказано в офіційному звіті екіпажу, підйом довелося припинити не з технічних причин, а через кисневий голод, що призвів до запаморочення пілотів. До речі, цей рекорд було встановлено з вантажем 1340 кг, хоч стандартна вантажопідйомність гіганта становила 115 пудів (1,9 тонни).

Завдяки цьому саме літаки Сікорського слід вважати першими летючими фортецями, адже на борту «Кораблів Київських» встановлювали 6—8 кулеметів, що забезпечувало обстріл довкола повітряного корабля і ведення вогню по наземних цілях.

Головним завданням стратегічної авіації були бомбардування і далека розвідка. Найбільша авіабомба тих часів, творіння київського авіаконструктора, важила 40 пудів (656 кг), хоч на практиці зазвичай використовували боєприпаси вагою 15 і 5 пудів і менші, які були особливо ефективні в ударах по кавалерійських частинах супротивника. 

Матаріали підготував Віктор ШПАК,"Урядовий кур'єр" (ілюстрації надано автором)