З вибухом Першої світової війни в Галичині виник легіон Українських січових стрільців (УСС, ця абревіатура дала січовикам і другу назву — усуси). Завдання цього військового формування, по суті, чітко окреслено у відомій стрілецькій пісні: «За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ!» Тисячі українців записувалися в його лави добровольцями. З ким ставали на герць? «Розпочали стрільці січовії з москалями тан», — уже цей рядок з відомого гімну УСС «Ой, у лузі червона калина» дає вичерпну відповідь.
Тепер, коли російський агресор розпалив війну на Донбасі, українські січові стрільці нагадують добровольчі загони, бійці яких теж з власної волі пішли боронити від ворога рідну землю. Усуси з царськими солдатушками вели кровопролитні бої з 13 серпня до 30 вересня 1916 року на горі Лисоня, неподалік міста Бережани, що на Тернопіллі. Тут ціною значних людських втрат січовики все-таки відстояли «стрілецьку честь та добру славу українського імені».
Недавно учасники львівського товариства пошуку жертв війни «Пам’ять» повернули своїх сучасників на 98 років у минуле, реконструювавши на Лисоні цей запеклий поєдинок українських січових стрільців і російської армії. Били гармати, свистіли кулі, розривалася від вибухів земля, піднімалися стовпи вогню та диму. А опісля — така довгоочікувана тиша. І моє бажання розповісти бодай коротко про ці страшні історичні події майже сторічної давності та про справи тих, хто нині взявся відтворити стрілецьку славу.
Вшанували пам’ять реконструкцією
Військово-історичними відтвореннями «Пам’ять» займається вже п’ять років. Це лише один з напрямів роботи неприбуткової громадської організації, яку створили 2005 року. І початковою її справою став пошук загиблих вояків, яких ще досі не поховано за християнським звичаєм на кладовищі. Зорганізували дві групи, які працюють у Карпатському регіоні та у трьох районах Львівщини, де 1944 року кипіли кровопролитні бої, що завершилися так званим Бродівським котлом. Пошуківцям вдалося перепоховати понад 850 останків вояків різних сторін, що воювали у Першій і у Другій світових війнах.
За словами керівника товариства Любомира Горбача, 60 людей різних професій (від вчителя до двірника) з кількох областей зібралися в одне ядро спільного зацікавлення — реконструкції боїв за участю українців, які хоробро билися з ворогом на фронтах світових воєн, і в лавах Української Повстанської Армії.
Перед боєм на Лисоні вивчали історичні факти, писали сценарій, а за день до показових відтворень на височині неподалік Бережан розставляли позиції, пристрілювали кріси (магазинні неавтоматичні гвинтівки й карабіни), а особливо скоростріли (кулемети). Шанців (земляних укріплень) не споруджували, тюки соломи слугували умовними окопами. Зброю з тих далеких уже часів відреставрували, щоправда, стріляти можна лише шумовими набоями.
Степан Добарін після реконструкції бою зізнався, що хвилювався за свій кулемет Максима зразка 1910 року, який був на озброєнні в усіх країн-учасниць Першої світової. Але скоростріл не підвів, строчив як слід.
До найменших дрібниць відповідали сторічній давнині військові однострої, які одягли учасники історичних клубів. Скажімо, Степан Добарін був у швейцарській формі австро-угорських військ, Любомир Горбач одяг однострій солдата 309-го російського Овруцького полку, а Володимир Браташ — 176-го піхотного полку кайзерівської армії. Дехто з членів реконструкції сам шив такі однострої, використовуючи старі взірці, дехто придбав у відповідній крамниці, адже, як зауважує Любомир Горбач, нині в Німеччині на деяких фабриках виготовляють військову форму минулих часів.
— Відтворення бою на Лисоні забезпечує тяглість історичної пам’яті, — впевнений Володимир Павлів, голова громадської організації «Європейська Галицька асамблея», яка стала головним організатором вшанування у такий спосіб пам’яті усусів.
Тим часом керівник апарату Тернопільської облдержадміністрації Марія Чашка зазначила, що нині відчувається велика важливість таких історичних місць, як Лисоня. Тож влада докладатиме всіх зусиль, щоб облаштувати належним чином цю гору й водночас зберегти її первинність.
Загалом 100-річчю створення Легіону українських січових стрільців і 98-й річниці боїв на Лисоні присвятили не лише історичну реконструкцію. На цій горі в 90-роках минулого століття піднявся ввись меморіал усусам. Біля нього нинішнього серпня відбулося вже віче-реквієм пам’яті січових стрільців. Упродовж вересня в Бережанському районі проведуть ще чимало інших заходів: конференцій, освітніх проектів, «круглих столів», виставок.
Подвижництво під градом шрапнелевих куль
Кульмінацією бою-відтворення на Лисоні стало підняття українським січовим стрільцем над полем вибухів і борні синьо-жовтого стяга. Ця гора стала усусівською Голгофою. Спекотного серпня 1916 року січовики прийняли тут перший бій. Тоді їхні супротивники під покривом ночі здобули позиції одного зі стрілецьких куренів. Але стрільці першого куреня встигли перегрупуватися й разом із двома сотнями моравського піхотного полку відбили втрачені позиції. Попереду в них був страшний вересень.
Пополудні другого числа ворог пішов у наступ. У книжці спогадів дописувача центральної управи УСС Василя Дзіковського «Коло Потутор» про лисонську епопею написано так: «Під градом шрапнелевих куль стрільці клалися, як скошені квіти; хто не впав, ішов далі витривало». На Лисоні легіон втратив майже сімсот вояків, з них 81 убитим, 293 пораненими, 285 полоненими.
Ці дані наводить доктор політичних наук Микола Лазарович з Тернополя в історичній праці «Легіон українських січових стрільців». Я ж Миколі Васильовичу поставив лише одне запитання: яке значення для української історії має усусівська самопожертва?
Під час Першої світової майже 3,5 мільйона наших співвітчизників були в російській армії, до 300 тисяч — під австрійським командуванням. Проте в царському війську не було українських формувань, а в австро-угорському з’явився легіон усусів. Значення українського стрілецького руху, на думку Миколи Лазаровича, полягає передусім у відновленні збройної боротьби за волю України. Щойно з’явилося перше легальне українське січове стрілецьке товариство, його керівники поставили за мету «витворити ідеологію самостійної України та її запоруку — мілітарну (військову) силу». У своїх лавах усуси об’єднали кращі молоді сили всіх суспільних верств Галичини, цвіт інтелігенції.
Варто нагадати, що почесними січовиками стали Іван Франко та Михайло Павлик. Більше того, в стрілецьких шеренгах боровся син Великого Каменяра Петро. «Я з любови до України взяла кріс і пішла в поле фізичною силою помагати бити ворога», — писала зокрема знаменита хорунжа УСС Олена Степанівна.
— Розпочавши свою діяльність як гурт патріотично налаштованих, але погано зорганізованих і переважно далеких від військової служби осіб, УСС, докладаючи неймовірних зусиль для подолання різноманітних перепон на власному шляху, зуміли до 1917 року перетворити легіон на добре вишколену, по суті, українську військову формацію з національною символікою, власними одностроями й відзнаками, а також українською офіційною мовою та українською термінологією, — підкреслює Микола Лазарович.
У легіоні діяли вишколи для новобранців, інституція з підвищення культурно-освітнього рівня стрілецтва та підготовки його до післявоєнної громадської роботи. Як не згадати тут і такого підрозділу, як пресова кватира, яка творила літопис стрілецької борні, а заодно й стрілецької літератури, музики й малярства. До її складу входили славетні Роман Купчинський, Левко Лепкий, Юрій Шкрумеляк, Михайло Гайворонський та інші. Їхні пісенні та музичні твори одразу пішли в народ, дуже полюбилися, навіть майбутня заборона комуністичною владою не стерла їх з пам’яті українців. І нині співаємо цих стрілецьких пісень, бо вони про велику любов до України й водночас до матері, до коханої. Більше того, усуси приділяли велику увагу й просвітницькій праці серед широкого загалу українців. Ідею соборності України вони наполегливо пропагували не лише в Галичині, а й на Буковині, Закарпатті, Волині, Наддніпрянщині.
Як зазначає дослідник українського січового стрілецтва Микола Лазарович, усуси у час проголошення Західно-Української Народної Республіки стали основою Української Галицької армії. Навіть після важких невдач національно-визвольної боротьби січові стрільці не занепали духом, навпаки, вони активно ввійшли в українське життя: їх можна було побачити серед членів Української військової організації, Організації Українських Націоналістів, Української Повстанської Армії, в різних політичних партіях, культурно-просвітніх установах. Усусівське подвижництво вже ціле сторіччя є прикладом духу та самопожертви для українців. І також нині, коли російський агресор приніс на українську землю град війни, смерті й руїни.