Село Гутисько, що в Бережанському районі на Тернопільщині, захоплює навколишніми краєвидами і взимку, і в теплу пору. В травні воно зацвітає-спалахує неопалимою купиною. Із самої ж назви поселення випливає, що тут мали б колись плавити чи варити скло. Припускають, що це було в добу Середньовіччя. А ось достовірно знаємо, що минулого століття цей населений пункт став у краї центром лемківської різьби по дереву.
Закордонні різьбярі
Чому Гутисько, розташоване в Опіллі, стало активно розвивати та примножувати традиції різьби найзахіднішої групи українців — лемків, які здавна жили аж у Карпатах на обох схилах Східних Бескидів? Треба лише зазирнути в нещодавню нашу історію — у грізні сорокові роки ХХ століття. Тоді тривала не тільки запекла боротьба з фашизмом. Комуністична влада тогочасної Польщі та СРСР взялася за насильницьке переселення лемків з їхніх споконвічних земель на українські терени й, відповідно, поляків з наших просторів.
У Гутиську до Другої світової війни жили переважно поляки. Радянські війська ще громили ворога на його території, а в невеликому опільському селі вже з’явилися перші лемківські родини. Згодом Гутисько стало лемківським селом у Бережанському районі — тут залишилося лише шестеро місцевих жителів з довоєнних часів. Цікаво, що нові жителі здебільшого були переселенцями із сіл Балутянка та Вілька Сяноцького повіту Польщі.
Рівно десять років тому на одному із всеукраїнських фестивалів «Дзвони Лемківщини», який, до речі, започаткували саме в Гутиську, а відтак узялися проводити в урочищі Бичова біля міста Монастириська, я й познайомився з відомим майстром рельєфної та круглої різьби по дереву Степаном Кищаком. Його батько навчав у післявоєнні роки молодих різьбярів у Гутиську. Степан Іванович родом з Балутянки, з різьбярської родини. Після переселення 1948 року зібрав краян-різьбярів у цех надомників при артілі ім. Лесі Українки у Львові (тут працювали чимало гутищан). У 2003 році він видав книжку «Корені лемківської різьби». Цю своєрідну енциклопедію народного ремесла подарував і мені.
Автор стверджує, що невідомо, коли в Балутянці з’явилися перші різьбярі, але з цього села походить пам’ятка XV сторіччя — різьблені церковні царські врата, які нині зберігаються в історичному музеї польського міста Сянок. Роботи талановитих майстрів різця Балутянки й деяких навколишніх сіл, напевно, дуже захопили графиню Потоцьку, бо ж 1878 року вона відкрила різьбярську школу в курортному Риманові-Здрою. Цей заклад «послужив значною технічною підмогою для здібних сільських хлопців», дав значний поштовх для розвитку лемківської різьби.
Нині дещо з історії лемківської різьби можна дізнатися і в музейній кімнаті, яку відкрили у старій хаті в Гутиську. Долучилася до створення такого невеликого різьбярського музею й Надія Троян — завідуюча місцевим Народним домом. Надія Амброзіївна разом із заслуженим майстром народної творчості України Данилом Долинським провела екскурсію. Серед експонатів — численні роботи їхніх колишніх і теперішніх односельців. Вражає розмаїття декоративних тарілок, скриньок із рослинним орнаментом, таць, вішаків, на які кожна ∂аздиня чіпляла найкращі рушники, палиць, хатинок, рам і, звісно, фігурок гірських орлів, ведмедів, оленів, кабанів, косуль, лелек, білок і навіть слона.
Ось різьблені на дереві роботи «Лемко» й «Лемкиня» Андрія Сухорського. Гордого лемка зображено з люлькою, він стоїть і, мабуть, озирає своє поле, адже дружина вже принесла йому в клунку обід, у правій руці вона тримає серп і готова жати. Іван Завійський створив зокрема скульптури Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. Не можуть не захопити й мініатюрні високохудожні твори покійного вже майстра круглої різьби Миколи Долинського.
Зупиняємося біля світлини Михайла Орисика. Його вважають основоположником лемківської різьби в Гутиську. Як пише Степан Кищак, пан Михайло мав талант і різьбив те, що бачив і уявляв. Він першим почав різьбити диких звірів, що водилися в карпатських лісах, а також тварин, які поставали перед ним із картинок, — верблюдів і слонів.
Майстерна й цікава його різьба із зображенням побутових сцен. Твір, який приніс Михайлові Орисику визнання та славу, — скульптура «Лемко». Свого героя він навіть одягнув у традиційну лемківську народну ношу. І сфотографувався з цією скульптурою в 30-х роках минулого століття. Нині цю світлину можна побачити в сільській музейній кімнаті.
Данило Долинський розповів, що «Лемка» зберігають у приватній колекції в Польщі. Він розмовляв із колекціонером і той повідомив, що за цю роботу німецькі поціновувачі мистецтва різьби пропонували йому новенький «Мерседес», але він відмовився. Михайло Орисик помер у Гутиську 1946 року, поховали його у сусідніх Курянах. Уже за незалежності України на могилі встановили пам’ятник.
Робота здається відпочинком
Коріння заслуженого майстра народної творчості України Данила Долинського також заглиблене у лемківському селі Балутянка, де він народився. Його батько Іван Долинський був майстром рельєфної різьби, перевагу надавав виготовленню лемківських хиж (хатинок). Знаними різьбярами були й брати пана Данила Степан і Микола, а сестра Катерина — учасниця багатьох обласних і всеукраїнських виставок. Данило Іванович — автор прекрасних рельєфних орнаментальних творів і скульптурних мініатюр. Як зазначають мистецтвознавці, в них майстерно, майже графічно пророблено деталі, виразна пластика.
Данило Долинський нині, як сам каже, живе на дві області. Його родину депортували після війни до Гутиська. Колгоспне життя не влаштовувало гірських майстрів-різьбярів. Багато з них одразу ж чи у 1950—1970-ті залишили нове поселення і вливатися в громади Львова, Тернополя, Трускавця, Моршина, інших міст. У 1960-х роках Гутисько потрапило до розряду неперспективних, тут навіть забороняли будувати нові хати, дорогу.
Данило Іванович оселився на Львівщині. У Гутиську ж залишилася сестра, до якої приїздить й нині. Тут тримає набір різців і особливо любить працювати в селі, в якому зростав, у теплу пору року. Різьбить, зізнається, із великим задоволенням, для нього це не важка праця, а відпочинок.
З дитинства пам’ятає, як любив лежачи роздивлятися тріщини на білих стінах старої хати в Гутиську. Вони видавалися йому картинами, на яких дитяча уява малювала обриси різних звірів. Може, тому й захопився анімалістичною різьбою. П’ятирічним вирізьбив першого свого орлика. Роботу показали у Львові представникам якоїсь художньої комісії, що приїхала зі столиці. Здивувалися, не йняли віри.
У післявоєнні десятиліття майже в кожній хаті в Гутиську різьбили. Народне ремесло допомагало заробити копійку. У райцентрі Бережани відкрили аж два сувенірні цехи, які працювали майже до середини 1990-х років. Звичайно, про особливу творчість не доводилося говорити, радше про штампування. Попит на різьблені скульптури звірів і птахів був надто великий. Без різьбленого орла навіть не уявляли тоді міського чи сільського помешкання. Але, крім виконання виробничого плану, майстри дбали й про художні твори для різних виставок. Брав у них участь і Данило Долинський. Його найкращими роботами визнавали «Лева», «Ведмедя», «Лисиць», «Дівчину, яка збирає гриби».
Премудростями анімалістичної різьби Данило Іванович завжди ділився й ділиться з молодими різьбярами з Гутиська й не тільки. Колись його батько їздив на заробітки аж в Аргентину. І не думав пан Данило, що й самому доведеться на певний час виїхати у пошуках праці за кордон. Збирав апельсини у Греції. Одного разу привезли йому з рідної сторони різці. Він заходився вирізьбити господареві в дарунок орла на гнізді. Щоправда, матеріалом послужила тополя, різьбярі люблять липу — «пахуча, приємна, легша для рук». Орел українського майстра вразив греків. І тоді господар попросив вирізьбити його бюст. Майстер трохи знітився, адже не завжди наважувався різьбити людину, та не відмовив. Який же з груші вдався у нього бюст! Це був поштовх до пошуку нового: майстер створив скульптуру Тараса Шевченка.
Різець поєднав зі «столяркою»
Нині в Гутиську лише 40 дворів. Але останніми роками молодь залишається в селі, народжуються дітки, відновили початкову школу. Створили творче об’єднання «Орел», до якого входять 70 майстрів-різьбярів. Але це на Данила Долинського наводить радше сум — різьбярство в його Гутиську жевріє, а не процвітає. Так, різьбленням займаються тепер з десяток умільців, а не в кожному дворі. Щоправда, у родині Івана Сівки ніхто ніколи не різьбив по дереву, а він як у 14 років уперше взяв різець до рук, так і різьбить, поєднуючи це ремесло зі столярними роботами. Виготовляє прекрасні шкатулки, кухонні дошки, рами з орнаментами, столики, дзеркала, церковні речі. Колись різьбленням палиць з лемківським візерунком на всю округу славився Михайло Ілляш. Нині його справу продовжує Василь Ілляш. Каже, що, крім палиць, свого часу теж вирізав багато орлів.
Скільки бачив різьблених орлів, усі вони мають широко розправлені крила. Є в тому певна метафора: хто одного разу розправив крила, той їх ніколи не згорне, тож давній народний промисел житиме.