Три дні наполегливих тренінгів, палких дискусій — і представники громадських організацій Буковини, Кіровоградщини та Криму представили нарешті свій велосипед під назвою «Громадська журналістика». А до нього ще й інструкцію з експлуатації — у вигляді спеціалізованого посібника з цього досить дивного виду журналістської діяльності. Розробляли і збирали ровер новітньої конструкції впродовж чотирьох місяців спеціалісти різних, далеких від журналістики, галузей під проводом політологів. Сприяв цьому Національний фонд підтримки демократії США, який вважає своїм обов’язком розвивати в нашій країні демократичне суспільство через надання грантів для реалізації відповідних за духом проектів. Цього разу фонд виділив кошти кільком ГО з названих вище регіонів на впровадження «Ефективних публічних комунікацій українських неурядових організацій через засоби громадської журналістики». Підсумки проекту підбили у Чернівцях.
Мета його загалом добра і світла — налагодити взаємодію між ЗМІ та громадськими організаціями, надати їм практичні поради щодо взаємокорисної співпраці. «Давно на часі, — зауважив керівник однієї з чернівецьких ГО Андрій Шевченко. — Приміром, ми займаємося питаннями інвалідів-візочників. Що більше про нашу організацію говоритимуть ЗМІ, то більше про неї дізнається людей, які потребують нашої допомоги. Вони звернуться до нас, і ми зможемо розв’язувати їхні нагальні проблеми, врешті просто згуртувати їх для дружнього спілкування».
Звичайно, ЗМІ також зацікавлені в інформації від громадських організацій, які якраз і тримають руку на пульсі життя в усьому його розмаїтті. З цього завжди можна зробити читабельні і видовищні журналістські матеріали. Інша річ, що повідомлення про діяльність ГО, про питання, з якими вони стикаються, і проблеми, над якими працюють, вивудити з бурхливого інформпотоку досить важко — їх там практично немає. Так, погоджуюся, багато в чому з нашої, журналістів, вини. Але й керівникам ГО не завадило б бути трохи інформаційно активнішими, комунікабельнішими (хто забороняє?), навчитися подавати себе, створювати цікаві інформприводи і стукати в двері редакцій, які для них, врешті, завжди відкриті.
Здавалося б, небайдужі громадські діячі з трьох регіонів, отримавши закордонну фінансову підтримку, якраз і займуться налагодженням мостів між ЗМІ і ГО. Проте вони заходилися створювати між ними тонкий прошарок у вигляді такого собі міжтипового гібриду — громадської журналістики.
— Концептуальна її відмінність у тому, що це непрофесійна журналістика, тобто її творять звичайні громадяни без досвіду і фахової освіти, не отримуючи за свою роботу гроші, — пояснює автор згаданого посібника з журналістики (хай і нетрадиційної), політолог та історик за освітою Ігор Баб’юк, який у проекті виконував ще й роль тренера з підготовки майбутніх громадських журналістів.
— Навіщо дозволяти непрофесіоналам плодити непрофесіоналів?
— Йдеться про те, що громадська журналістика має не просто інформувати, як це роблять професійні ЗМІ, а будити громадян, щоб вони порушували різні проблеми.
— Яким чином будити? Де проявлятимуть себе ці буревісники соціального неспокою? — цікавлюся далі.
— Через традиційні медіа-ресурси — радіо, телебачення і газети, а також через Інтернет.
Як кажуть, приїхали! Виявляється, крім громадської журналістики, в нас активно розвивається (знову ж таки переважно на грантові кошти закордонних благодійників) ще громадянська, цивільна, суспільна і навіть народна журналістика. У кожної — свої гуру, вони запроваджують і войовничо відстоюють свої принципи і правила. Але загальний знаменник у них незмінний: написав повідомлення у Фейсбуці, закликав у блозі прибрати тротуари від снігових заметів — і ти вже журналіст!
Хоча незрозуміло: який стосунок мають до журналістики розміщені на сайті громадської організації анонси й прес-релізи або навіть щирі розмірковування в соціальних мережах про політичну ситуацію в рідному місті? Схоже, поки журналістика вальяжно визначатиметься, ким вона є і де їй провести демаркаційну лінію із соціальними комунікаціями, останні нівелюють її як сферу професійної діяльності. Адже називати себе блогером якось зовсім не солідно, інша річ — журналістом…
До речі, проект з чотирьохмісячної підготовки громадських журналістів у трьох регіонах завершився ще торік у жовтні. Курс «молодого бійця» лише у Чернівцях прослухало кілька десятків молодих людей — студенти, громадські діячі. Начепивши на себе віртуальні погони журналіста, жоден з них так і не «засвітився» в інформпросторі, навіть у блоговій мережі, не кажучи вже про традиційні ЗМІ.
— Які до нас претензії? — щиро дивується керівник проекту Євгенія Олійник. — Ми не зобов’язані прослідковувати долю учасників наших тренінгів. Проект завершено, усі звіти здано, грантодавець нами задоволений...