Харків’янка Тетяна Ямпольська після повернення в рідне місто знищила багатотисячну бібліотеку російської літератури, яку збирали кілька поколінь її родини. «Я викинула російську літературу, навіть колекційні видання, не продаючи, щоб далі мене вона не йшла».
За її словами, Салтівка, яку розбомбили рашисти, перекреслила російську класику. Тож вигадана гуманістична культура російської літератури залишилася під завалами Маріуполя, Циркунів і Старого Салтова. «росіяни радісно вбивають цивільних, пускають ракети по лікарнях, палять храми. Льотчики, що бомбили Харків, мародери та кати з Бучі: як на становлення їхньої особистості вплинули твори достоєвського і пушкіна? Російська література виховує вбивць. Тож усе згоріло».
Таке вороже ставлення до російської літератури і мови нині в багатьох українців: у Києві, повідомляють ЗМІ, збирають російську макулатуру, долучилися вже понад 1700 людей. Вони здали на переробку майже 48 тисяч книжок, або 25 тонн макулатури, за які отримали 97 856 гривень. На ці кошти планують придбати автомобіль для одного з батальйонів ЗСУ на передовій. Завдаток надіслано, тож позашляховик прямує в Україну.
Збирають російську макулатуру і жителі Кропивницького. Вони планують купити автомобіль для воїнів 57 окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка.
Хтось може зауважити: у тому, що росія розпочала війну в Україні, провини пушкіна немає. Прямої — так. Але російський класик зробив чималий внесок у формування у свідомості росіян зневажливого ставлення до українців, зображуючи їх зрадниками. У поемі «Полтава», на думку сучасних українських дослідників, про об’єктивність висвітлення історичних подій не йдеться. Бо надто вже тенденційно показує автор головного героя Івана Мазепу — українського військового, політичного та державного діяча, гетьмана Війська Запорозького, керівника козацької держави на Лівобережній (1687—1704) та Наддніпрянській Україні (1704—1709), князя Священної Римської імперії (1707—1709), представника шляхетського роду Мазеп-Колединських герба Курч із Київщини.
До речі, західноєвропейські романтики змальовували Мазепу, на відміну від пушкіна, молодим, закоханим у життя і свою державотворчу діяльність. Джордж Байрон у поемі «Мазепа» (1819) зобразив українського гетьмана відважним та шляхетним героєм. А твором, який, до речі, високо оцінив російський імператор микола І, пушкін «продемонстрував свою абсолютну відданість офіційній російській імперській ідеології, яка заперечувала право окремих поневолених народів, зокрема українців, на власну державу». Класик добре впорався із завданням довести «історичну закономірність» знищення української державності та «історичної неминучості» поглинання України росією.
До речі, пушкін — не єдиний, хто, як сказала одна мудра людина, «вірно служив державному мотлоху, дбайливо вирощуючи в головах «соотєчєствєнніков» отруйну пухлину сліпоти та власної вищості». Якщо українська література на повен голос заявила про себе наприкінці XVIII століття волелюбною яскравою «Енеїдою» Івана Котляревського, то росіяни ломоносов, сумароков, тредіаковський, херасков писали пишні оди, вихваляючи «государів і государинь». сумароков встиг, наприклад, прославити аж чотири монарші особи. Цитувати гидко, та й забагато честі для двірцевого сраколиза.
Українські (і не лише) літературознавці давно засудили «завойовницьку риторику, закамуфльовану під патріотизм» російських писак. Наприклад лєрмонтова і толстого, які воювали в окупаційних військах московії на Кавказі та в Криму: їхні герої говорили, що боротьба малих народів приречена і їм потрібно скоритися росії.
Чітко дотримувався великодержавних поглядів ідеолог, симпатик білогвардійців, шовініст, русофіл, українофоб, ворог незалежності України та українського національного руху киянин михайло булгаков: на думку доктора філологічних наук Віри Агеєвої, його роман «Біла гвардія» — це «найталановитіший агітаційний антиукраїнський роман нав’язування думки про зверхність російської культури». Пані Агеєву підтримує літературознавець Остап Українець: «булгаков — це дуже специфічний тип поклоніння імперському шовінізму». Він навіть спробував відбілити абсолютного маніяка царя івана грозного, який правив росією у XVI столітті майже 40 років, організував репресивний апарат та знищив силу-силенну простого люду. І вдався булгаков до цього, бо грозним захоплювався сталін, якому намагався догодити наш земляк.
Плазували перед сильною рукою влади й інші російські письменники: спадкоємці братів стругацьких герман романов, валерій большаков, фьодор бєрєзін встигли видати мільйонними накладами в московії непотріб на кшталт «Лондон должен быть разрушен. Русский десант в Англию», «Марс наш» (большаков створив навіть військову базу на Марсі, яка стала частиною росії, а «руськіє вміють драться за родіну»), «Война 2010: Украинский фронт» (у бєрєзіна головний фронт третьої світової війни — Україна).
І оцю писанину, задавнену хворобу, що століттями роз’їдає тіло російської літератури, мають читати українці? Від початку свого існування вона, виконуючи замовну ідеологічну функцію, або ж славила владу, або ж виправдовувала вторгнення кацапів на чужі території, або ж прославляла російську свободу, яка фактично була рабством. Тому беручи російську книжку (знову скористаюся порівнянням однієї розумної людини), пам’ятайте, що вона може розірватися в руках, як бомба. І ви зробите правильно, викидаючи її.
Добре, що це зрозуміла не лише харків’янка Тетяна Ямпольська, а й у Міністерстві освіти і науки України: 16 серпня пресслужба МОН повідомила, що зі шкільної програми із зарубіжної літератури нарешті прибрали майже всіх російських та білоруських авторів. Замість них додано твори Жана де Лафонтена, Вільяма Сінді Портера (О. Генрі), Анни Гавальди, Ульфа Старка, Джона Бойна, Еріка-Емманюеля Шмітта, Йозефа Рота, Олександра Гранаха. Нехай українські школярі вивчають їхню творчість, а не тих, хто виховав повномасштабних убивць та агресорів.