Те, що відбувається сьогодні в Україні й з Україною, важко сприймати без душевного болю. А ще людині з нормальною психікою важко втямити логіку чоловіка, який тривалий час задурманював голови власному народу, фактично натравивши його на землю країни-сусіда. Спочатку він відрікся від «зелених чоловічків», які «зненацька» з’явились у Криму, і, що дивує, – йому це вибачили. Не розіп’яли за облудну брехню, а мали б. Потім він, дивлячись в очі з телеекранів і відеороликів в Інтернеті, підло брехав усьому світові, переконуючи, що Росія тут ні до чого — то українці самі не можуть навести лад у власній хаті. 

А наївний світ навіть «проковтнув» збитого «Боїнга», все ще сподіваючись, що їх не зачепить. Та вже вчора цей самий світ від обурення зірвався зливою гнівних заяв з приводу введення російських військ на нашу територію. Щоправда, у мене запитання: панове, чи не запізно? І чи довго ще ви будете тільки пучкою сварити того, хто загрожує вже не Україні — вам самим, вашому добробуту й навіть життю? Бо Україна, яку він так намагається перетворити на Малоросію, вперто «забуваючи», що Русь од самого початку була Київською, — це для нього тільки початок. Так би мовити, «гра м’язами на публіку» — ковтне світ, дивлячись не далі власного носа, чи не ковтне і припинить нахабну агресію?

Відомі політики і державні діячі, по-різному характеризуючи ситуацію, в оцінці єдині: «Росія 27 серпня фактично розпочала війну». Вона тривала й до цього. Без оголошення. Підла. Підступна. Жорстка. Прикрита інформаційною дезінформацією.

«Промивання мізків» противником в Україні вже не діє, оскільки люди побачили, хто агресор, що він несе на Україну. Смерть. Руйнацію. Запустіння. Все це несуть терористи. В Росії все це подається як братня допомога сусідньому народу. Але й там усе більше розуміють, що збройна агресія на територію суверенної держави добра нікому не несе. Переконуються в цьому й ті, кого посилають в Україну воювати. Зрозумівши, куди вони потрапили і що від них хочуть, полонені російські солдати визнають свою провину і закликають росіян припинити бійню.

Після того, як усе більше російських солдат потрапило в полон (хоча війна не оголошена і офіційно полонених немає, а є затримані), прокинулись російські матері. Зі сльозами на очах вони звертаються до російської влади повернути їхніх синів.

Чи почує їх влада?

Важко сказати. Адже саме в ті години, коли російські матері звернулись до влади, вона, ця сама влада (а хто ж міг дати команду), направила на нашу територію додаткові війська. І це в момент зустрічі у Мінську, де йшлося про врегулювання конфлікту.

За оцінками експертів, та зустріч не принесла кардинальних домовленостей. Росія не визнала своєї відповідальності за події на Донбасі. Тим часом, стверджують аналітики, введення двох російських батальйонних тактичних груп на територію України, з паралельною «роботою» на Донбасі диверсійно-розвідувальних груп російських спецпризначенців, різко ускладнило ситуацію у зоні АТО.

Анонсування перед цим керівництвом «ДНР» свого «контрнаступу» дає розуміння, що Росія перейшла від безсистемної допомоги бойовикам живою силою і зброєю до проведення спланованих разом із терористами широкомасштабних операцій. Росіяни у тісній взаємодії з терористами прагнуть одним махом збільшити територію, підконтрольну «ДНР», у рази.

І якщо в районі Новоазовська, попри всі проблеми, ситуація не катастрофічна, то під Амвросіївкою (де, до речі, вже обладнаний командний пункт російської БТГ) картина складніша. Якщо ці хлопці не отримають по зубах у найближчі години, всі успіхи сил АТО у Донецькій області за останні тижні можуть бути просто знівельовані, й доведеться розпочинати все спочатку. Враховуючи, що Путін уже не надто соромиться кидати сюди свої війська, повернення втрачених позицій може коштувати набагато дорожче, аніж їх взяття першого разу.

Загострення ситуації на Донбасі, звичайно, вимагає не лише осуду дій противника. Насамперед адекватної відповіді. Повідомлення, які надходять із зони бойових дій, особливо від командирів добровольчих батальйонів, свідчать про неузгодженість дій керівників АТО, їхні прорахунки. До цього часу не відчувається керівної ролі Міністерства оборони, відповідальності його керівництва. Чи не тому телебачення зафіксувало відхід з бойових позицій 400 бійців-галичан, яких довелося роззброювати вже дорогою додому. Відхід вони пояснили браком зброї і належного забезпечення. А це ще раз свідчить: не досить патріотичних гасел, потрібна організаційна робота для забезпечення всім необхідним учасників АТО. Роль держави в цьому — визначальна. Однак складається враження, що її функції перебрали на себе волонтери. А на одному ентузіазмі, як відомо, далеко не зайдеш.

На останньому засіданні уряду фактично йшлося і про це. Прийнято рішення про поліпшення постачання військ. Справа тепер за його виконавцями.

Нині, як ніколи, нам потрібна єдність. Закликаючи російських матерів забрати своїх синів-солдатів з нашої території, ми повинні з не меншим ентузіазмом ділом стверджувати власний патріотизм, народ захищає не просто територіальну цілісність держави, а честь, гідність і право бути вільними. Гасло у нас одне: «Гуртуйся, країно, єдина!»