ДАТА
Автору одного з найчесніших романів про війну
Василю Кучеру
вчора виповнилося б 100 років
Один із яскравих спогадів мого дитинства: батько-фронтовик при світлі гасової лампи крадькома витирає скупу чоловічу сльозу, слухаючи радіопостановку за романом Василя Кучера «Голод». І з гордістю говорить: це наш земляк, він написав правду про війну. Та пройде ще немало років, доки я зрозумію, чому ця проста розповідь про моряків-севастопольців, що гинули від спраги, спеки і голоду в шлюпці посеред моря, хвилювала колишніх воїнів-фронтовиків більше, ніж звичні для тих часів книги і фільми, в яких «наші» з легкістю нищили фашистів десятками і сотнями.
Не раз міняв перо на кулемет
За 10 передвоєнних років Василь Кучер устиг здобути вищу освіту, відслужити три роки в армії, закінчити військову авіашколу і видати 7 збірок оповідань, повість «Кармелюк» та написати сценарій кінофільму «Вітер зі Сходу», де у головній ролі — легендарний Амвросій Бучма.
На початку війни його направили до редакції газети Окремої Приморської армії, воїни якої разом із моряками-чорноморцями стояли на смерть на підступах до Одеси. Як написав згодом про захисників міста вже маститий письменник, «не я їх, а вони мене вчили патріотизму».
Та політруку Василю Кучеру теж не раз доводилося міняти перо на кулемет. Отож не випадково в останній день евакуації радянських військ із Одеси черговим порту призначили… журналіста, підпорядкувавши йому великий підрозділ автоматників. Присутність Василя Кучера, якого добре знали у військах, «гасила» панічні настрої: поспішати нікуди, навіть письменники ще не виїхали.
Гарнізон Одеси евакуювали успішно, а захисники Севастополя були покинуті напризволяще. Місто флотської слави Василь Кучер залишив на останньому підводному човні, призначеному для вищого командного складу. Виняток для письменника-політрука зробили за особистим розпорядженням командуючого обороною Севастополя. За спогадами друзів, Василь Кучер не любив згадувати цей епізод своєї фронтової біографії, а в часи хрущовської «відлиги» із вражаючим болем і щирістю зобразив у романі «Голод» трагедію тих, кому місця на останньому підводному човні не дісталося.
Втім, це буде вже після війни, а на фронтового кореспондента ще очікувало пекло Сталінграда. На жаль, нині мало хто знає про редаговану Миколою Бажаном газету «За радянську Україну», яку літаками перекидали за лінію фронту, і радіостанцію «Дніпро», що вела передачі для жителів окупованих фашистами українських територій. У числі кращих митців, чиє полум’яне слово нарівні зі зброєю торувало шлях Перемозі, був і Василь Кучер.
Найкращі орали коровами
Залишилися спогади, як восени 1946 року письменник приїхав на Вінниччину, щоб підготувати нарис про селян, які вивели власних корів на оранку колгоспних нив. Місцеві керівники, сполохані перспективою «прославитись» на всю країну, довго переконували гостя — «ми, значить, на техніці, ну і… на конях», — доки Василь Кучер тихцем не поїхав у поле сам.
Сконфужений голова колгоспу почав виправдовуватись: «Доводиться і коровами… Хліба треба, значить, народу… Ми зараз не підходимо до літератури зі своїми злиднями і запряженими коровами… Приїжджайте до нас через рік-два. І колгосп наш кращим буде, і ми». На що почув у відповідь: «Ви і зараз найкращі. У вас так багато сонця у душі і віри».
Писати так, як вимагав «поточний момент», Василь Кучер не міг, тож спеціалізувався на оповіданнях і газетних нарисах. Чи не першою книгою, написаною як велів талант і серце, став роман «Прощай, море!», нещадно затаврований критиками. Мовляв, «автор згущує фарби, щоб показати занедбаність колгоспу і розперезаність «руксостава» («руководящего состава». — Авт.), начебто це відбувається десь на початку 20-х років, як у романі Головка «Бур’ян».
Не вельми схвально зустріла критика виданий у 1960 році роман «Трудна любов», що фактично став другою частиною дилогії. Зате читачі у прямому значенні слова розривали книгу на «шматки», щоб «поглинати» її гуртом.
Роману «Голод» теж закидали зайвий «натуралізм» у зображенні людських мук і страждань. Отож якби не реальний прототип літературного героя та не 49-денний дрейф на баржі у Тихому океані чотирьох радянських моряків, про який тоді говорив увесь світ, ще невідомо, чи потрапив би «Голод» до читачів навіть за умов хрущовської «відлиги».
Залишається лише здогадуватись, що хотів сказати Василь Кучер у виступі на республіканській нараді з питань військово-патріотичної літератури. Як згадував письменник Федір Залата, автор «Голоду» і «Чорноморців» заявив йому: «Не люблю трибун і рідко коли на них вибираюсь. Але завтра… Просто не можу мовчати». Натомість 18 квітня 1967 року учасникам наради повідомили про раптову і передчасну смерть 56-річного Василя Кучера.
Не всі книги письменника витримали перевірку часом, що цілком закономірно для митця, який творив у рамках радянської системи. Але він завжди вважав читача «найкращим критиком». Дуже хочеться, щоб цей критик ніколи не байдужів до творчості «романтика з Вербова», як називали Василя Кучера за назвою села в Андрушівському районі на Житомирщині, де він народився 20 липня 1911 року.