200 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ КОСТОМАРОВА
ПОСТАТЬ. Перипетії долі видатного історика Миколи Костомарова нагадують сюжет мелодрами. Шквал пристрастей бушував ще до його народження, адже він син простої української кріпачки-селянки та її господаря-пана. Однак на відміну від класичного сценарію, зображеного Шевченком у поемі «Катерина», героїню якої збезчестив і покинув офіцер-москаль, відставний військовий Костомаров одружився з матір’ю свого сина. Однак через три місяці після його появи на світ.
За тодішніми законами Російської імперії, цей шлюб звільнив жінку з кріпацької залежності, та її син, народжений ще до офіційного заміжжя, юридично залишився кріпаком власного батька. Отож коли юний Миколка Костомаров 11-річним несподівано став сиротою, спадкоємці загиблого поміщика скористалися правовою колізією, поставивши його матір перед непростим вибором: зректися прав на успадкування чоловікового майна в обмін на звільнення з кріпацтва її сина, який перейшов у законну власність племінників померлого пана.
Відмовившись від 14 тисяч десятин чорноземів у Воронезькій губернії, вдова, крім свободи власної дитини, отримала ще 50 тисяч рублів відступного, що дало змогу Миколі Костомарову здобути університетську освіту. Талановитий юнак узявся за дослідження історії, однак уже готову до захисту дисертацію «Про причини і характер унії у Західній Росії» розпорядженням із Петербурга наказали знищити за антиклерикальне зображення духовенства та співчуття до бунтівливих козаків і селян. Крім того, на карб авторові поставили абсолютно новий на той час не лише для вітчизняної науки підхід, коли рушіями історії постали не тыльки державні й релігійні мужі, а й народні маси, очолені лідерами, здатність яких відчувати вимоги часу зробила їх великими.
Згодом ця методологія, заснована на беззаперечних фактах та архівних джерелах, принесла дослідникові визнання і заслужену славу. Однак на початку його наукової кар’єри горе-рецензенти звинуватили молодого історика в тому, що він «турбується не про підтвердження чи розвиток давно визнаних істин, а про новий погляд на предмет». Довелось обирати більш нейтральну тему, що не додало талановитому вченому ні сил, ні здоров’я.
Ще страшнішим випробуванням для Костомарова стало романтичне і трагічне одруження. 28-річний викладач Київського зразкового жіночого пансіону закохався у свою 14-річну ученицю Аліну Крагельську, з якою вже через два роки офіційно заручився. Вінчання, на якому боярином з боку нареченого мав бути Тарас Шевченко, запланували на 5 квітня 1847 року, а 30 березня Миколу Костомарова заарештували за членство в Кирило-Мефодіївському товаристві.
Зазвичай у тому, що Аліна Крагельська у 1851 році стала дружиною полковника Марка Киселя, звинувачують матір нареченої, яка, мовляв, всіляко відмовляла дочку від шлюбу з «арештантом і бунтівником». Насправді саме Микола Костомаров не захотів бути тягарем для юної дівчини, яка спочатку разом з подружками називала професора історії поза очі «опудалом морським», потім віддала належне його розуму й інтелекту, а згодом щиро закохалася. Та це відречення людини, яку після року ув’язнення в казематах Петропавлівської фортеці відправили у безстрокове заслання в далекий від університетських центрів Саратов — швидше доказ справжності любові й жертовного прагнення не занапастити долю коханої, ніж вияв слабкості.
Про випробування, які довелося пережити Костомарову, свідчить перша зустріч із Шевченком по його поверненні після 10 років солдатчини до Петербурга. Колишній близький друг і майже боярин на весіллі, що не відбулося, навіть після кількох підказок не впізнав у постарілому й напівсліпому дідові молодшого на три роки приятеля. Лише коли Костомаров назвав себе, Шевченко розплакався і обняв сивого професора, якому на той час виповнилося лише 40 років.
1870-го Аліна Кисіль овдовіла, а ще за п’ять років Костомаров і його колишня наречена нарешті одружились. Останні роки життя, відведені йому долею, були для видатного історика чи не найщасливішими і завдяки турботі дружини, особливо плідними на науковій ниві. Саме Костомаров першим повернув українцям і світу історію наших князів і гетьманів. Уперше за століття забуття і зречень праці вченого довели, що в України власне минуле, відмінне від російського.
100-РІЧЧЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО З’ЇЗДУ
Вітчизну язиком не захистити
УРОК. Так само як після розвалу СРСР Україна мала найкращі стартові умови серед усіх республік, що вирвалися з московської неволі, у 1917 році українська економіка забезпечувала майже половину ВВП Російської імперії, а мільйони вдягнених у військову форму українців могли і мали захистити Вітчизну від чужих зазіхань. Першим кроком до створення власної армії став скликаний 18 травня в Києві Перший військовий з’їзд, на який прибули понад 700 делегатів від військовослужбовців-українців.
Та замість того, щоб поставити руба питання про українізацію армії і флоту, учасники з’їзду підтримали популіста-соціаліста Володимира Винниченка, який услід за Леніним просторікував про мир без анексій і контрибуцій. Однак якщо перший під акомпанемент пацифістських промов тихцем створював Червону гвардію, то український утопіст щиро вірив, що «не своєї армії нам треба — а знищення всякої постійної армії взагалі» як знаряддя панування буржуазних класів.
Лише втративши Україну і опинившись в еміграції, Винниченко прозрів і заявив: «Ми, українці, ні над ким не хочемо панувати, однак будемо битися проти насильників на всіх місцях України всякими способами і засобами. Як би не заперечували її і не кричали «Не было, нет и быть не может!» — ми з непохитністю будемо одповідати словом і чином: «Була, є і буде!»
235 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ПАСКЕВИЧА
Полководець українського «проісхождєнія»
ВОЄНАЧАЛЬНИК. На знаменитому пам’ятнику 1000-річчя Росії поряд із Суворовим і Кутузовим зображено уродженця Полтавщини Івана Паскевича, російського полководця українського «проісхождєнія».
Героєві Бородіно та командуючому в переможній російсько-перській війні 1828 року ставлять у провину придушення Польського повстання 1830-го і похід в Європу під час революції 1848-го. Проте Суворов ще нещадніше упокорював Польщу, а Кутузов фактично привласнив заслуги Барклая-де-Толлі.
110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ФРАНЦА ЕГЕРШТЕТТЕРА
Єдиний, який не стріляв
МУЖНІСТЬ. Нині австрійці ображаються, коли їх називають німцями, хоч в Австрії й Німеччині одна державна мова. Саме цим скористався Гітлер, коли під гаслом «Єдиний народ, єдина держава» вирішив об’єднати дві країни. Перша невдала спроба нацистського путчу сталася ще в липні 1934 року, однак її придушила австрійська влада.
На початку 1938 року Гітлер діяв уже радикальніше, фінансуючи й озброюючи сепаратистів у самій Австрії й посилюючи тиск на її уряд. Дізнавшись про намір австрійського канцлера Шушніга провести у країні плебісцит, щоб демократичним шляхом з’ясувати думку громадян з приводу збереження самостійності держави, фюрер 12 березня 1938 року окупував територію незговірливого «молодшого брата».
За гітлерівською версією, 100 тисяч солдатів, 800 танків, 700 літаків прибули в Австрію на запрошення створеного самими окупантами міфічного «націонал-соціалістичного уряду», щоб «гарантувати австрійському народу можливість вільного вибору шляхом справжнього плебісциту про своє майбутнє». Референдум, як в окупованому Росією Криму, провели у вкрай стислі терміни. Уже 10 квітня 1938 року 99,7% австрійців із рекордно високою явкою на виборчі дільниці проголосували за аншлюс (об’єднання) з нацистським Третім рейхом.
У ситуації неприкритого тиску на виборців і шовіністичного психозу, що охопив населення, справжнім подвигом було не поступитися совістю і здоровим глуздом, як зробив це простий селянин-бауер і батько трьох малолих дітей Франц Егерштеттер з невеликого селища Санкт-Радегунд. Кинутий ним в урну бюлетень з відміткою «проти» став єдиним на цій виборчій дільниці.
Глибоко віруючий Егерштеттер вважав, що справжній католик не може бути нацистом. Він не лише принципово не пожертвував ні копійки на потреби прогітлерівських партій і фондів, а й відмовився від належної за законом допомоги на дітей, пояснивши, що вважає гріхом отримувати гроші від злочинців.
Егерштеттер не був пацифістом, однак не приховував, що не воюватиме за нацистський режим. Селянин мав відповідь на проповіді місцевих католицьких ієрархів, які розповідали, що нав’язану Німеччині війну ведуть не проти чужих народів, а проти більшовизму. Егерштеттер вважав, що місіонери мають іти до язичників зі словом Божим, а не з гарматами і бомбами.
Момент істини настав у лютому 1943 року, коли мобілізований до війська батько трьох дітей заявив, що вважає війну несправедливою і не візьме зброї в руки, однак готовий служити санітаром, рятуючи життя пораненим. Егерштеттер усвідомлював, що йому загрожує смертна кара, а його сім’ї — переслідування і зневага «патріотів». Однак на заклики подумати про долю своєї родини відповів: «Не вірю, що наявність у людини дружини і дітей виправдовує зневагу до Бога».
Австрійський селянин не був ні релігійним фанатиком, ні одним зі священиків, які одностайно переконували його, що відповідальність лежить на владі, а не на тих, хто виконує її накази. П’ять місяців слідства не змінили переконаності Егерштеттера, що совість не в держави, а в кожного з нас. 8 серпня 1943 року вирок суду про обезголовлення на гільйотині 36-річного «злочинця» було виконано. У 2007 році діти і внуки тих, кого колись спокусила нацистська риторика, зібралися на канонізацію покровителя справжніх мужів святого Франца, який став гордістю і честю Австрії, де ніколи не бракувало героїв-воїнів та інтелектуалів, однак забракло людей з чистою совістю.
Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)