Член Комітету з економічних
реформ при Президентові України
Роман ШПЕК
— Нині тривають дискусії навколо того, наскільки Україна за 20 років наблизилась чи віддалилася від ЄС. Безумовно, не можуть бути ідентичними судження тих, хто сьогодні належить, так би мовити, до владного пулу і їхніх опонентів. Оскільки ви тривалий час очолювали представництво України при ЄС, то ваші оцінки українських перспектив євроінтеграції побудовані на фундаменті безпосереднього спілкування з керівництвом Євросоюзу та представниками європейських держав у цій інституції. Отже, віддалилися ми за два десятиріччя від ЄС чи наблизилися?
— Безперечно, наблизилися. В умовах України, якою вона була і якою є, нашим найкращим лікарем залишається час. Дедалі більше молодих людей приходить у суспільне, ділове, політичне життя. Приходять і починають проявляти чи випробовувати себе люди, які народилися в незалежній Україні і не мають туги за чергами з дешевою ковбасою чи за «добрим радянським часом». І утвердження України, і збереження України на світовій арені як незалежної держави — це все те, що робить нас ближчими до Європейського Союзу.
Але в цій ситуації найгіршим є те, що особи, які впливають на прийняття рішень, формування суспільної свідомості у державі, не завжди розуміють, чим власне є цей Європейський Союз. Багатьом видається, що ЄС — це така жорстка адміністративна, політична, економічна, військова структура. Але мало хто ставить собі запитання: «А що лежить в основі цього союзу?» Передусім ЄС — це об’єднання, яке побудоване на загальноприйнятих цінностях високорозвинутих країн. Це союз цінностей. Люди, які жили тривалий час у Європі, розділеній кордонами, війнами, жорсткою конкуренцією, вирішили зробити щось таке, що б стимулювало людський розвиток, розвиток економіки, але не призводило до політичних чи військових конфліктів. А в основу заклали цінності: право власності, свобода людини, сила закону, вільне пересування, спільний ринок тощо. На цьому під∂рунті вони розпочали будівництво економічного, а зрештою і політичного об’єднання. Не завжди розуміючи природу цих цінностей, те, як їх оберігають політики, громадяни ЄС, ми вважаємо, що нам українцям перспектива ЄС може бути дарована. Така ілюзія виникла після Помаранчевої революції, коли тодішнє керівництво держави вважало, що сам факт Майдану відкриває Україні двері до членства в ЄС.
— А реалії були зовсім іншими?
— Безумовно. Десь у квітні 2004-го року я писав у своєму дипломатичному повідомленні, що європейські політики сприйняли б перемогу і Віктора Януковича за умови, що вибори будуть чесними, прозорими, демократичними і відбудуться без використання адміністративного ресурсу. І пояснював, чому б так відбулося, послуговуючись отриманою мною інформацією і не лише з відкритих джерел. Тому, що, за словами європейських дипломатів, перед Віктором Федоровичем у них немає жодних моральних зобов’язань, а перед Ющенком були. Але при цьому слід мати на увазі, що відповідь Україні в особі Януковича чи Ющенка щодо інтегрування в ЄС була б однією і тією ж. Розумієте, на той момент розгляд вступу України до ЄС не міг вирішуватися позитивно навіть з огляду на просту причину — довелось би вишукувати в бюджеті ЄС додаткові кошти на підготовку України до членства. А їх можна було взяти лише за рахунок Португалії, Греції, Іспанії чи з дотацій на сільське господарство Франції, не кажучи вже про Угорщину, Польщу чи інші країни. Додаткових фінансових ресурсів в ЄС не було, а на перерозподіл наявних керівництво ЄС просто не могло піти.
— Однак чи завжди керівництво цієї структури дотримується об’єктивності в оцінці готовності України до інтеграції в Євросоюз?
— Єдине, що нечесно робили провідні політики Європейського Союзу, на чому, до речі, я постійно наголошував під час безпосереднього спілкування та у своїх публічних виступах і заявах, то це передусім стосується політики подвійних стандартів щодо нашої держави. Наприклад, відносно країн Східної Європи, які потрапили в першу чи другу хвилю розширення, а пізніше — у 2004-2005 роках країн Західних Балкан вони завжди говорили: «Перспектива членства в ЄС була кращим стимулом прискорення демократичних і економічних реформ в такій то країні, що призвело її до готовності стати членом ЄС». Це слова Романо Проді, коли у Салоніках підбивали підсумки першої хвилі розширення ЄС. А на запитання журналіста: «Як бути з Україною, чи і її це стосується?» звучала відповідь: «Ні-ні, це відношення до України немає». З часом це сказав десь у 2005 році Баррозу, перебуваючи у Белграді, де повідомив сербам, що їхня держава європейська і має право бути в ЄС, а на запитання щодо України знову відповів, що, мовляв, Київ — це інша історія.
Після цього я їм неодноразово говорив, мовляв ви можете закінчити так, як закінчив Радянський Союз, який займався політичними спекуляціями та інсинуаціями, а не беріг свої цінності. Хоча, за великим рахунком, ті комуністичні цінності не можна було зберегти, бо вони були наскрізь фальшивими і деклараційними. Але якщо європейські цінності є, то не може бути так, що до однієї європейської країни одне ставлення, а до України — інше. Порівнюючи розбудову відносин ЄС з Україною, згадую багато прикладів подвійних стандартів. І мені досі дивно, що європейські політики інколи такі недалекоглядні. Бо якби вони сказали, що Україна має право бути серед країн-членів ЄС, то у них було б значно більше інструментів і політичних та моральних підстав давати поради, критикувати, чи впливати на українську владу. Тепер же, коли ми маємо угоду про партнерство і співробітництво, ці люди намагаються давати поради чи дружньо критикувати, але далі вони не йдуть і нічого не обіцяють. До речі, далекогляднішим треба бути і українським політикам. Їм не завадило б усвідомити, що від представників ЄС не треба очікувати обіцянок, а слід самим чітко знати — права на членство записані в установчих документах про утворення ЄС. Не може Європейський Союз бути об’єднанням цінностей, якщо ці цінності закінчуються на кордонах Польщі чи Угорщини з Україною. Цінності мають територіальні обмеження тільки в параметрах Європейського континенту, а не ЄС.
— Але ж у такому випадку Україна має говорити з позиції самоповаги та бути впевненою, що критерії демократії та свобод у нас відповідають європейським. Сьогодні ж ми нагадуємо того, хто просить: «Дайте води напитися, бо такий голодний, що переночувати ніде».
— Знаєте, ми часто вимагали, щоб нам щось сказали (пообіцяли) замість того, аби твердо сказати: «Ми знаємо, що у нас є право, і ми цим правом скористаємося». Але при цьому прискорювати реформи: соціальні, політичні, економічні, які самі б гарантували наше наближення до ЄС. Переконливий приклад — це успішна Словаччина, яка в період правління прем’єр-міністра Мечіара потрапила до списку неблагонадійних країн щодо європейської перспективи. Був дуже обмежений політичний діалог, але... народ не припиняв реформ. І коли відбулися зміни на політичному Олімпі Словаччини, з’ясувалося, що вона набагато краще готова до вступу в ЄС, аніж сусідня Чехія, яка постійно про це говорила і просувала цю ідею більшою мірою на дипломатичному рівні.
Нам потрібно зрозуміти і не чекати, коли щось задарма подарують. Перш за все необхідно усвідомити, що це наше право і від нас залежить — втратимо ми його, чи наблизимо. А наблизити перспективу євроінтеграції може передусім наша громадянська позиція, ставлення до бізнесу, сплати податків, дотримання законодавства, охорони довкілля тощо. Бо не можна по-варварськи засмічувати прибережні і придорожні ліси і вважати, що лише тоді, коли вступимо до ЄС, за рахунок їхніх коштів ми будемо прибирати, утилізувати чи переробляти «плоди» нашої діяльності.
— Однак у нас реформи через їх непопулярність йдуть зі скрипом. Часто ті, від кого вони залежать, ось вже два десятиліття переживають передусім, щоб не розгубити через них електорат. З огляду на це шлях до ЄС перетворився на «довгу дорогу в дюнах».
— Я досить критичний щодо рівня проведених в Україні реформ, але я оптиміст щодо євроінтеграції, оскільки дедалі більше громадян мають змогу пересвідчитися у її перевагах на прикладі сусідніх країн, що увійшли до ЄС. І усвідомити — європейська інтеграція — це не втеча від Росії, а поступ назустріч досконалішому, ефективнішому, сильнішому суспільству, та зрозуміти, чим ЄС кращий за Митний союз. От Росія проголосила курс на модернізацію. Росії грошей не бракує: в них є Фонд розвитку майбутніх поколінь, Резервний, чого їм не вистачає? Виявляється, технологій. Вони борються за відміну конгресом США поправки Джексона-Веніка тому, що цей документ забороняє доступ на російський ринок нових технологій. Тож якщо ми хочемо мати конкурентну економіку, то мусимо мати доступ до нових знань, технологій. А це нам може дати лише об’єднана Європа.
— Однак там теж існують проблеми.
— Але ЄС розв’язує їх завдяки спільним сконцентрованим діям і робить все для того, щоб слабші підтягувалися до рівня сильніших, а не навпаки. Європейська інтеграція — це те, що ми можемо побачити, порівняти, як кажуть, спробувати на зуб і помацати на дотик, а не слухати химерну пропаганду. І реформи мають проводитися не лише з прицілом на євроінтеграцію, а й задля того, аби українець гідно почувався на рідній землі.
— Яка, на вашу думку, головна хиба українських політиків у взаємовідносинах з європейськими всі ці 20 років найбільше заважала у питаннях євроінтеграції?
— Вони не розуміють мотивів того, чим у тих чи інших рішеннях керуються наші партнери, інколи вони — і партнери, і опоненти, і конкуренти. От мені одного разу голландець каже: «Ви знаєте, що у нас 300 років досвіду співпраці з Росією. Ще з часів Петра І ми співпрацювали. І з більшовицькою Росією теж співпрацювали, а от вас, українців, ми не розуміємо, а ви не відкриваєтеся, ви не даєте багато пояснень, які ваші традиції, які ви, чому?» До чого я веду? До того, що чим більше наших музикантів даватимуть концерти, художників матимуть виставки, поетів, письменників буде перекладено іноземними мовами, чим більше виступів митців, тим краще буде для України. Ми повинні показувати, що принаймні не гірші, якщо не кращі. Просто нам менше пощастило і ми довше жили в іншій історичній формації. Але ми всі ці роки вкладали в загальнокультурний доробок свої здобутки і досягнення. Ми зобов’язані починати співпрацю з європейськими політиками не тоді, коли вони приходять керівниками в будинок канцлера у Берліні чи у Єлисейський палац у Франції, а тоді, коли вони лише стають членами парламентських партій. Щоб під час своєї політичної кар’єри, парламентських змагань вони не робили якихось таких заяв чи висловів, які б могли потім їх обмежувати в діях щодо України. Їм треба донести, що Україна — це не лише Чорнобиль, не лише нелегали, що окрім Андрія Шевченка і братів Кличків, в Україні є багато чого такого, що їх захоплює, а кого ще не захопило, то він фантастично багато втратив. Має бути діалог не тільки політичний, а насамперед людський діалог, скажімо, між Прем’єром України і прем’єром Іспанії чи Італії. Вони повинні знати нас. Нам потрібно швидше себе відкривати, пропагувати, показувати, що ми можемо не лише щось отримати від ЄС, а й вкласти чимало свого позитивного в культурну, історичну, безпекову скарбницю ЄС.
Василь ТУГЛУК
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Роман Шпек. Народився у 1954 році на Івано-Франківщині. Закінчив Львівський лісотехнічний інститут за фахом «інженер-технолог» та Міжнародний інститут менеджменту, де здобув ступінь магістра в області міжнародної економіки. Народний депутат другого скликання.
З 1976 по 1993 рік пройшов шлях від інженера-технолога до міністра економіки. У 1995-1996 — віце-прем’єр-міністр з економічних питань. З 1996 по 2000 рік — голова Національного агентства з реконструкції і розвитку, а потім — Національного агентства з питань розвитку і європейської інтеграції; У 2000—2008 — голова постійного представництва України при Європейському Союзі. З 2008 року — віце-президент, головний радник Альфа-Банку (Україна). Радник глави держави (поза штатом), член Комітету з економічних реформ при Президентові України.