АНАЛІЗ
Саме така сума щорічно надходитиме до бюджету завдяки аукціонам
Петро ЖИЛЕНКО,
кандидат технічних наук,
Кіровоград
Вважається, що земельна реформа стартувала в Україні ще наприкінці 1990 року, коли Верховною Радою тодішньої Української ССР була прийнята постанова «Про земельну реформу та Земельний кодекс Української ССР». Ще тоді спеціалісти звертали особливу увагу, що земельна реформа є істотною та невід’ємною частиною, підгрунтям загального процесу радикальних економічних реформ в Україні.
Таким чином, зараз країна може, якщо хоче, звісно, святкувати двадцяту річницю початку реформування в аграрному секторі. Отакий собі адміністративний довгобуд! Цікаво, що в 1997 році на офіційному рівні було заявлено, що земельна реформа успішно завершила другий етап і перейшла до третього. І знов усе вщухло. І тільки зараз за ініціативи Президента Віктора Януковича ця реформа, нарешті, отримала потужний імпульс для переходу в фінальну стадію.
Є країни, наприклад, держави Балтії, які провели загалом земельну реформу за кілька років з моменту набуття незалежності. Є й інші приклади, та сама Російська Федерація, яка відверто не поспішає, і цивілізованого ринку земель сільськогосподарського призначення там і досі не існує.
Виникає запитання: чи пішло Україні на користь таке повільне просування до створення прозорого ринку земель? Питання майже риторичне, але вимушена затримка з остаточними кроками в аграрній сфері дозволила певним чином врахувати успіхи та невдачі своїх попередників серед пострадянських держав.
Ті країни, що приєдналися до радянського табору в ході або після Другої світової війни, діяли рішуче. Головним намаганням було повернути статус-кво, що існував до совєтізації. Тому країни Балтії, Угорщина, Чехія, Словаччина, Румунія та деякі інші пішли переважно шляхом повернення земель попереднім власникам (реституційна реформа). Албанія, Вірменія, з певними застереженнями Китай та В’єтнам просто розподілили землі між тими, хто проживав у селах на момент реформи.
Зрозуміло, що повернення землі попереднім власникам для України є неможливим. По-перше, сумновідомі «особливості» колективізації призвели до того, що у багатьох випадках на світі вже не існує ні цих власників, ні їхніх нащадків. По-друге, практика повернення аж ніяк не відповідала б принципам справедливості стосовно тих, хто десятками років обробляв і фактично зберігав українські землі. Тривіальний розподіл землі між селянами теж не мав сенсу, бо вони вже і так мали наділи, де вирощували сільгосппродукцію для власного споживання та на продаж. Тому в Україні селяни отримали земельні паї, які саме зараз перетворюються з папірців, за які ще треба було заплатити, на реальні фінансові активи. І земельна реформа відкриває достатньо шляхів їх розумного використання.
Одним з наслідків реституційної реформи в країнах Балтії було те, що замість великих колгоспів та радгоспів виникло безліч маленьких фермерських, точніше, хуторських господарств, тобто відбулося подрібнення земельних угідь. Сучасні індустріальні методи обробки таких угідь застосувати неможливо. Не дивно, що після такої реформи виробництво сільгосппродукції по окремих позиціях впало в рази, що потребувало нагального втручання держави в начебто ринкову аграрну сферу та додаткового фінансування.
З урахуванням цього українська реформа передбачає достатньо способів консолідації земель для створення масштабного господарства — добровільний обмін, об’єднання, зміна меж, впорядкування угідь тощо. Важливо, що будь-який спосіб консолідації власники земель обирають самостійно, виходячи з власних міркувань.
Угорщина, частково Польща та деякі інші західні пострадянські країни мали інші проблеми із земельною реформою. Там були майже зняті запобіжники щодо придбання землі іноземцями, а також зосередження великих площ землі в одного власника. Спочатку це дало змогу зберегти великі господарства. Відразу пішли значні інвестиції в аграрний сектор - мільярди доларів. Але потім з’ясувалося, що іноземні власники не завжди мають щодо використання земель такі плани, які влаштовують місцеве населення. Наприклад, у тій самій Угорщині після реформи виникло безробіття в аграрному секторі, потім їхні економісти заговорили про кризу, відтік капіталів і таке інше. Подібні процеси спостерігаються і останнім часом.
Таким чином, істотного зменшення державного впливу на процеси в земельній сфері допускати не можна. Тому в Україні передбачається, по-перше, перевага держави як потенційного покупця земель сільгосппризначення. По-друге, є пряма заборона іноземним громадянам на купівлю та продаж української землі. Цілком слушно передбачається декларування громадянами джерела коштів на придбання землі — це убезпечить від прихованої купівлі землі іноземцями чи національними олігархами. По-третє, введено граничний розмір ділянки, яку можна набути у власність — 2100 гектарів.
Слід зазначити, що певною родзинкою української земельної реформи буде пріоритет аукціонної форми продажу-купівлі земель. Це одна з головних запорук того, що ринок земель вийде з тіні і нарешті стане прозорим. Саме завдяки цьому планується щорічно отримувати до бюджетів різних рівнів до п’яти мільярдів гривень.
Момент для проведення фінального етапу земельної реформи обраний досить вдало. Є всі передумови, що незабаром у наш аграрний сектор підуть інвестиції не тільки з Європи, а й з Близького Сходу та країн Азії. Зважаючи на політичну нестабільність, яка вирує в цих регіонах, місцевий великий капітал шукає собі інших, більш прогнозованих ринків. Україна — одна з перших у списку. Важливо, що інвестори з країн Близького Сходу традиційно відповідально відносяться до використання земель аграрного призначення. Теза, яку нещодавно виголосив Прем’єр-міністр України М. Азаров «Придбав землю — обробляй!», їм абсолютно зрозуміла.
Замість висновків хотілося б зауважити, що земельна реформа в Україні назріла і навіть перезріла, що не заважає і надалі в процесі її запровадження враховувати прогресивний досвід інших країн, наприклад, США, де існує диференційований податок на продаж землі залежно від терміну користування і подібні організаційно-фінансові новації.