Останнім часом складається враження, що наша країна — це мікс суцільних антипрофесійних пропозицій. Якщо раніше сумлінному героєві, котрий хотів лише заручитися стабільним конкурентним доходом, потенційні роботодавці пропонували віддалений спосіб співпраці, то нині це здебільшого подачки.
Ситуація нагадує точкову перкусію на тлі співвідносин між роботодавцем і простим українцем. Він хоче знайти собі місце, яке б дало шанс не скніти, а більш-менш нормально дожити до наступної зарплати. Так ось, перкусійних одноманітних ударів завдають українцеві протягом останніх кількох років. Він їх відбити не може — ходить весь у синцях. Від чого стає синім, навіть не завжди зрозуміло: через хворобу, брак вітамінів в організмі чи завдяки нічим не обґрунтованому фізичному й моральному виснаженню. Захистом «зверху» наш співвітчизник оборонитися не в змозі. Трудові закони пишуть не для нього. Враження, що в такі норми, навпаки, закладають приховану мету тривалого й цілеспрямованого приниження фізично активної нації.
Нині чимало сайтів, які спеціалізуються на пошукові й розміщенні вакансій. Певно, що на них час від часу заглядають не тільки півмільйона офіційно зареєстрованих у Державній службі статистики безробітних. Якщо бути точним, 392 700 осіб, тобто 10% за рівнем безробіття (дані від 2 жовтня 2017-го). Моя подруга, наприклад, щодня активно моніторить пропозиції від hh.ua (Headhunter), Work.ua та Rabota.ua. І щоразу, слухаючи її роздуми про сенс життя, я й сама починаю вірити у патовість ситуації.
По-перше, вакансій стало істотно менше, принаймні у сфері комунікацій та реклами і зв’язків з громадськістю. Коли щось і з’являється, це здебільшого пшик. У такому пшикові умови розписано занадто пафосно. І настільки завуальовано, що можна подумати, немов працівників шукають десь в астралі, а не в реальному житті. Потенційному працівникові залишається тільки здогадуватися, з яким саме підвидом роботи йому доведеться мати справу. По-друге, роботодавці вимагають вільного володіння англійською мовою. Настільки вільного, що іноді не можеш зрозуміти, де ти живеш, — в Україні чи в США.
Дохід — то окрема тема. Його ніхто не озвучує. Кожен телефонний дзвоник завершується цікавим зустрічним запитанням: «Яку заробітну плату ви хочете й чому?» Називаєш високу цифру, чуєш насмішкувато: «У нас таких немає». У сухому залишку торгів сума стає меншою навіть за щомісячну мінімальну. При цьому її треба відпрацьовувати планомірно, щодня й у великих обсягах. Іронії додає один нюанс: оплати ніхто не гарантує! Компанії, яким потрібні фахівці, обіцяють виплату раз на місяць. І не факт, що бідний українець витримає ці чотири тижні. Не факт, що він отримає за свою працю бодай щось. Дедалі частіше чую від знайомих, як їхні зусилля заробити копійку завершувалися марнуванням часу. А варіантів повернути вкрадене нема: офіційно не оформлена людина не може сигналізувати про протиправне робітниче рабство ні поліції, ні органам соцзахисту населення. У таких ситуаціях й жодна з розписок не врятує.
Здавалося б, нічого нового. Люди завжди шукали роботу і знаходили — з-поміж тисячі вакансій їм хоч щось, та припадало до душі. Нині стан справ трохи інший. Компанії не реєструються, оформлюють юридичну адресу й працюють дистанційно з одиницями свого нелегального штату. Як, дозвольте запитати, можна вийти на контакти? Ніяк.
Нещодавно й сама потрапила в цікаву ситуацію. Головна умова — вказати в резюме свої ідентифікаційні дані у Скайпі. Цікавості заради надала. Набився у друзі «Джентльмен». У контактних даних — нічогісінько, крім картинки з чоловіком в капелюсі, який розкурює сигару. Минає дві доби.
— Добрий день. Ми працюємо виключно через Скайп.
— Ви що, не в Києві? — питаю.
— Чому? В Києві. Однак ані мого номера телефону, ані моїх приватних даних, ані сайту компанії, директором якої я є, вам знати не потрібно. Це зайва інформація. Головне — зробіть тестове завдання. Гроші надішлемо наприкінці місяця на електронний гаманець, якщо ви нам підійдете.
— Спершу хочу знати, з чим матиму справу. На все добре, — лаконічно завершила те, що й не мало розпочатися.
Згадую, як із високих трибун неоднаразово запевняли громадськість, що роботодавців ретельно перевірятимуть спеціально створені при міжвідомчій комісії Міністерства соціальної політики органи. За виплати в конвертах погрожували штрафами в десятиразовому розмірі мінімальної зарплати. І що? Поступово офіційно зареєстровані компанії відходять у минуле. Їхнє місце посідають псевдофірми без конкретних обов’язків і адрес. Дуже часто керівниками у таких структур, на превеликий жаль, стає російська сторона. Саме ці роботодавці й пропонують систему виплат через електронні гаманці. То де ж наша кіберполіція?
Висновки з усього кожен зробить сам, однак щоразу стає прикро за те, що люд добровільно-примусово має виконувати роль цапа-відбувайла. Стоїть він, затиснений у лещата, й сподівається, що «роботодавче насилля» в українському демократичному світі не народиться, а таки згине під час обіцяних нам реформ.