Хлопчик плакав, а його мама нарочито ігнорувала і гіркі схлипи, і ображене сопіння. Ще й бурчала тихенько: «Учитиме він мене! Замалий для того, щоб указувати дорослим, що робити».
Ми сіли в один тролейбус і жінка зразу ж відповіла на дзвінок мобільного телефона, завдяки чому стала зрозумілою причина її обурення. «Реве ось! — вказала на сина, ніби співрозмовник міг побачити той жест. — Розкричався, що ми дорогу не там переходимо. До них у садочок інспектор ДАІ приходив, картинки різні показував, от він і перейнявся. Що? Та поспішала я, пояснила йому, що дорослим видніше, як правильно вчиняти. От ще ти мені розкажи, що я не права! То сам його із садочка забирай! Тобі не треба поспішати готувати вечерю і вчити уроки зі старшою!»
Жінка кипіла, заплаканий хлопчик дивився у вікно і, напевне, думав, що намарне заходився повчати стомлену маму. Тепер от став причиною сварки батьків. Наступного разу він перейде дорогу так, як і вона — без жодних білих смуг. І всі будуть задоволені.
Схоже, настрій малого зрозуміла бабуся-дачниця з букетом півоній та корзинкою городньої зелені, що сиділа навпроти. «Даремно ви так! — подивилася з докором на сердиту маму малюка. — Ви ж усе життя його за ручку не водитимете. А чи матимете спокій, знаючи, що він, ідучи до школи, переходитиме дорогу як ви щойно, абияк?» Набурмосена жінка, напевне, втомилася лаятися і тільки стенула плечима.
«Правду кажете, навчати треба змалку», — підтримали бабусю інші пасажири. «У нас неподалік 11-річна школярка під тролейбус потрапила, — розмова зачепила за живе навіть чоловіка, що до того мовчки дивився у вікно. — І це треба було їй так примудритися, адже «рогатик» їхав повільно — ну яка швидкість наших тролейбусів? А дівчинка перебігала дорогу і ніби з повітря перед водієм з’явилася. Добре, що обійшлося лише синцями та легким переляком. Причому водій злякався більше, ніж дитина. Так знаєте, що її матуся сказала: а ми завжди там, мовляв, усім сімейством на той бік переходимо — до «зебри» треба ще кільканадцять метрів іти, а так, навпроти дому, зручніше».
Хлопчик уважно вислухав ту розповідь і запитально подивився на маму. Вона нічого не сказала, але міцно пригорнула його до себе, очевидно, усвідомивши свою неправоту.
Щороку в чернігівських школах напередодні літніх канікул останній урок навчального року присвячується правилам поведінки — на дорозі, на воді, у походах тощо. Тепер цілодобова відповідальність за здоров’я і безпеку чад — на їхніх батьках. Тож останнім незайве було б частіше замислюватись про те, що всі їхні вчинки — це безмовне запрошення для синів і доньок: «Роби, як я!»