Може здатися, що через війну культурно-мистецьке життя в країні завмерло. Але це не так. У Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному життя кипить. «На початку повномасштабної агресії росії багато співробітників музею дуже нервували. Ми переживали, що роботу в музеї буде паралізовано. Проте нині працюємо більше і продуктивніше, ніж у мирний час. Рівняємося на бійців ЗСУ, в яких узагалі немає вихідних і відпочинку. Ми перестали проводити масові заходи, яких було дуже багато. Це дало змогу вивільнити час на внутрішню роботу і сконцентруватися на розбудові музейних об’єктів», — розповідає генеральний директор музею-заповідника Олесь Пошивайло.

Не тільки роблять,  а й заробляють

Цього року на території музею-заповідника відкрили розкішний готель. «У нас об’єктів дуже багато, й відвідувачі не спроможні всі їх оглянути за один день. Чимало разів виникала проблема, коли на екскурсію приїжджали українці, які хотіли залишитися тут на кілька днів, але ми не могли їм запропонувати пристойного готелю. Вони їхали ночувати в Полтаву в комфортних умовах, до яких звикли. Нам захотілося зробити готель, де відвідувачі могли б заночувати на території музею-заповідника. Ми наблизилися до цієї мети. Віднині у музейних закладах України є два готелі. Подібний «Гетьманський» давно існує в національному заповіднику «Замки Тернопілля».

На створення апартаментів не вкладено жодної бюджетної копійки: це все залучені кошти підприємств або зароблені музеєм. Олесь Пошивайло каже, що перед війною їхній заклад заробляв за рік приблизно 4 мільйони гривень. Під час першого року війни музей не функціонував, відкрився для відвідувачів торік у серпні. За цей період вони встигли заробити трохи більш ніж мільйон гривень. Цього року відвідувачів багато. У суботу в музей-заповідник завітало понад 600 людей, а до вторгнення найбільше приймали по 800—900.

На цей рік держава на третину скоротила фінансування закладу, недо отримали майже 6 мільйонів гривень. Вишукують інші можливості залучення коштів, почали активніше співпрацювати з малим та середнім бізнесом. Але головні донатори закладу, як і раніше, — відвідувачі.

Цьогоріч музей-заповідник добудував КерамоРезиденцію (будівництво тривало 11 років), де живуть і працюють українські й закордонні художники-керамісти під час міжнародних симпозіумів кераміки. За фінансової підтримки американської художниці-керамістки українського походження Наталі Кормелюк із непримітної сільської хатини постав двоповерховий, оснащений усім необхідним сучасний котедж. На його першому поверсі розташовано творчі майстерні, а другий призначено для відпочинку.

Шлях, який потрібно пройти

У травні на території закладу відкрили оновлену експозицію мансардного поверху Музею мистецької родини Кричевських. Коштами на ремонт допомогли благодійники з німецького стабілізаційного фонду. Продовжують у музеї-заповіднику формувати унікальний парк монументальної глиняної скульптури. Хоча помітив тут і свіжу, виготовлену з дерев’яних дощечок, роботу «Змієборець» завідувача Музею мистецької родини Кричевських, художника декоративно-ужиткового мистецтва Антона Плохого.

Переді мною величний та світлий образ українського народу у вигляді Змієборця зі списом (списами), який дає гідну відсіч підступному чорному змієві — рашистській агресії, мобілізувавши найсильніші риси, якості, почуття. Ось-ось змієві буде завдано вирішального удару. Це буде історична перемога України. «Роботу, — розповідає Антон, — виконав за кілька місяців із застосуванням клею, цвяхів та шурупів. Їх приховано в конструкції. Ідея виникла спонтанно, після ознайомлення з умовами грантового творчого конкурсу Українського культурного фонду. Композиція модульна, тобто над нею можна ще працювати».

Окрасою нової частини ландшафтного простору музею гончарства став і мистецький проєкт «Шлях, який потрібно пройти» художниці-керамістки Наталії Матвійчук, який вона присвятила 30-річчю незалежності України. Це монументальна арка, образна стилізація дверного прорізу, яка спонукає глядача до роздумів про шлях випробувань. «Була ідея створити одвірок, який відкриває шлях через труднощі. Їх я намагалася передати нашаруванням пластів різної неправильної форми, рельєфами. Підсилює думку градація світлих і темних кольорів. Оскільки це моя перша серйозна робота, було багато ідей, але боялася надмірно вдатися до авангарду. Вирішила передати шлях, який потрібно пройти, за допомогою об’ємних орнаментів», — пояснила керамістка.

На цьому символічному майданчику незалежності увагу відвідувачів привертає й монументальний скульптурний триптих «Розлучення з тілом. Птах перемоги. Тріумфальна ваза» заслуженого майстра народної творчості України черкасця Сергія Радька, який подарував музеєві тисячі своїх унікальних робіт. Триптих створено 2022 року. На перший погляд це абсолютно різні три монументальні скульптури, але їх об’єднано однією темою — тяжким сьогоденням України. Цією роботою митець закликає земляків не втрачати впевненості, рішуче йти до Перемоги, вірити у Збройні сили України.

Закарбовано  у вічній глині

Сергій Радько виготовив торік і скульптуру «Давид», яка вирізняється величчю. Рукотворний Давид заввишки понад 5 метрів. А виготовлено його в ме жах міжнародної грантової мистецької премії Говорунів. «У колекції музею такого ще не було, — зауважив автор скульптури. — Я беру твір Мікеланджело «Давид» і вводжу в коло музею діалог із класикою. Ти працюєш нібито з парафразом — береш тему і створюєш із цього свій твір. Тут проглядаються своєрідні паралелі доль, мости через століття й кордони».

«Давида» виконано в теракоті, без використання декору та полив. Сергій Радько надав вічному образу актуального звучання: «Алегорія цього сюжету прозора. Давид, заклавши в пращу камінь, поцілив у Голіафа. Юнак-пастух, який потім став царем, переміг нездоланного ворога, якого всі боялися. Україна значно поступається росії за розмірами, кількістю населення, економічно, але ми віримо в Перемогу! Я впевнений, що ця аналогія з образом Давида спрацює!»

Промовисту назву має і представлений тут створений під час війни мистецький проєкт «Протистояння. Руйнування чорної імперії» старшої викладачки Інституту культури і мистецтв Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, художниці-керамістки полтавки Інни Гуржій. В основі композиції твору — взаємодія глиняних геометричних форм та людських силуетів. Постаті символічно уособлюють мужній український народ, вони тримають на своїх плечах куб кольору мирної небесної блакиті й пшеничного золота — символ нашої держави. Над ним нависає величезна брила — алегоричний образ чорної імперії, яка тривалий час перешкоджала розвитку України, а нині її варварськи знищує.

«Якщо порівнювати, країна-терорист майже в 24 рази більша, але героїчною постає саме наша держава, наші люди. Вони протистоять цій агресії — воюють, знаходять сили підтримувати один одного. І ми бачимо їхню силу. Я намагалася передати саме її», — розповіла Інна Гуржій. Її проєкт закарбував у вічній глині споконвічне прагнення українців до свободи й незламність українського духу.

Музей гончарства й надалі купує та реконструює покинуті сільські хати, де створює нові музеї — приміром малобудищанського гончарства (етносело «Гончарія»), який функціонує на правах окремого структурного підрозділу з позаминулого року.