Світлана Богатирчук-Кривко, Тамара Умурзакова, Віталій Новак, Іван Кур’яник, Мирослава Косарєва, Іван Вєтров, Олег Желюк, Катерина Сичик, Вік-тор Мисан. Перелік прізвищ тих, хто в перші роки незалежності України створював у Рівному національну школу, можна продовжувати. Символічно, що першопрохідці зібралися в музеї освіти міста, де на громадських засадах господарює Олеся Пасічник. Адже нині, коли Україні вже 30, саме час підбити підсумки, чи надійні сходи дали перші зерна, засіяні на цій непростій, але благодатній ниві.
«Директори шкіл, управлінці, методисти, творчі вчителі — всі ми разом, без жодних навчальних програм та методичних вказівок, у прямому значенні слова творили освіту. Основним завданням ставили зберегти її український дух», — каже Олеся Пасічник.
Ровесницею незалежності одразу стала новенька ЗОШ №27, 1992-го відкрито школу з поглибленим вивченням іноземних мов «Центр надії», 1993-го — нову ЗОШ №28, 1994 року ЗОШ №7 перетворилася на гуманітарну гімназію з поглибленим вивченням іноземних мов, відновила роботу Рівненська українська гімназія — правонаступниця гімназії 1923—1939 років. З’явились інклюзивні навчальні заклади «Пагінець» та «Особлива дитина» — тобто те, про що йдеться, в Рівному впровадили в перші роки незалежності.
Лагідна українізація в дії
«Ми змінювали не лише підходи до навчання, а й свідомість рівнян, бо освіта — дзеркало суспільства. Не знаю, чого в нас тоді було більше — консерватизму чи авантюризму. Мабуть, здорового авантюризму, адже на уламках країни, яка розпалася, ми творили нову школу. Вигадували різноманітні новомодні назви закладів, розробляли їхні статути, аби лише отримати від Міносвіти дозвіл на роботу. У наших шкільних програмах тоді з’явились українознавство та християнська етика, яку ми навіть обстоювали в судах. І якщо 1991 року п’ята частина школярів Рівного вчилася в російськомовних школах і класах, то 2001-го в нас не залишилося жодного російськомовного. Це було вперше в Україні.
Така собі лагідна, але цілком усвідомлена українізація. Довели до випуску всі російськомовні класи і припинили набір. Тоді до нас приїхав посол Росії в Україні Віктор Черномирдін, щоб, так би мовити, розібратися з Рівним. Ми зустріли його разом з міським головою Віктором Чайкою, який був вихідцем з Кубані й спілкувався російською. «Як же так? Ми ж вам газ постачаємо», — каже Черномирдін. А Вік-тор Чайка у відповідь: «Ось мені цікаво: якщо Іран весь світ забезпечує нафтою, він теж вимагає всюди відкривати іранські класи?» На тому й розійшлися», — пригадує тодішня начальниця управління освіти міськвиконкому, а згодом заступниця міського голови з гуманітарних питань Світлана Богатирчук-Кривко.
Рівне стало чи не єдиним обласним центром, де не продали приватним структурам жодного приміщення дитсадків. Оскільки на початку 2000-х народжуваність знизилася (найбільше школярів у Рівному було в 1997—1998 навчальному році — 37 тисяч), одразу знайшлися ті, хто прагнув викупити зачинені садочки. Позиція Вік-тора Чайки та Світлани Богатирчук-Кривко була безкомпромісною, бо вони чудово розуміли, що спад народжуваності тимчасовий. А згодом ще й перевели у міську комунальну власність 15 колишніх відомчих садочків. І не помилилися в рішенні. Хоч і немає вже з нами Вік-тора Чайки, рівняни вдячні йому за державницьку проукраїнську позицію. До речі, нині народжуваність пішла вгору: у місті вже понад 32 тисячі школярів. А на дошкільну освіту знову величезний запит.
Педагогічні десанти на Полісся
А ще в перші роки незалежності під керівництвом Валентини Дунай освітяни Рівного започаткували педагогічні десанти на Полісся. Це була, так би мовити, допомога селу. Пригадую, як була учасницею такого десанту в селі Удрицьк Дубровицького району на самісінькому кордоні з Білоруссю. Бачила, якими натхненними виходили сільські вчителі з уроків, що їх проводили рівняни. І як загорялися очі в дітвори.
«Скажімо, в Клесові діти зацікавилися першим комп’ютером. Кажуть: «Ось батько з бурштину прийде, попрошу, нехай мені купить такий». А в селі Мутвиця хлопчик запитав, скільки коштує така машина, і сказав: «Це якраз пів кабана буде», — розповідає тодішній учитель фізики та інформатики, а нині директор ліцею «Елітар» кандидат педагогічних наук Олег Желюк.
Саме він і вчитель історії ЗОШ №2 Віктор Мисан перемогли у всеукраїнському конкурсу «Вчитель року-2006» — двоє переможців із п’яти були рівнянами. За «Оповіданнями з історії України» для 5 класу авторства Віктора Мисана тоді, без перебільшення, вчилися у всій державі. До речі, саме в Рівному серед шкільних педагогів найбільше кандидатів наук. Тобто той період можна назвати освітнім ренесансом.
Тож 1998 року міністерська перевірка, яка працювала в місті місяць, визнала його освітню мережу найкращою серед обласних центрів. А тодішньому начальникові управління освіти Світлані Богатирчук-Кривко рекомендували присвоїти звання «Заслужений працівник освіти України».
Нині Світлана Кирилівна — член делегації України в Конгресі місцевих та регіональних влад Ради Європи, вона (вперше в історії України) очолює політичну групу європейських консерваторів та реформістів. Але, каже, звичка вчитися все життя звідти — з її учительського порога, коли взяла за руку першачків у Рівненській ЗОШ №23 і повела їх у чарівну країну знань.