Ця гімназія — найстаріший загальноосвітній навчальний заклад у Рівному. Але водночас і наймолодший, бо, насамперед завдяки зусиллям ентузіаста і першого директор Івана Вєтрова, вона відродилася, наче Фенікс із попелу, 1994-го як заклад нового покоління, котрий водночас ревно плекає традиції своєї сивочолої попередниці.
— Нинішній навчальний рік позначений для нас двома непересічними датами — 90-річчям колишньої та 20-річчям відродженої гімназії, яке ступить на наш родинний поріг 2014-го, — каже директор Рівненської української гімназії кандидат педагогічних наук Тетяна Кухарчук. — Адже живемо єдиною гімназійною родиною, що складається з 380 гімназистів, а ще — їхніх батьків та наших відданих педагогів. І оця родинна філософія, яку сповідуємо, допомагає нам у всьому. Так, від моменту запровадження зовнішнього незалежного оцінювання ми впевнено тримаємо першість в області за його результатами, перші позиції маємо й за підсумками предметних олімпіад: торік, скажімо, 72 наших гімназисти перемагали на міських та обласних олімпіадах. А Тетяна Розумнюк та Святослав Момотюк стали призерами всеукраїнських — з історії та французької мови. Тобто ми, як і гімназія 1923–1939 років, плекаємо інтелект нації і щиро з того пишаємося.
А ще тут не переривається отой невидимий, але відчутний зв’язок поколінь: у різних куточках планети гімназисти разом із наставниками відшукали нащадків професорів старої гімназії.
Заклад «з викладовою руською…»
У часи, коли Рівне входило до складу другої Речі Посполитої, українська патріотична інтелігенція прагнула не втратити національний дух, а навпаки, прищепити його дітям. Тому й домагалася у польської влади створення україномовного навчального закладу. У 1923 році такий дозвіл на відкриття гімназії з «викладовою мовою руською» з’явився — це був приватний навчальний заклад, який очолив Федір Пекарський. Зауважте: слово «українська» польська влада навіть не вживала… Звісно, лише справжні українські патріоти за умов суцільної полонізації наважувалися віддати дитину до української гімназії. До того ж, і саме навчання коштувало недешево.
— Батько платив 25 злотих на місяць, — пригадує колишній гімназист 93-річний Василь Прокопчук. — А добра корова тоді коштувала 90. Усі ми, гімназисти, вже мали за плечима 7-річні польські початкові школи, тому й склали вступні іспити. Я, приміром, прийшов до гімназії в 1936-му, за часів її другого директора Якова Бичківського. До речі, саме він викладав українську мову та літературу й був надзвичайно вимогливим учителем, а ще справжнім українським патріотом — дарма що мав польське прізвище, інакше, мабуть, його просто не призначили б директором. Математику викладала Надія Шульгина-Іщук, а образотворче мистецтво — Георгій Косміаді.
— Мали ми й свою гімназійну православну церкву, відкриття якої домігся Яків Бичківський. Він прагнув поставити нам літературну українську мову: адже ми говорили своїми сільськими діалектами. Пішки діставалися з навколишніх сіл до гімназії, інколи за 30—35 кілометрів, і тиждень тут перебували, — додає 89-річний Василь Кирилюк. — Втім, уже 1939-го з гімназії дедалі частіше почали зникати то учні, то педагоги: заберуть, бувало, з уроку — й більше ми їх не бачили. Потому на загальних зборах представники нової влади заявили, що гімназію буде реформовано у загальноосвітню школу і що Яків Бичківський навряд чи впорається з цією роботою: мовляв, він працюватиме заступником директора. І представили нам нового керівника — в гімнастерці, в галіфе — справжнього комісара! А Якова Бичківського невдовзі заарештували та розстріляли в Дубні. За свій патріотизм він поплатився життям.
Пам’ять повертається крізь століття
…До 90-річчя свого навчального закладу вже новітні гімназисти повернули з небуття цього українського патріота, присвоївши його ім’я кабінету української мови та літератури. Це вже п’ятий іменний кабінет у невеликому навчальному закладі. Відкриттю кожного з них передує невтомний пошук. Так, у Німеччині знайшли доньку професора мистецтв Георгія Косміаді Надію, яка разом з батьком залишила місто свого народження і юності в 1939-му, у Канаді — сина професора географії Михайла Гуцуляка Ераста, котрий разом з батьками емігрував з Рівного з дерев’яною валізкою та п’ятьма доларами в кишені, а став успішним бізнесменом, меценатом гімназії («УК» ще встиг узяти в нього інтерв’ю за життя та опублікувати його), в Америці — доньку професора математики Надії Шульгиної-Іщук, знову-таки за океаном — самого професора історії та релігії Юрія Шумовського, який встиг ще за життя передати в Україну чималий творчий доробок, насамперед свій фундаментальний твір «Зруйноване гніздо».
Скільки їх, тих зруйнованих гнізд інтелігентів-патріотів, яких свого часу об’єднала Рівненська українська гімназія, є в цілому світі? Пошук, який і має дати відповідь на це запитання, триває… Невеликий колектив ентузіастів на чолі з директором гімназії, щиро прагнучи не залишити жодної білої плями в історії свого закладу, по суті, виконує роботу цілого науково-дослідного інституту. Нам би всім — та такої історичної пам’яті!
На урочистості з нагоди 90-річчя гімназії з Німеччини завітала її меценат донька художника зі світовим іменем Георгія Косміаді Надія Георгіївна, яка за роки незалежності України повернула Рівному значну частину творчої спадщини батька. А ще — делегація польської гімназії-побратима.
Ми в Google+