Днями в Києві відбувся круглий стіл «Формування ринку землі в Україні: реалії та перспективи», організований Українською аграрною конфедерацією. Цей захід збігся в часі з акцією правих сил під Верховною Радою. Однією з вимог протестувальників було недопущення ринку землі в Україні: «Не смійте скасовувати мораторій на торгівлю українською землею! Бо ця полита кров’ю і потом земля — власність Нації, а не ваша. Продаж землі — це торгівля Батьківщиною вроздріб».

Щоправда, на більшість учасників форуму такий ультиматум особливого враження не справив. Їхня позиція лишилася незмінною: ринок землі в Україні потрібний, питання в тому, як і на яких умовах його запровадити. Отут і з’ясувалася правдивість давньої приказки про те, що диявол ховається у деталях.

Найдовший анекдот  в українській історії 

Прихильники запровадження ринку землі стверджують: земельна реформа у нас занадто затяглася і вже претендує на звання найдовшого анекдоту. Приміром, член Комітету аграрної політики та земельних відносин Верховної Ради народний депутат Олексій Мущак нагадує: 2019 року спливає черговий термін отримання кредиту від МВФ, до того маємо виконати умови донорів — відкрити ринок землі й здійснити пенсійну реформу (тобто підвищити пенсійний вік до рівня вищого, ніж середня тривалість життя в Україні, та це тема окремої розмови). Щоб догодити заокеанським доброзичливцям, група народних депутатів навіть ініціювала звернення до Конституційного суду щодо того, чи відповідає Конституції мораторій на купівлю-продаж землі. Щоправда, навіть рішення на їхню користь не означатиме автоматичного скасування мораторію, це лише рекомендація для парламенту.

Прихильники ринку землі наголошують: галузь потребує інвестицій. Земля — найбільш ліквідна застава. Банки розвинених країн охоче надають кредити під таку заставу на сотні мільярдів євро щороку. За словами народного депутата України президента Української аграрної конфедерації Леоніда Козаченка, нам потрібно 75 мільярдів доларів, щоб наростити обсяг сільськогосподарського виробництва втричі, і не маємо де їх узяти — а ось воно, джерело фінансування.

На орендованих землях важко домогтися збереження ґрунтів. Насамперед через це не працюють жодні регуляторні документи щодо збереження родючості земель. Запровадження ринку землі слід розбити на два етапи — найперше дати доступ до купівлі землі українським суб’єктам. Одразу допускати на український ринок землі іноземців не можна, бо з ними не витримають конкуренції навіть найбільші наші агрохолдинги. А зацікавленість іноземців в українських чорноземах, за словами Леоніда Козаченка, дуже велика. Скажімо, гостра проблема продовольчої безпеки у Китаї, ОАЕ, деяких інших країнах. То чому не розв’язати цю проблему для себе на наших землях?

Тому іноземцям та юридичним особам слід заборонити скуповувати українські землі щонайменше протягом десяти років. Тим паче що в юридичних особах з великою ймовірністю може бути прихований іноземний капітал. Лише на другому етапі, коли вітчизняні виробники стануть на силі, на український ринок землі можна буде пустити іноземців, вважає народний депутат.

Украй важливо тут дотриматися прозорості та зрозумілості процедур, вирішити нарешті питання консолідації земель. Ідеться про те, що такий собі спритник може викупити у власника паю невеличкий клаптик землі посеред лану, який орендує в багатьох пайовиків і обробляє великий господар, заблокувавши роботу на решті земельного масиву і шантажуючи господарство, що обробляло поле. Якось треба запобігти таким оборудкам, але як, ще слід поміркувати.

Перший заступник міністра аграрної політики та продовольства Максим Мартинюк на відміну від Леоніда Козаченка пропонує інший план пілотного проекту: спробувати продати по кілька ділянок, але в різних областях, у різних кліматичних зонах, на різних типах земель і подивитися, що з того вийде. Так роки за два, на думку Максима Мартинюка, сформуються орієнтовні ринкові ціни. Він цілком слушно вважає, що слід запровадити «демотиваційне оподаткування», тобто якщо хтось схоче перепродати землю протягом короткого терміну після її придбання з метою спекуляції, то з нього слід злупити такий податок, щоб більше не кортіло. 

Начебто все логічно, зрозуміло, в якому напрямі працювати. Та, на думку інших фахівців, далеко не все так просто.

Продавці,  але не покупці

Максим Мартинюк сам визнає: не лише у малих, а навіть у середніх сільгоспвиробників нема фінансових ресурсів на купівлю землі, вони приречені на програш у ринкових змаганнях ще до їх початку. Можна, як пропонує перший заступник міністра, створити механізм компенсації відсоткових ставок за цільовими кредитами на купівлю землі. Але як він працюватиме? Якщо так, як попередній, за кредитами для сільгоспвиробників, то яка різниця, чи він є, чи його нема?

Крім того, обмеження, про які говорили багато промовців, вводити начебто й треба, але як вони діятимуть? Ось щодо юридичних осіб: припустімо, господар узяв позику в банку під заставу землі (це один з найголовніших аргументів прихильників земельного ринку), але не повернув кошти. Що тоді робити банку, щоб не залишитися зі збитками? Продати заставу? За логікою, так, але щоб щось продати, слід спочатку вступити у права власності — а не можна, бо банк — юридична особа! Тоді що лишається від можливості отримати позику? 

Та якщо запровадити всі пропоновані законодавчі обмеження на купівлю орної землі, то покупців майже не залишиться. Адже, як зауважив юрист з аграрних питань заступник голови Всеукраїнської аграрної ради Михайло Соколов, у нас усі господарства, які обробляють землю, — юридичні особи, тобто купувати її не можуть. Додамо: купити може фізична особа, але вона не має права господарювати, бо для цього треба отримати статус юридичної особи. Отакий юридичний нонсенс виходить!

Тобто на практиці отримаємо величезний прошарок потенційних продавців землі без покупців. Тоді годі сподіватися, що цей, з дозволу сказати, «ринок» сформує справжню ринкову вартість землі. Скоріше навпаки: що буває, коли на ринку надлишок товару і замало покупців? Правильно: продавці зменшують ціну. Зубожілі селяни, яким часто не вистачає грошей на найнеобхідніше, віддаватимуть лани за безцінь, щоб прожити ще деякий час. Тоді, за словами М. Соколова, на який кредит від банку можна сподіватися, якщо предмет застави дешевий і ціна на нього падає?

Виходить, побоювання учасників акції протесту не такі вже безпідставні?  Віце-президент Асоціації фермерів та приватних землевласників України Микола Стрижак нагадує: до 2001 року фермери були однозначно за ринок землі, однак згодом побачили, які можливості для зловживання закладено в проектах його запровадження.

Микола Іванович порівняв пропоновану аграрну реформу з реформою Столипіна: тоді йшлося насамперед про те, щоб селянин міг купити землю, для того Селянський банк царської Росії надавав йому кредит на придбання не лише самої землі, а й коня, реманенту, насіння. Натомість наші новоявлені землевласники опинилися на своїх наділах без жодних засобів виробництва, а нині питання стоїть так, щоб вони ці наділи якнайшвидше продали і залишилися зовсім без засобів існування.

Спілкування членів Комітету аграрної політики та земельних відносин Верховної Ради з аграріями під час виїзного засідання в Батурині торік у жовтні ледве не закінчилося народним самосудом. Недарма Микола Стрижак назвав організаторів акції протесту товаришами — в суспільстві й так жевріють соціальні конфлікти, а загрози, приховані у ринку землі по-українськи, роздмухають жаринки цих конфліктів у яскраве полум’я. Не знаємо, може, саме це входить до планів МВФ, але в плани української влади не має входити. 

ПРЯМА МОВА

Леонід КОЗАЧЕНКО,
народний депутат України президент Української аграрної конфедерації:

 — Нині питання ринку землі використовують більше для популізму, ніж з огляду на важливість для сільського господарства. Дуже просто лякати, казати, що влада хоче забрати землю, віддати її іноземцям, а ми, мовляв, прийшли врятувати вас від такої трагедії, тільки підтримайте нашу політичну силу, тоді у вас землю не відберуть. Те, що відбувається, належить до такого явища.

А якщо підійти на фаховому рівні, справді, є підстави для занепокоєння: за останній десяток-півтора років влада робила кілька спроб запровадити ринок землі, але в кожній із них містилася прихована спроба ошукати і власників земельних паїв, і майбутніх власників цієї землі. Тому виникла недовіра. І тепер, коли влада вкотре починає порушувати це питання, всі бояться: а чи не буде знов чогось подібного, як раніше? Тому треба дуже прискіпливо подивитися, як це робити: прозоро, публічно. Але в тому, що це слід робити, як в усіх розвинених країнах, сумніву нема. Щоправда, починати потрібно не в усій країні одразу, а спочатку в одному-двох пілотних регіонах. 

Володимир КОЛЮБАКІН
для «Урядового кур’єра»