Як відомо, в ніч з 30 на 31 березня парламент ухвалив у цілому проєкт закону 2178-10 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення», більш відомий як закон про ринок землі. Нагадаємо деякі його положення.

Отже, перші два з половиною роки після набуття законом чинності (1 липня 2021-го) діятиме обмеження кількості купованої землі — не більш як 100 га в одні руки. З 2024-го обмеження становитиме до 10 тисяч га в одні руки.

До 2024 року право на купівлю землі матимуть тільки фізичні особи, не юридичні. Продаж державних та комунальних земель заборонено. Питання надання права іноземцям купувати орну землю буде вирішено на референдумі.

Передбачено переважне право орендаря на купівлю ділянки, яку він обробляє. Це переважне право він може передати іншій особі, письмово повідомивши власника. Зрештою, мінімальна ціна купівлі-продажу землі не може бути меншою за її нормативну грошову оцінку. Таке обмеження діятиме до 2030 року.

Як бачимо, остаточний варіант закону виявився дуже обережним, без докорінного руйнування земельних відносин, що склалися. Тому за нього голосувала частина опозиції, але саме це багато кому не сподобалося.

Про «здорову» конкуренцію

Показові в цьому сенсі зауваження, які висловив до ухваленого закону Світовий банк. Окрім кількох цілком слушних, є й таке: мовляв, слід дати змогу юридичним особам брати участь у ринку земель «для забезпечення здорової конкуренції» і послабити обмеження на загальну площу земельних ділянок, які можна придбати у власність.

Про яку здорову конкуренцію тут може йтися? Хто з ким має конкурувати — дрібний сільгоспвиробник з великим агрохолдингом? Вибачте, така «здорова» конкуренція нагадує бій Олександра Усика з малолітнім вуличним шпаненям. Отже, навіть із цього бачимо, яку модель ринку землі хотіли б бачити в Україні транснаціональні корпорації. Це відповідає їхнім інтересам. А чи відповідає нашим?

Залежить від того, яку модель господарювання хочемо збудувати в аграрному секторі. Тут ясності досі нема. Як зауважив президент Українського клубу аграрного бізнесу Алекс Ліссітса, «в Україні протягом 30 років під час проведення земельних реформ так і не сформувалася системна стратегія розвитку агропромислового комплексу, так і не поставлено чітких довгострокових та середньострокових агрополітичних цілей, так і немає розуміння, куди український агросектор має рухатися у майбутньому».

Натомість є незліченна кількість маніпуляцій та спекуляцій.

Казки про агрохолдинги

Нас постійно годують казками: мовляв, агрохолдинги продуктивніші, мають менші питомі витрати на одиницю площі, тому здатні краще забезпечити продовольчі потреби країни. Натомість фермерство — це нібито модель радше соціальна, ніж економічна, спосіб працевлаштувати якомога більше сільського населення.

Почнемо з останнього: що тут? Волієте мати ще більше безробітних у місті, ніж забезпечити їх роботою на селі? До речі: днями ведучий одного з телеканалів сказав, нібито законодавці перекрили доступ в аграрний сектор великого капіталу, позбавивши село нових робочих місць.

Не назвемо це навіть маніпуляцією, є більш підходяще українське слово: брехня. Адже давно встановлено: кількість зайнятих на гектар площі, яку обробляє аграрне господарство, зворотно пропорційна розмірам цього господарства. Оце вам нові робочі місця!

Так ми добралися і до першої тези адептів агрохолдингів: щодо ефективності. Вона у великих господарств більша насамперед за рахунок ретельного добору таких напрямів діяльності, які дають більший прибуток з меншими витратами робочої сили. Насамперед це вирощування зернових.

Отже, у разі повальної агрохолдингізації України мусимо забути про більшість фруктів, овочів, ягід, зелені. Не кажучи вже про тваринництво. Нині нема жодного агрохолдингу, який би займався молочним скотарством, їх і надалі не буде — невигідно, забагато ручної праці. Використовувати її можуть собі дозволити лише малі та середні сільгоспвиробники, саме в їхніх господарствах зосереджено більшість тих, хто має роботу на селі.

Задавимо їх — отримаємо нову армію безробітних, джерело соціальних потрясінь, натомість імпортуватимемо молоко, овочі, фрукти із сусідньої Польщі. Але варто нагадати: там самі фермери, агрохолдингів зовсім нема, але аграрна продукція є. Так само й у більшості інших країн з розвиненим аграрним виробництвом. То чого тоді варті всі розмови про безальтернативність агрохолдингів?

Загрози, що залишилися

Як бачимо, остаточний варіант закону істотно обмежив загрозу скуповування землі сільськогосподарського призначення олігархами і витіснення з неї малих та середніх виробників. Утім, деякі інші загрози у ньому таки залишилися.

Експерти вважають, що можливість передавання орендарем переважного права викупу землі іншим особам може призвести до появи певних схем концентрації землі через спекулянтів для подальшого (після 2024 року) перепродажу агрохолдингам. Щоправда, більшість орендарів усе-таки зацікавлені самі придбати землі, які обробляють, але загроза таки існує.

Гірше те, що спотворено саме поняття переважного права. За кордоном воно діє трохи інакше: якщо орендар не має змоги чи бажання придбати орендовану ділянку, це право переходить спершу до власника сусідньої ділянки, якщо ж і він не бажає — тоді до місцевої громади, зрештою до держави в особі уповноваженої на це установи. І лише потім ділянка надходить у вільний продаж, але саме вільний, вже без жодного переважного права для сторонніх осіб.

Ще одна загроза: в законі немає обмежень щодо концентрації землі на рівні області, ОТГ, починаючи з 2023 року. У законопроєкті до першого читання розмір концентрації землі у власності на рівні ОТГ було визначено 35%, проте до другого читання ця правка зникла. Зрозуміло, чому так: більшість агрохолдингів уже тепер перевищують цю норму в межах однієї громади. І це ще не все.

Через два роки один власник зможе придбати 10 тисяч га землі. При цьому 25% ОТГ в Україні мають площу, меншу за 10 тисяч га, а 60% громад менші за 20 тисяч га включно із землями всіх видів цільового призначення.

Як зауважив народний депутат попереднього скликання Руслан Кошулинський в ефірі одного з телеканалів, існує ймовірність, що одна юридична особа зможе викупити всі землі в межах однієї ОТГ, і це зробить громаду залежною від однієї компанії. Додамо: у багатьох регіонах таке вже відбулося — місцеву владу повністю контролюють олігархи.

Контролю не буде

І це ще не всі загрози. По-перше, у країнах з розвиненим ринком землі діє певна державна інституція, що повинна аналізувати і затверджувати кожну угоду з купівлі-продажу землі на предмет відповідності вимогам закону. А в нашому законі попереднього аналізу угоди не передбачено. Її можна скасувати лише заднім числом за вироком суду за поданням органу земельних ресурсів, але як і хто виявлятиме правочинність вже укладеної угоди, не зрозуміло.

По-друге, в інших країнах існують обмеження кола майбутніх покупців: чи вони аграрії й чи мають намір обробляти купований наділ самостійно. Зазвичай у покупця вимагають наявність професійної аграрної освіти чи досвіду роботи в сільському господарстві протягом певної кількості років. А що в нас? Нічого.

Президент Української аграрної конфедерації Леонід Козаченко каже: «У законі не прописано, що землю може купити тільки той, хто її обробляє і звітує про свою діяльність не менш як кілька років». Виходить, що в очікуванні 2024-го агрохолдинги можуть оформляти купівлю багатьох наділів на різних підставних осіб за копійчану плату. Нові власники цієї землі перепродадуть її кому треба (точніше, хтось перепродасть від їхнього імені).

І наостанок: у зверненні Всеукраїнської аграрної ради йдеться: «Лобісти аграрних олігархів не облишать спроб внести зміни до законодавства або створити лазівки, щоб, використовуючи дешеве іноземне фінансування, викупити величезні масиви землі, створити в Україні земельні латифундії й витиснути середніх і малих аграріїв з оброблюваної ними землі». І справді, лобісти здійняли вереск, який не вщухає. Це радує: якщо олігархи не задоволені, то їм добряче притиснули хвоста.