Відомо, як важко в Україні знайти достойну роботу кваліфікованому фахівцеві. І річ не лише у тім, що підходящих вакансій мало — сам процес їх пошуку переповнений перешкодами. Дуже рідко вам одразу призначать співбесіду — у 99 відсотках випадків запропонують надіслати резюме.
Це перша заковика. Резюме за задумом — річ корисна, воно дає змогу одразу відсіяти непідходящих претендентів. Але насправді перетворюється на зброю боротьби з найдостойнішими. Адже ваше резюме насамперед оцінюватиме не керівник підприємства, де ви бажаєте працювати, а менеджер — хлопчик чи дівчинка, яка щойно закінчила школу менеджменту, що їх більш ніж досить. А там навчають оцінювати не людину, а саме резюме: чи правильно, на їхній погляд, його написано, чи дотримано всіх правил складання документа, які наведено в їхніх підручниках та методичках. Професійні навички претендента на роботу залишаються поза кадром, головне — форма.
Порадами, як треба писати резюме, щоб його належно оцінив найзавзятіший менеджер, пістрявіє інтернет. Це вже перетворюється на мистецтво. А хіба майбутня робота фахівця, що бажає обійняти певну посаду, полягатиме у професійному написанні резюме? Навряд. Тож уже на первинному етапі добору кадрів вибір роблять не на користь фаховості, перевагу надають тому, хто вміє краще про себе розповісти, а це далеко не одне й те саме.
Далі: подивімося, які вимоги висувають до майбутніх кандидатів. Що на першому місці: працелюбність, кваліфікованість, відданість справі? Зовсім ні. На перше місце чомусь часто ставлять амбіційність. Але це таке гнучке поняття, що його можна по-різному трактувати. Мабуть, працедавець має на увазі, що працівник задовольнятиме свої амбіції успіхами в роботі, прагнучи отримати похвалу й матеріальне заохочення від керівництва.
Але амбіційність може виявлятися й інакше: працівник може розштовхувати ліктями співробітників у прагненні показати у найкращому світлі себе, коханого, чинити іншим всякі капості. Саме такий вид амбіційності трапляється найчастіше. І найвищий вияв такої амбіційності — прагнення посісти місце начальника. Ви цього прагнете, шановні працедавці?
А уявляєте, що станеться, коли стараннями недолугих менеджерів з підбору кадрів в одному колективі збереться кілька таких амбіційних? Про роботу доведеться забути, виникатимуть конфлікти, взаємні претензії та інтриги — аж до відвертого саботажу роботи конкурента.
Ще одне. Припустімо, ви не амбіційний інтриган, а справді кваліфікований фахівець, ваша анкета пройшла добір і ви дісталися до стадії співбесіди. Гадаєте, ваші муки скінчилися? Якби ж то! Найвірогідніше, що ви потрапите на співбесіду не до майбутнього начальника, а до того самого менеджера з добору кадрів. Тут перше питання: розкажіть про себе (ваше резюме тримають у руках). Мабуть, це роблять, щоб виявити розбіжності у резюме і тому, що ви самі про себе розкажете.
Насправді ефект інакший: не знати, чого там навчають отих спритних хлопчиків і дівчаток у їхніх школах менеджменту, але явно не елементарної психології. Адже розповідати про себе найбільше вміють і люблять саме ті, кому по суті сказати нічого, — це здавна відомо. Певна річ, якщо йдеться про працівника рекламної галузі, така навичка стане у пригоді, у будь-якій іншій — отримаєте такого робітника, про якого вже написано вище.
І це ще не все: кваліфікований працівник вважає (і має підстави), що його трудовий досвід і стаж говорять самі за себе. Тому вимога розповісти про себе його або обурює, або засмучує очевидною безглуздістю. Тож він плутається, збивається, може забути або перекрутити назви фірм, у яких працював, посад тощо.
Адже часто людина змінює місце роботи не з власної волі — мало яка фірма витримує більш як два-три роки. А помилки, невпевненість у розповіді про себе трактують не на користь претендента. Натомість спритник, який єдине, що зробив у житті, це вивчив напам’ять любовно складене резюме, має всі шанси пройти відбір. Це наче екзамен у школі розвідників: хто як запам’ятав свою легенду.
Ставлять ще каверзні питання, на які можна відповідати двояко: або чесно, або казати те, що хочуть почути. Здогадатися, що саме хочуть почути, неважко, то навіщо тоді ставити запитання? Перевірка інтелекту чи що?
Не кажемо вже про те, що компанії в пошуку кадрів вдаються до відвертої дискримінації за віком, статтю, сімейним станом тощо. Такі речі мають карати за законом, проте нам не відомо жодного випадку, що хтось зазнав покарання.
Кажете, ми прагнемо у Європу, а там так заведено? Справді, було заведено — колись, за «дикого капіталізму». Нині там переходять до інших норм формування колективу, адже йдеться не про набір інструментів, а про живих людей з їхніми індивідуальностями, яким належить працювати поряд не один день. І працювати плідно, не витрачаючи часу на інтриги й конфлікти. У розвинених країнах це зрозуміли. Коли зрозуміємо ми?