У вересні вибаглива лондонська публіка стала свідком великого творчого проекту «Культура України сьогодні», в межах якого вперше у столиці Великобританії показано вистави Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. Гастролі театру планували на тиждень, та лондонська організаційна сторона, переглянувши вистави, попросила продовжити їх ще на стільки само.
«Вистава, яку неможливо забути», «актори в українській класиці перевершили всі очікування», «пронизлива історія, витончено передана зірковим акторським складом», «що більше дізнаватимемося про українську культуру, то більше в нас шансів зрозуміти корінь проблем цієї неспокійної, але відважної юної демократії», — так відгукнулася незалежна лондонська критика на виступи київських митців. Подробиці цього проекту і нинішнього життя театру ми дізналися від генерального директора — художнього керівника театру Михайла РЕЗНІКОВИЧА.
— Михайле Юрійовичу, відомо, що цю програму підтримало Мінкультури України, і суть її передовсім у тому, щоб визначні досягнення українського мистецтва стали відомі Європі, зокрема Лондону.
— Так, показали видатні фільми «Земля» Олександра Довженка і «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Лондонці також ознайомилися з фотовиставкою, що розкриває багатогранність сучасного українського мистецтва. Наш театр показав у Лондоні «Дон Жуана» («Камінний господар») Лесі Українки — ще одну українську легенду про всесвітньо відомого персонажа. А також дві вистави за Антоном Чеховим: «Дрібниці життя» й «Насмішкувате моє щастя». Адже після Шекспіра Чехов — улюблений автор англійців. Почалося це з 1930-х, коли відомий режисер-емігрант Федір Комісаржевський протягом 15 років ставив його п’єси, які для англійців стали просто творчою бомбою.
А почали ми гастролі спектаклем, що має великий успіх у нас, — «Нахлібником» Івана Тургенєва. Такий самий успіх чекав на нього і в Лондоні.
Між іншим, символічно, що останні два роки Тургенєв після Чехова — другий автор, якого надзвичайно шанують в Англії. Півтора року тому ця п’єса йшла в одному з найстаріших лондонських театрів — «Олд Вік». А коли ми її грали, то паралельно у Національному театрі Лондона з успіхом ішов спектакль за іншою його п’єсою — «Місяць у селі». І для нас було несподіванкою, що після першого виступу критики дали нашій виставі 4 зірки. У них прийнято оцінювати всі вистави від одної до п’яти зірок. Така висока оцінка театру, якого до цих гастролей вони зовсім не знали, була стимулом і показником: ми цікаві Європі.
На свої вистави театр одержав одинадцять розгорнутих статей. Це, до речі, стільки, скільки в Києві за два-три роки!
— У Києві так мало критики пишуть ще тому, що надзвичайно мало залишилося видань, де друкують матеріали про мистецтво. А жанр рецензії на виставу або фільм майже взагалі зник зі шпальт газет і журналів.
— Так, це дуже сумно. А ще, як ми зрозуміли, там критика незалежна від театру і тому прин циповіша. Для мене як режисера було приємно, коли в одній статті критик порівняв наші вистави із «Євгенієм Онєгіним» театру ім. Вахтангова, яку ставив Рімас Тумініс, із виставою театру Моссовєта «Дядя Ваня», яку ставив Андрон Кончаловський, що показували рік тому в Лондоні. І критик віддав перевагу нам, пояснюючи, що в «Насмішнику» і «Насмішкуватому моєму щасті» співвідношення правди життя і виразних засобів сучасного театру було гармонійнішим.
— В одній із лондонських рецензій, присвяченій вашій виставі, я прочитала думку критика про те, що «слов’янським театрам властива здорова прагматичність». Як на мене, саме це нам і не властиво.
— Погоджуюся з вами, та, гадаю, під поняттям «здорова прагматичність» вони розуміють глибинну, хвору, нещадно безжальну правду життя, яку ми показали у своїх виставах. Бо критики казали, що той жах, коли багаті знущаються з бідної людини у спектаклі «Нахлібник», настільки відверто й точно відображено, що іноді на це важко дивитися. Але ж задля цього ми й ставили спектакль!
Гадаю, що ця перша п’єса Тургенєва, написана в 1848 році, сучасна саме тим, що нині знущання багатих з бідних нікуди не зникло, а міра цинізму стала більш вишуканою, тому й знаходить відгук у глядачів усіх країн.
— Як театр приймала публіка і як ви сприймали її?
— Як розповідають самі англійці, лондонські глядачі витримують дію не більше години п’ятнадцяти, потім антракт, буфет і наступна дія приблизно така сама. Усі привезені нами вистави без антракту тривалістю приблизно годину п’ятдесят. Але їхній ритм і харизма, мабуть, такі, що глядачі із задоволенням це сприймали. І для нас звично, коли наприкінці вистави зал у єдиному пориві встає з аплодисментами. А в англійців такого зазвичай не буває. Але вони вітали нас. А після останнього спектаклю на сцену вийшла одна із керівників української діаспори — своєрідного Євромайдану в Лондоні і прочитала велику вітальну промову, вручивши грамоту. Безумовно, нам усім це було надзвичайно приємно.
І якщо говорити про висновки гастролей, то ми ще раз переконалися, що психологічний театр, театр людської душі, який бентежить совість і в руслі якого ми привезли свої вистави, має серйозний успіх. Але добре розуміємо, чого нам не вистачає, і гастролі нам це показали: рівень техніки у слов’янських акторів нижчий, ніж у західних.
— Театр ім. Лесі Українки розпочав ювілейний 90-й сезон. Мабуть, для нього ретельно продумували репертуар.
— Наш театр намагається гармонійно поєднувати класику й сучасні п’єси. У цьому сезоні першою прем’єрою на початку грудня буде, на наш погляд, краща п’єса Генріка Ібсена «Нора», яку ставить Ірина Барковська. Ця драматургія нині важлива й потрібна, ролі там просто неймовірні. Потім ми відновлюємо виставу «Страждання молодого Вертера», унікальність якої в тому, що в Києві нині, крім нас, Гете ніхто не ставить. Також ми працюємо над дуже складною п’єсою Олексія Арбузова «У цьому милому старому домі». Це майже казка про хороших людей: любов, зрада і людська безкорисливість. У ній зайняті наші провідні майстри різних поколінь.
Я особисто був дуже добре знайомий з Олексієм Миколайовичем, ставив його п’єси. У мене в кабінеті висить фотографія, де ми разом, із його написом «Режисер, який мене розуміє». Пам’ятаю, коли ми ставили «Вечірнє світло» О. Арбузова, він приїхав до нас і сказав: «Ви тепер це ставите, а ще місяць тому в Лондоні в Національному театрі на всіх трьох сценах ішли мої п’єси: «Вечірнє світло», «Мій бідний Марат» і «Старомодна комедія». Тому Арбузова вважають найбільш європейським радянським драматургом.
Актор і режисер Кирило Кашліков почав роботу над однією з кращих п’єс Артура Міллера «Краєвид з мосту» — про людські пристрасті.
А ще за традицією нашого театру молоді актори показують самостійні роботи, кращі з яких ми беремо в репертуар. Такі невеликі вистави плануємо і в цьому сезоні. До речі, «Дрібниці життя» за оповіданнями А. Чехова, що їх показували на лондонських гастролях, також народилися із такої самостійної роботи.
Крім цього, граємо вже у четвертому поколінні п’єсу для молоді «Ігри на задньому дворі» Едни Мазія. У різних складах цю виставу грають студенти театрального університету, що навчаються на моєму курсі, і для них це хороша практика, а для театру — порушення надзвичайно гострої проблеми стосунків підлітків у немилосердному суспільстві.
Незабаром розпочнемо роботу над ювілейним вечором, який через рік представимо киянам до 90-річчя театру.
— А як у Лондоні сприймали наші фільми?
— Покази фільмів теж відбувались надзвичайно продуктивно і піднесено в театрі Сент-Джеймс, де ми грали вистави. Особливістю демонстрації фільму «Тіні забутих предків» була зустріч із виконавицею головної жіночої ролі в цьому славетному фільмі актрисою нашого театру Ларисою Кадочниковою, яка грала Ольгу Кніппер-Чехову в гастрольній виставі «Насмішкувате моє щастя». І ця зустріч із цікавою відвертою розмовою глядачів з актрисою стала для них подарунком.
— Не можу не згадати про питання театральної реформи, про яку нині активно заговорили.
— Про те, що вона потрібна, навіть не може бути двох думок. Але в наш складний час не варто рубати з плеча. Реформу потрібно дуже серйозно підготувати. Я почав би насамперед із реформи театральної освіти, бо в основі багатьох проблем — саме її невисокий рівень. У жодному разі не замахувався б на проблему, яку інколи хочуть зробити головною, — знищення репертуарного театру. Такий театр — це велике досягнення України. І нам заздрять на Заході, бо там театр перетворюється на фабрику-кухню. Тому все треба робити дуже обережно, з розумінням, що є нашим брендом і унікальністю.
Згадаймо історію українського театру. Амбросій Бучма, Дмитро Мілютенко, Аркадій Гашинський, Поліна Куманченко, Ольга Кусенко — це все психологічний, репертуарний театр. І Гнат Юра, який керував театром імені І. Франка понад 30 років, а потім його змінив Мар’ян Крушельницький, — це були основи цього театру.
«Останній з могікан» Сергій Данченко перебував на чолі театру 24 роки, і покоління майстрів, яке є гордістю театру, — це все люди, яких він привів у театр і яких виростив. Тому якщо в театрі є лідер і покоління, яке він виховує, то це потрібно підтримувати. У нашій справі доречний мудрий китайський вислів: «Нехай розцвітають усі квіти, крім паперових». Тобто слід давати реалізацію будь-яким проектам і напрямам.
— Михайле Юрійовичу, мене дуже зворушило звернення вашого театру до театральної спільноти і сама допомога Черкаському обласному музично-драматичному театру, який постраждав під час пожежі. Усі кошти від зіграної вистави ви віддали колегам.
— Нам в Україні взагалі не вистачає консолідації всієї громади і театральної спільноти зокрема. І тому, мабуть, кожен з нас повинен вносити частку в це театральне братство, де вкрай потрібне відчуття ліктя. Саме так намагаємося ставитися і до професії, і до колег.
ДОСЬЄ «УК»
Михайло РЕЗНІКОВИЧ. Народився 1938 року в Харкові. Закінчив Ленінградський інститут театру, музики і кінематографії. Ставив вистави у театрах Ленінграда, Москви, Варни, Пекіна, Хайфи. У 1963–1966, 1970–1982 роках — режисер, у 1982–1984 роках — головний режиссер Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки. З 1994 року генеральний директор — художній керівник Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. Народний артист України, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, академік Академії мистецтв України, Герой України.
Галина ЦИМБАЛ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+