Дорогу до свого акторського покликання Костянтин Лінартович знайшов не одразу. Але коли вступив до театрального вишу, збагнув: гідний цього фаху. І вже понад 40 років він вірний театру й кіно, режисер українського дубляжу, знявся у багатьох фільмах, серед них «Гетьман», у якому зіграв роль Богдана Хмельницького. Сьогодні Костянтин ЛІНАРТОВИЧ гість «Суботніх зустрічей».
— У дитинстві почесною професією для вас, виходить, була військова, а не акторська, бо пройшли через суворовське училище, вступили у морехідне. Хто спрямовував на цю дорогу?
— Тоді модно було бути військовим, це не могло не вплинути на хлопчину. Сказав татові, що хочу навчатися в суворовському училищі. Аж потім збагнув: не моє. Мав тягу до мистецтва. Непогано малював олівцем, писав натюрморти, але не вистачало техніки. Одне слово, потенційні здібності, які проявлялися, намагався використати. Може, саме з тієї причини згодом опинився в культосвітньому училищі, бо вирішив стати хормейстером.
— Але й у культосвітньому не вистачило сил навчатися?
— Романтизм, напевно, взяв гору. Мій троюрідний брат навчався в морехідці й загітував вступати до цього закладу. Але ж там панувала дисципліна, з якою я не дуже дружив. Я був волелюбним, усталені в училищі порядки мене гнітили. Мав практику на вітрильнику «Аджарія», драїли його, на ньому навчалися премудростей судноводіння, працювали, а потім зрозумів, що люблю море з берега. І залишив цей навчальний заклад.
— Батьки часом не картали за таку невизначеність?
— Не картали. Батько завжди чекав не на пояснення, а на аргументи, чому я залишив навчання в тому чи іншому закладі. І я доводив. Це була своєрідна гра. Тато дозволяв мені ці експерименти на тему ким усе-таки хочу стати, й за це я йому дуже вдячний.
— Батьки ким працювали?
— Тато був висококваліфікованим ветеринарним лікарем, дуже хотів, щоб хтось з його трьох дітей продовжив професійну справу й династію, адже дідусь теж був ветеринаром. Але старшого брата Миколу захопила техніка, сестра Надія обрала медсестринський шлях. Мама була медичною сестрою у психіатричній лікарні. Просився інколи до неї на роботу. Цього вона не схвалювала, але я ходив, спостерігав, як поводяться недужі. Тоді, правду кажучи, ще не розумів, що такі спостереження колись знадобляться для мого артистичного досвіду. Зрештою все, що я у житті робив, вивчав, використав, усе знадобилося в подальшій роботі актора, режисера.
— Цікаво, хто більше займався вашим вихованням — батько чи мати?
— Виховання батька на мене мало величезний вплив. У 18 років він пішов на фронт, ніколи не перебував у компартії. Розповідав те, чого я не чув з тодішніх радіохвиль чи телеетеру, не читав у газетах. Він розповідав мені про справжній СРСР, лише казав про це нікому не казати. Я дуже любив вести з татом довірливі розмови на різноманітні теми.
— Пошуки себе в професії зупинив призов на військову службу?
— Так. Мене призвали в армію, до того ж потрапив я за кордон, у групу радянських військ у тодішній Чехословаччині. Мав змогу спілкуватися з тамтешніми жителями, бачив їхній побут і навіть гаряче закохався в їхню красуню. Після звільнення з армійських лав прийняв остаточне рішення і вступив до Київського інституту театрального мистецтва ім. Івана Карпенка-Карого.
— Чому вважали, що це ваше покликання?
— Ще у школі брав активну участь у художній самодіяльності, мені це дуже подобалося, грав якісь ролі, декламував вірші, співав пісні. У мене не було сором’язливості, я був вільною людиною, а в нашій професії це важливо. Коли відвідував театр чи переглядав фільми, мене це притягувало, мріяв теж творити той чи інший образ.
— Рідні зауважували ваш потяг до акторства?
— Звісно. Моїм артистичним успіхам чи не найбільше раділа мама. У батька були сподівання, що я стану-таки ветеринарним лікарем. Він дозволяв мені займатися у художній самодіяльності, проте ознайомлював з азами свого фаху.
— Після навчання почалися акторські будні чи свята?
— Усвідомлено прийшов до театрального інституту. Коли вступив, зрозумів: я гідний цієї професії. Досягав акторства вперто, докладав максимум зусиль. Після закінчення вишу отримав запрошення на роботу до кількох театрів у Львові, Києві, Сімферополі.
— І обрали Сімферополь. Чому?
— Сімферопольський російський драмтеатр ім. М. Горького приїжджав на гастролі до Києва. Я бачив, що вони грають класику, мають гарний репертуар. Це мене й захопило. Працював там два роки. А у 1979-му зателефонували й повідомили, що в Києві відкривається Молодіжний (тепер національний Молодий) театр, оголошено конкурс. І я успішно склав випробування і став працювати. 1990 року залишив Молодіжний театр і створив театр-студію «Дзвін», який згодом переріс у Центральний театр Збройних сил України. Я очолив цей заклад і був режисером.
— Чому «Дзвін», образно кажучи, перестав лунати?
— Цей театр був важливим для армії. Ми виїжджали до військових, моряків з виставами, концертами. У репертуарі були спектаклі «Володимир Великий», «Заручники вічності» про Чорнобиль, я підготував сценарій про Голодомор. Мене цікавила наші історія, коріння. Але міністрами оборони ставали люди, яким український театр не був потрібним. Я написав тоді п’єсу «Наша перемога» про УПА, вони злякалися. Кажуть: невже хочете, аби прийшли наші ветерани й повмирали просто на стільцях у партері? Тож почали перекривати повітря цьому театрові. На жаль, їм вдалося його закрити.
— І ви стали розгортати нову сторінку власної творчої біографії?
— Закриття «Дзвону», звісно, завдало мені гострого болю. Я був, а не грав там режисера й актора. Я судився з Міністерством оборони за збереження театру й поновлення на роботі, на той час це було неймовірно. І суд виграв. Але за час судової тяганини театр усе-таки закрили.
— Як звернулися до кіноіндустрії?
— Найпершим для мене став фільм «Ведмежа» за мотивами повісті К. Паустовського, в якому зіграв роль білогвардійського офіцера. Потім «Ранок вечора мудріший», «Грачі». Мене запрошували зніматися в кіно. Але настав час, коли українська кіноіндустрія стала гаснути.
— Ваші кіноролі надто різнопланові: білогвардійський офіцер, сержант ДАІ, лісник, Левко з «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», Мольфар у «Тінях незабутих предків», керівник загону УПА, генерал, гетьман. Різні характери, фігури за політичною й соціальною значущістю. Як вдалося спробувати себе в таких образах?
— Типажність у кіно обмежує акторські можливості. У мене ж були різнопланові образи. І я щасливий, бо мені було цікаво. Найважча й водночас найвеличніша роль — звісно ж, Богдана Хмельницького в «Гетьмані».
— Зовні ви схожий на гетьмана. Як внутрішньо вжилися в образ цієї історичної постаті?
— Готувався навіть до проб. До кінця зйомок й тепер настільна книга — «Берестечко» Ліни Костенко. Був вражений, наскільки вона, жінка, зуміла передати відчуття-почуття гетьмана. Я взяв це на озброєння, до того ж розумів, що він вагома історична постать, але не плакатна, тому хотів показати його передусім як людину.
— Ви народилися на півдні України, вам з дитинства вбивали в голову, що упівці, бандерівці — негативні герої. І раптом вам треба зіграти керівника загону УПА у фільмі «Останній бункер», що вийшов 1991 року. Як цю роль відчули?
— У нас на півдні, до речі, було чимало переселенців із заходу, і батько з багатьма з них був знайомий. Він мені про це теж розповідав. Коли я писав п’єсу про УПА, завдяки В’ячеславові Чорноволу потрапив до його бібліотеки, багато читав і переконувався в чистому прагненні цих борців і патріотів здобути й мати незалежну Українську державу.
— Новітня українська історія не може вас не хвилювати?
— Безперечно. Мрію поставити фільм «Батько». Сюжет коротко перекажу: тато живе за кордоном і їде на рідну землю шукати сина, який пішов на російсько-українську війну. І знаходить його важкопораненим. Це мав бути пригодницький і глибокопсихологічний фільм з автобіографічними вкрапленнями. Мого молодшого сина кіноактора Дмитра Лінартовича призвали під час однієї з мобілізацій. Як батько, звісно, непокоївся за сина. Він три місяці був на полігоні, пройшов вишкіл, хоч свого часу служив у прикордонних військах. Тоді я сказав, що теж піду за сином на фронт. За два дні до відправлення в зону проведення бойових дій продюсери українсько-іранського фільму «Осінні спогади» через Міністерство оборони звернулися із проханням відпустити Дмитра на зйомки цієї кінострічки, де він зіграв головну роль.
— Наскільки легко чи важко працювати режисером дублювання фільмів?
— Першою стрічкою, яку дублював, був мультфільм «Тачки». Я був тоді єдиний режисер дубляжу, тепер уже підготував кілька молодих, які працюють у цій царині мов боги. У Європі українське дублювання фільмів вважають найкращим. Цим дуже пишаюся.
— Ставите за мету йти за синхронним перекладом чи додаєте героям іноземного фільму українського національного мовного колориту?
— Моє завдання — розгадати задум режисера картини. Є підготовчий період, щоб побачити, збагнути, про що фільм, зважити на поведінку героїв, їхні репліки. Коли йшлося про певні життєві ситуації, то просив перекладачів, а якщо вони не встигали, то сам вигадував адаптовані під українців вислови. Вони обов’язкові, бо в американців це може бути смішно, а у нас ні. Коли ж супервайзери зі США збагнули наші дубляжні справи, сказали: ви це вперше робите.
— Для дублювання фільмів запрошуєте лише професійних акторів?
— Прагну цього, хоч трапляються винятки. Скажімо, у мультфільмі «Тачки» невеликий епізод озвучував Олексій Мочанов, автогонщик, телеведучий. Працював із відомими співаками Олегом Скрипкою, Фаготом (Олегом Михайлютою).
Пригадую, надіслали мені черговий фільм «Пірати Карибського моря». Пробував на озвучення та дублювання ролі, яку зіграв Джоні Депп, кілька акторів і не знайшов відповідного, бо не було в них того куражу, легкості чи навіть творчої брутальності. Дивлюся на пластику Джоні Деппа — вона, мов танець. Тож його персонажа запросив озвучити Фагота, бо він вокаліст хіп-хоп-гурту «Танок на майдані Конго».
— Як ваша остання робота у фільмі?
— «Пекельна хоругва, або Козацьке Різдво» — це казка для дітей. Я там грав одну з головних ролей — козака Мехтона, рубаку з двох рук, який бився шаблями. Тож дочекаємося зими, Різдва, щоб побачити у прокаті новий фільм режисера Михайла Кострова за мотивами твору Сашка Лірника.
— Що у творчих задумах?
— Задумів чимало. Написав сценарій про село, сина, батька. Мені ця тема дуже цікава. Ми трохи інші, але люблю коріння свого роду й народу, заглядаю в його глибину. Конфлікти є і будуть, але чи вміємо прощати? Чи не пошкоджені ми до кінця, а якщо й пошкоджені, то нам треба повертати нашу ментальність.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Костянтин ЛІНАРТОВИЧ. Народився 18 грудня 1951 року в с. Тернувате Миколаївської області. 1977 року закінчив Київський інститут театрального мистецтва (нині Національний університет театру, кіно і телебачення) ім. І. Карпенка-Карого. Працював актором Сімферопольського драмтеатру, Київського Молодого театру, організував театр «Дзвін», був керівником і режисером Центрального театру Збройних сил України. Режисер українського дублювання фільмів студії Postmodern. Знявся у багатьох кінострічках.
Ми в Google+