Мене давно цікавило, чому тисячі людей мріють жити в Ізраїлі. І тут приємно-несподівано трапилася нагода побувати в цій країні: одного дня у Viber почув голос товариша з Житомира, який нині живе в ізраїльському місті Хайфа. «Саньку, — почув у трубці на тому боці, — приїжджай у гості хоч на кілька тижнів! Поживеш у мене, в морі покупаєшся (воно нині тепле), ще й по Ізраїлю повожу!»

Звісно ж, відмовитися від такої пропозиції не зміг: купив квитки на літак до Тель-Авіва й назад без проблем, зібрав валізу, почепив на шию фотокамеру, і поїздка розпочалася.

Країна манни небесної

Перше враження від країни манни небесної, як дехто називає Ізраїль, отримав уже в аеропорту Бен-Гуріон: усіх «рускіх» (так називають пасажирів, які прилетіли з республік колишнього СРСР, навіть якщо ти узбек чи татарин) тут серйозно контролюють працівники  прикордонної служби. Тож і я налаштував себе на тривалу розмову з ними. Але мені пощастило, бо, на відміну від інших пасажирів літака Київ — Тель-Авів, мав при собі «гостьові папери», які отримав електронною поштою від мого ізраїльського товариша. Тож довго стояти біля прикордонного віконечка мені не довелося, і раніше за всіх почув: «Брухім абаім» — «Ласкаво просимо».

Ось так і розпочалася десятиденна мандрівка до Ізраїлю, країни, що перебуває у стані війни фактично з перших днів утворення, але це  одна з найзаможніших держав у світі. Якби українці стояли так горою одне за одного, як євреї, то ми в Європі (а в цьому переконали мене зустрічі з різними ізраїльтянами) теж жили б щасливо. Проте ми, маючи багатющу у плані природних копалин країну, все шукаємо, хто винен у нашій бідності, бездумно нищимо те, що не ми зробили.

І що найгірше, той, хто все це добре розуміє, виїжджає з України, щоб хоч трохи пожити по-людському, зокрема в Ізраїлі. І тут їх не лише приймають як бажаних, а й допомагають стати на ноги. Мене вразила турбота, яку виявляє до репатріантів (людей, які мають єврейське коріння, але вони не громадяни Ізраїлю) керівництво держави. Ідеться насамперед про так звану корзину абсорбції — «саль клиту», яку формує міністерство алії (репатріації) та абсорбції.

«Саль клита» — це грошова субсидія, яку надають репатріантам по прибутті до Ізраїлю, її не потрібно повертати державі в майбутньому. Якби хоч десяту частину такої допомоги отримували в Україні наприклад тимчасово переміщені особи із Криму чи Донбасу (а таких у нас нині понад 1,5 мільйона), їхнє життя істотно поліпшилося б.

Порівняйте: щоб отримати одноразову допомогу в Україні, переселенець повинен надати до органу соцзахисту багато документів, як-от медичну довідку про стан здоров’я або висновок про інвалідність, довідку про облік вимушених переселенців, довідку про родичів (свідоцтва про шлюб, народження дітей), паспорт з ідентифікаційним кодом та їх копії. Лише після цього йому можуть видати грошову допомогу, яка для дітей та пенсіонерів становить 884 гривні, людей з інвалідністю — 1074, працездатних — 442 гривні. Такі виплати не можуть перевищувати 2400 гривень на всю сім’ю, а період виплати — не більш як шість місяців. Потім доведеться подавати нову заяву.

Репатріанти в Ізраїлі отримують готівкою по 313 доларів США  одразу в аеропорту Бен-Гуріон і по 358 доларів їм кладуть на банківський рахунок. Новоприбулим дають сім-карту для мобільного телефону, багато корисної літератури, яка дасть змогу швидше адаптуватися на новому місці. У  подальшому репатріанти мають право на отримання ще шести платежів упродовж року по 656 доларів. Окрім того, до «саль клити» входить грошова допомога за оренду житла. Якщо ж новоприбулий в Ізраїль громадянин у перший рік перебування в країні отримує дохід на сім’ю менший за мінімальний (мінімальний розмір оплати праці в Ізраїлі становить 1163 долари, або 4650 шекелів), йому надають надбавку до зарплати.

Для репатріантів існують інші пільги: безплатні курси вивчення івриту (ульпан), часткове звільнення на 3,5 року від сплати податку на прибуток, десятирічна державна позика на купівлю житла (машканта), яка складається з основної позички (4% річних на 20—28 років) та умовної дотації (щорічне відрахування банку 1/15 частини машканти впродовж 15 років. Якщо ж за цей час квартиру не буде продано, дотація перетворюється на подарунок і її не потрібно повертати державі).

Повчитися в ізраїльтян нам слід і в питаннях працевлаштування репатріантів: ліцензію для подальшої роботи тут повинні мати вчителі, стоматологи, психологи, лікарі, юристи, пілоти, офіціанти у кафе, кухарі, хіміки та представники інших професій. Для цього вони складають екзамен чи підтверджують кваліфікацію у відповідному відомстві. Міністерство алії та абсорбції  забезпечує репатріантів відповідними курсами підготовки до іспитів для отримання ліцензії.

Не можна не згадати медичного страхування: рамковий закон про охорону здоров’я в Ізраїлі — закон про загальне державне страхування здоров’я 1995 року. Нових репатріантів він страхує на шість місяців і звільняє від сплати податку на охорону здоров’я (4,8% заробітної плати громадянина Ізраїлю) незалежно від віку та стану здоров’я. Цей термін може зрости вдвічі, якщо репатріант не знайшов роботи і його єдиний дохід — субсидія Міністерства алії та абсорбції.

Наші на Святій землі

Звісно ж, відчуваючи до себе таку турботу держави, громадяни намагаються робити все, щоб вона процвітала. І серед тих, хто перетворив Ізраїль на країну манни небесної, вихідці з України:  президентами свого часу були Іцхак Бен-Цві з Полтави та Ефраїм Кацир з Києва, прем’єр-міністрами — Леві Ешкол з Київської губернії, Голда Меїр з Києва, Моше Шарет з Херсона, а першим мером міста на піщаних дюнах Тель-Авіва — одесит Меїр Дізенгоф.

Єврейські поселення завжди перебували у ворожому оточенні. Тому потреба в їх захисті була надзвичайно великою. Корені багатьох бійців та командирів підпільної військової організації «Хагана», з якої наприкінці 1940-х народилась ізраїльська армія, теж на українській землі. Шмуель Китайгородський (батько командира однієї з рот «Хагани» Моше Даяна, народженого вже в Ерец-Ісраелі) походив із Київської губернії, а Йоханан Ратнер, командир єврейського агентства «Хагани», був архітектором в Одесі. Цей список можна продовжувати.

В інтернеті багато матеріалів про знаменитих вихідців з України, які прославили себе в царині культури Ізраїлю та світового єврейства: літератори Станіслав Єжи Лєц, Мані Лейб Брагинський, Шолом-Алейхем, Йозеф Рот та Манес Шпербер, скульптор Хаїм Грос, піаніст Володимир Горовиць, кінорежисер і сценарист Стівен Спілберг. Засновником хасидського руху був Баал Шем Тов, який народився на Тернопільщині, а помер на сучасній Хмельниччині. В Україні народився Натан Ганновер — видатний кабаліст, талмудист і рабин, Вайсблат Нухим — теолог і рабин, Дорфман Міхаель — лідер хасидів СРСР і голова єшиви Єрусалима, голова Всесвітньої ради брацлавських хасидів.

Очевидно, тому в Ізраїлі з повагою ставляться до України й нині: під час перебування в цій країні я випадково почув на одному з національних телеканалів інтерв’ю міністра алії та абсорбції Софи Ландвер. Вразило, з якою теплотою міністр розповідала про приліт до Тель-Авіва двох повітряних суден з репатріантами з України. З багатьма з них пані Ландвер зустрілася в аеропорту. Вона була вражена рівнем освіченості майбутніх громадян Ізраїлю, серед яких було багато молоді, зокрема програмістів та інших фахівців з вищою освітою.

«Ми раді вам усім на ізраїльській землі, — казала у студії Софа Ландвер. — Але сьогодні Ізраїль потребує кухарів, водіїв вантажних автомобілів, автобусів та представників інших робітничих спеціальностей». До речі, за словами міністра, Україна займає друге місце за репатріантами. Лише в першому півріччі 2018-го до Ізраїлю  виїхало з нашої країни майже 3 тисячі громадян. І хоч, згідно із законом, кожен з них мав три місяці на те, «щоб передумати і повернутися», ніхто цього не зробив.

У Міністерстві алії та абсорбції стверджують, що за чверть віку з початку масової репатріації з колишнього Радянського Союзу, зокрема України, таким параграфом не скористалася жодна людина. Це має насторожити керівництво нашої держави, новообраного Президента Володимира Зеленського, який збирається будувати, як декларував під час передвиборчої кампанії, сильну демократичну багатонаціональну державу.

Став трубач зварювальником

В Ізраїлі зустрічався з колишніми громадянами України. З одним з таких репатріантів, Леонідом з Житомира, який переїхав до Ізраїлю в 1991 році з дружиною і двома дітьми, познайомився в місті Хайфа. Професійному музикантові, який не вмів нічого іншого робити, крім як грати на трубі, спочатку знайти роботу було дуже важко.

— Трохи розмовляв івритом, — згадує ті часи пан Леонід, — але незнайоме середовище, оточення чужих людей, інші правила життя лякали. Тому брався за будь-яку роботу: спочатку працював з віруючими музикантами, що грали східну музику, в Єрусалимі. Потім підмітав у супермаркеті (паралельно вдосконалюючи знання з івриту), доки не натрапив на оголошення, що на один із заводів потрібен зварювальник. Пішов, хоч не знав навіть, куди вставляти електрод.

Це помітили члени комісії, яка перевіряла робітничі навички майбутнього зварювальника. Леонід змушений був зізнатися комісії, що ніколи раніше не працював зварювальником. Пішов на завод тому, що в нього немає грошей на утримання хворої дружини і двох дітей. Тоді один із синів потрапив в аварію, і йому доводилося ходити пішки до лікарні за 15 кілометрів.

Поспівчували й взяли на роботу. Тож сьогодні пан Леонід — впевнена в собі людина, висококваліфікований фахівець, якого й поважають на підприємстві, хоч він далеко не молодий — 73 роки.

Отакий Ізраїль. Наступного разу розповім, як уміють працювати й відпочивати жителі цієї країни.