ДЕРЖАВНІСТЬ
Завтра Україна відзначає чергову річницю злуки українських земель
Дещо модернізоване свято Дня соборності та свободи з числа тих, що не для гучних фанфар, галасливих хороводів та щедрих чаркувань. Воно більше для роздумів. Серйозних і глибоких. Скажімо, над тим, для чого далекого вже 1919 року сталося те, що сталося: українці-східняки міцно обнялися зі своїми братами-західняками? Навіщо многоголосо шуміла тоді Софійська площа, щораз видихаючи слова від щирого серця: навіки, навіки, навіки!..
Хай скрегочуть зубами професійні патріоти від такого повороту теми. А я осмілюся ще її загострити. І після цього надто хисткого поняття «навіки» поставлю знак запитання. Навіки?
Далекий від того, щоб не те що підтримувати, а навіть коментувати політиків, що «їздять» на темі розвою. Хто набирає очок на роз’єднанні, а якщо вже відверто, то на роздиранні країни? Навпаки — скажу, що кожному з них за сильної держави місце... Відомо де. Там, де й усім сепаратистам, котрі граються з вогнем.
Ніколи не те що не глузуватиму, а навіть не посміхнусь разом з тією скептично-цинічною молоддю, яка виводить дивні формули на кшталт «УНР плюс ЗУНР дорівнює чотири». Мовляв, найкращий варіант для України — федералізація, а найгірший — органічний розпад аж на чотири окремі країни. Просто розумію, що молоді притаманна тяга до осучаснення всього. До скидання колишніх ідолів. Тому їй, може, вже й не цікаво знати про те, що таке «УНР» та чому вона потяглася до об’єднання із «ЗУНР». Їй подавай меркантильний результат: краще мені від того, що сталося колись? Гірше? Чи все одно?
Не до душі мені розважливі голоси деяких політологів, котрі кажуть так: ясна річ, хочеться державного та національного моноліту. Але коли його доводиться утримувати не органічно, а зціпивши зуби... Прибічники еволюційного підходу роблять відмашку рукою. Мовляв, як іде, так і йде. Куди приведе крива, там і опинимося.
Усе, про що мовилося, свідомі громадяни називають якщо не шкідливими тенденціями, то маячнею сивої кобили. Адже, даруйте, який дурень, маючи єдину конституційно, формально країну почне свідомо робити під неї підкоп?! Який дурень... Великий! Адже ми знаємо, чим закінчується відокремлення від органічного цілого. На наших очах це відокремлення сочилося кров’ю та людським горем.
Україні більше личить американське. Не все, ясна річ. Але модель зцементування країни, національної єдності підходить ідеально. Тож варто б вивчати досвід не федералізації, а об’єднання. Так би мовити, американської моделі соборності. І потрібно було б робити все належне для підтримання об’єднавчих зусиль. Що саме робити, всі ми добре знаємо. Найперше робити, щоб не робити шкоди. Забути начисто сам термін «синдром Збруча».
Але ж свято. Хочеться чогось такого, живого. Тому процитую кілька рядків з Універсалу Директорії Української Народної Республіки від 22 січня 1919 року: «Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними зусиллями своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».
Ясно? Об’єднаними зусиллями. І на благо і щастя всього народу.