ДОЛЯ
Щоб вільно писати українською, Анатолю Олійнику довелося виїхати в Каракалпакію
У «Мистецькій вітальні» Чернігівської обласної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка вшанували пам’ять незаслужено забутого на довгі роки українського поета Анатоля Олійника, якого наші сучасники назвали чарівним ліриком із Борзни. Його поезії дійшли до нащадків у вигляді трьох невеликих збірочок: «Вітрила напнуто» видано через 35 років, «Амурову декаду» — через 62 і «Віват, життя!» — через 70 років після смерті автора. Не надто багато він встиг написати за несправедливо обірвані долею свої 34 роки. Але всім, хто читав його довершені й щирі вірші, зрозуміло, якої великої втрати зазнала українська поезія. Торік минула 110-та річниця від дня народження поета.
У Середній Азії доля подарувала Марії та Анатолю довгоочікуваного сина. Фото з родинного архіву Олега ОЛІЙНИКА
Вимріяне у снах
Анатоль Олійник жив і творив у 20—30-х роках минулого сторіччя. То був час, коли «не лише писати будь-що по-українському, а й розмовляти і навіть думати рівнозначно було суворому присуду в українському буржуазному націоналізмі, тобто в ліпшому випадку це — арешт, висилка, в’язниця, концтабір і, нарешті, цілковите знищення в різний спосіб», — таку об’єктивну оцінку тій добі дав у передмові до останньої збірки поезій член Національної спілки письменників Іван Шишов. Така доля звела зі світу молодшого брата поета — Михайла, цей самий дамоклів меч висів і над Анатолем. Та козацьке містечко Борзна, де він народився і виріс, завжди було з глибинними народними традиціями, тож намертво вплело рідне слово в дух і суть юнака. Так грали-переливалися його поезії:
Іду до тебе невідомий,
До мене вимріяна в снах
Заходь. Заходьте.
Вдома. Вдома.
Іде весна. Весна.
Він не міг інакше, бо таким було й родинне виховання: п’ятеро із шести дітей батьків Анатоля стали вчителями. Були в юнака і гостро приперчене слово, і дещиця притаманного козацькому роду характерництва, яке відбивалося у дуже розвинутій інтуїції. Це не раз виручало в житті.
Цю історію розповів син поета — доцент Російського університету шляхів сполучення Олег Олійник, який приїхав із Москви, щоб ушанувати пам’ять батька: «1919 рік. Громадянська війна. У містечку часто змінюється влада. Прийшли червоноармійці. Випустили ув’язнених і замкнули на подвір’ї в’язниці бродячих собак. Цей факт розвеселив гімназистів, які заради розваги відбили замок, випустили бобиків, залишивши напис: «Ленін дав собакам амністію». Знайшлися стукачі, які вказали на хлопчаків. Тридцятьох гімназистів заарештували і повели в поле розстрілювати. Коли ватага порівнялася з останніми хатами, юнаки кинулися врозтіч. Конвоїри почали стріляти. 18 друзів загинули, решта (серед них і мій батько) — втекли».
Тоді саме починав розквітати поетичний талант Анатоля. Доля дала йому шанс усвідомити, що життя надто дороге, щоб марно ризикувати ним.
Ніхто не знав,
кого забили,
Байдуже паслась череда:
Лиш вороннє і налетіло,
Травицю вітер
лиш гойдав.
І крові тихо напувались
Братів нечесані чуби…
Вгорі ж на глум
їм цілувались
Два білосніжні голуби,
— напише юнак, побиваючись за друзями.
За вірші — на нари
Олег Олійник говорить красивою соковитою українською мовою. Тата не пам’ятає: лише два роки мав, коли його не стало. Коли підріс, почав розпитувати про нього в рідних і чужих, читати його записи. Тоді збагнув, наскільки талановитим і національно свідомим був батько.
Коли Анатоль Олійник закінчив педтехнікум і почав викладати українську мову й літературу в Конотопі, країною прокотилася так звана українізація. Історики вважають, що цей лицемірний захід мав на меті виявити і «взяти на список» справжніх патріотів. Тож як зрадницький олівець міг оминути вчителя, який ще у педтехнікумі згуртував навколо себе літоб’єднання і став редактором рукописного альманаху?
Анатоль дружить із поетом Володимиром Сосюрою, іншими письменниками. Мусить виконувати завдання на кшталт: «Доручається А. А. Олійнику здійснити перевірку знання української мови службовців Бурякоспілки». А в 1929 році його заарештували.
Не минула
й мене доля
З віршами
ховатись,
Довелось за них
доволі
У тюрмі
валятись,
— напише згодом поет, звертаючись до Тараса Шевченка, долю якого певною мірою повторив.
Після ув’язнення він уже не міг ні друкуватися, ні вчителювати у Конотопі, тому працював у селі Андрушівка на Вінниччині. Туди приїхала і його дружина Марія Рябчун, теж педагог. Анатоль організовує літературно-драматичний гурток і пише, пише… 1932 року молода сім’я вчителює в Житомирі. Здавалося, що життя налагоджується. Зненацька Анатоль одержує бандероль від старшого брата Георгія, де лежала нудна сільськогосподарська брошура з приписом, що вона дуже цікава і неодмінно стане в пригоді. Чоловік пильно переглядає аркуші і помічає, що деякі букви майже непомітно підкреслені олівцем. Складені в текст, вони сповіщають про арешт молодшого брата Михайла, студента філфаку Київського університету.
Сімейство не сумнівалося, що до Анатоля теж дістануться: в Україні почалася хвиля арештів творчої інтелігенції. Але він випередив події в дещо несподіваний спосіб: поїхав у Москву, де… уклав угоду з представництвом Каракалпацької автономної республіки і наприкінці 1932 року виїхав працювати у тодішню її столицю Турткуль, сказавши дружині: «Я послав себе у добровільне заслання. А то відправили б на Соловки».
На новому місці почався новий виток життя поета. Він завідує відділом культури в газеті «Радянська Каракалпакія», багато пише і друкується в місцевих періодичних виданнях. Його вірші перекладають російською і каракалпацькою мовами. Знову навколо нього вирує літературне життя: він долучається до створення спілки письменників Каракалпакії, а її перший з’їзд обирає його членом правління. Тут у подружжя народився син. Відтак сім’я переїхала в Бухару, де Анатоль працював доцентом педінституту.
Та того, що судилося, як кажуть, і конем не об’їдеш. Помер поет, захворівши під час відпуски, у Жовтневій лікарні Києва в серпні 1936 року. Похований у рідній Борзні, де з 2002 року колишню вулицю Володарського, на якій розташований батьківський будинок, названо на честь Анатоля Олійника.
Здається, що він був готовий до такої розв’язки, написавши заповіт ще в юні роки і передбачивши свій короткий тернистий шлях у недописаному вірші:
Скільки того віку
випало людині:
Радості окрайчик,
горя — цілий хліб.
Треба його з’їсти…