Навіть не змовляючись, жителі Слов’янська тепер часто повторюють одне й те саме: на початку липня 2014-го вони готувалися до штурму і вуличних боїв у місті, окупованому проросійськими бойовиками, проте подальший розвиток подій їх приємно здивував. «Кілька останніх днів ми жили у підвалах, бо тоді стріляли з усіх видів зброї. Звісно, боялися, але хотіли, аби визволили нас якнайшвидше. А ось про те, що бойовики на чолі з росіянином Гіркіним-Стрєлковим самі підуть звідси, навіть не мріяли. Тобто ми готувалися до найгіршого, але вийшло якраз навпаки. Тому спершу навіть не дуже повірили в таке щастя!» — згадує місцевий житель.

«Щастя» насправді не з неба впало. Слов’янськ, який ще 12 квітня 2014 року захопив загін російських диверсантів (самі вони себе скромно називали «самооборона Криму») на чолі з громадянином РФ офіцером ГРУ Ігорем Гіркіним (Стрєлковим), українські спецпідрозділи робили спроби визволити кілька разів.

Але кожного разу зупиняла підла тактика бойовиків, які свідомо ховалися у кварталах, наражаючи на небезпеку мирних жителів. Отож, аби уникнути людських жертв, довелося діяти інакше: заблокувати ворога і поступово стискувати кільце, змушуючи його втікати чи здаватися.

«Ми і вірили, що вже все позаду, і не вірили…»

На початку липня загарбники, які ще недавно погрожували наступом на Київ, піджали хвости. Серед пересічних найманців переважали панічні настрої перед оточенням, а поміж лідерів не вщухали суперечки і чвари. Відчуваючи початок кінця, чимало бойовиків дезертирували і тікали до сусіднього Краматорська, а звідти аж у Донецьк і далі. А тим часом українські підрозділи невпинно наближалися до міста: 2 липня вдалося витурити ворожі частини із селища Райгородок, а через день сили АТО повністю визволили місто Миколаївку, після чого вороже угруповання опинилося в оточенні.

Оцінивши ситуацію, бойовики, які недавно клялися захищати Слов’янськ до загибелі чи підходу основних сил РФ, почали тікати з нього вже не поодинці чи групами, а всі разом: вони відносно організовано пішли на прорив. У ніч на 5 липня Гіркін повів свою «армію» на вихід з оточення, вдавшись до штурму українського блокпосту №5 на виїзді зі Слов’янська. «Пізнього вечора 4 липня розвідка повідомила, що з боку Слов’янська на нас суне якась колона, — згадує Герой України майор Андрій Ткачук, який тоді командував зведеним підрозділом бійців на блокпосту. — Першим вийшов танк Т-64, який відкрив вогонь. Далі дві БМП з піхотою. Звичайно, ми прийняли нерівний бій, у якому вдалося підбити танк, БМП і БМД та військові вантажівки. Крім того, знищили чимало бойовиків, а кількох взяли в полон. Отож через наш блокпост вони так і не змогли пройти…»

А вранці жителі враз спорожнілого від «захисників» Слов’янська просто не впізнали своє місто. Та порожніми вулиці з покинутими бойовиками барикадами та іншими укріпленнями були тільки вранці, бо невдовзі їх заповнили люди, залишаючи підвали і будинки. «Через постійне відчуття незахищеності під час окупації вулицями з озброєними людьми ми пересувалися майже перебіжками: швидше додому! А тепер вийшли, аби вільно пройтися містом. Це було дивне відчуття! Бо і вірили, що нарешті все позаду, і ще не дуже», — зізнається жителька міста Ірина.

В українських військових, які нарешті підняли державний прапор на приміщенні міської ради, у перші години після визволення було багато клопотів. На центральній площі вони роздавали продукти харчування і деякі медикаменти людям, які потребували такої допомоги. А сапери відразу почали розміновувати і змушені були ще дуже довго це робити: бойовики нашпигували мінами не тільки свої недавні позиції, а й адміністративні будинки, приміщення шкіл, лікарень, свідомо наражаючи мирних жителів на смертельну небезпеку.

З гори Карачун на гору Говерла

Велика кількість пам’ятників довкола Слов’янська на його території нагадує, що визволення міста далося аж ніяк не малою кров’ю. На жаль, чимало жертв серед українських бійців було ще й тому, що вони спершу виявилися не готовими до цинічних і підлих дій російських найманців, які пройшли вишкіл у Чечні та інших гарячих точках і мали завдання вбивати якомога більше українців. Тому ще важливішою стала перемога над досвідченим і підступним ворогом, якого вдалося частково знищити, а інших змусити здатися чи мерщій тікати звідси. А на спомин про цю подію відтоді 5 липня для жителів Слов’янська, Краматорська і довколишніх населених пунктів стало Днем визволення від проросійських загарбників.

Ще торік згідно з постановою Верховної Ради ухвалено рішення про відзначення п’ятиріччя визволення Слов’янська і Краматорська на державному рівні, а розпочалося воно в перший день липня на меморіальному комплексі «Гора Карачун». Насамперед біля встановлених пам’ятних знаків на місцях боїв та поховань вшанували всіх загиблих мирних жителів краю, військових і правоохоронців, які визволяли цю територію Донбасу. За підтримки керівників Національної гвардії України, військкоматів Слов’янська і Краматорська, Андріївської селищної ради та побратимів загиблих відбувся поминальний молебень. З авторською програмою «Дорогами війни» перед присутніми виступив гурт «Побратими» із Таращі Київської області.

П’яту річницю визволення відзначають і за межами Донеччини. 5 липня розпочнеться сходження військовослужбовців Національної гвардії на найвищу гору України Говерлу, де встановлять пам’ятний знак — нагадування про всіх загиблих на сході України мирних громадян та військових. А на Донеччині на горі Карачун напередодні вже відбулися відкриття виставки «Донбас: переPROчитання образу» та пам’ятний мітинг до п’ятої річниці визволення міст Донбасу. Також у Слов’янській центральній бібліотеці імені М. Петренка провели презентацію книжки спогадів жінок-бійців, які брали участь у гібридній війні в складі ЗСУ чи добровольчих підрозділів «Дівчата зрізують коси».

«Звичайно, для всіх нас це дуже пам’ятна дата, проте влаштовувати дуже пишні урочистості в місті чи у всій державі навряд чи доречно. Бо, по-перше, війна ще триває, і багато населених пунктів Донбасу досі перебувають під окупацією проросійських загарбників. А по-друге, відбувається те, чого ми найдужче боялися: навіть через п’ять років, на жаль, не сталося звільнення душ і свідомості великої частини людей від наслідків російської пропаганди та антиукраїнських настроїв. Містом, визволеним від російських зайд-головорізів, вільно ходять посадовці й депутати, які агітують за дружбу з Росією, обіцяють мир за «гарні стосунки» з країною-агресором. На п’ятому році визволення від російських вбивць це наруга над самою подією і над пам’яттю про українців, які загинули від рук російських агресорів, — емоційно каже жителька Слов’янська і додає: — Тільки ж ви таке не надрукуєте!..»

Спробуємо. Бо на «таке», на превеликий жаль, дедалі частіше нарікають люди не тільки у визволених Слов’янську, Краматорську, Покровську, Дружківці чи Маріуполі, а й в інших населених пунктах держави, які не побували під проросійською окупацією. Зате вони вже стали жертвами проросійської пропаганди, яка продовжує окупацію України і є сумним підтвердженням того, що гіркі уроки Слов’янська та всього Донбасу майже нічого не навчили багатьох наших співвітчизників.