На Кінбурнському півострові, що між Чорним морем та Дніпровсько-Бузьким лиманом, людям завжди доводилося виживати, пристосовуючись до особливих умов. Основна проблема їхнього буття — відірваність від великої землі. Лише в 1950-ті роки тут з’явився перший магазин, куди завозили або переплавляли продукти та товари першої необхідності. Місцеві самі пекли хліб чи коржі, їли те, що дає природа, — рибу, молочні продукти, гриби.
Про те, як довелося виживати під час Другої світової, розповіла старожилка Кінбурна 89-річна Наталія Іванова. «Ой, голод був у війну, — згадує жінка. — Ми копали коріння козельців (наук. — козельці лучні, козлобородник луговий), сушили його, на спеціальних тертушках подрібнювали. Мама додавала до тої суміші трохи борошна, робила тісто й пекла з нього коржики. Нам тоді здавалося, що смачнішої їжі не буває». До речі, ці козельці зазвичай сприймають як бур’ян, а насправді коріння і листя рослин використовують у лікувальних цілях. Тож кінбуряни, може, й не здогадуючись, разом із їжею вживали природні ліки.
А ще жінка пригадала про м’ясний делікатес воєнних та повоєнних часів. «Коли різали худобу, в кого вона була, м’ясо з’їдали, а зі шкури постоли морщили, бо не було в чому ходити. А потім вовна з них облазила, тоді шкребли це взуття, варили і їли. Отак і виживали».
Розповіла старожилка й про те, як місцеві жителі змогли роздобути пшеницю. Її розповідь підкріплена історичними фактами. У серпні 1941 року на траверзі мису Аджигол фашистська авіація атакувала завантажений пшеницею теплохід-рудовоз «Поліна Осипенко», який ішов із Миколаєва. На борту теплохода перебували евакуйовані з міста жінки і діти. Внаслідок потрапляння в теплохід двох авіабомб спалахнула пожежа. Капітану вдалося посадити палаюче судно на мілину. Корпус судна повністю під воду не пішов, а пасажирам допомогли прикордонники. Людей вдалося врятувати та доправити на берег. А судно так і залишилося лежати саме навпроти Кінбурнської коси.
Місцеві чоловіки, які повернулися з війни, розвідали це місце й почали ходити до «Поліни» і каюками витягали з трюмів пшеницю. Зерно вже було майже непридатним для вживання, але його сушили, самі їли, давали тваринам. Уже наприкінці 1960-х років судно підняли з води та порізали на метал. Але ще дуже довго кінбурнські рибалки називали місце, де затопили судно, «у Поліни».
Цікаво, що сама Поліна Осипенко, ім’ям якої названо теплохід, особистість героїчна, військова льотчиця Герой Радянського Союзу. Народилася вона в селі Новоспасівка Бердянського району Запорізької області. Це село з 1939 року так і називається Осипенко на честь видатної землячки. 1932 року вона закінчила Качинську авіаційну школу, служила у винищувальній авіації молодшим льотчиком і командиром ланки. Встановила п’ять міжнародних жіночих рекордів.
Жінка ввійшла в історію завдяки безпосадочним перельотам, які здійснила у 1938 році за маршрутами Севастополь—Євпаторія—Очаків—Севастополь, Севастополь—Архангельськ, Москва—Комсомольськ-на-Амурі. Загинула льотчиця у 1939-му під час виконання службових обов’язків. І так збіглося, що пам’ятник на батьківщині льотчиці встановили 22 червня 1941 року.
Таку історію зберегла Кінбурнська коса.
Ми в Google+