Один мій знайомий, який працює у європейських міжнародних структурах у Страсбурзі, вирішив цього літа поїхати до Києва як турист. Він кілька разів повторював, що його приїзд не має нічого спільного з політикою і він хоче просто відпочити. Річ у тім, що його хобі — дегустація вин і написання статей до спеціалізованого міжнародного журналу. Ось редактор і замовив йому статтю про ринок вин України і вплив на нього підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Тож мій знайомий вирішив поєднати корисне з приємним. «Крім того, мені цікаво побачити Київ і порівняти його з Москвою, де я був кілька років тому», — пояснив, коли ми зустрілися за філіжанкою кави у червні.
Через Фейсбук він познайомився із членами клубу шанувальників вина у Києві, які висловили готовність організувати йому насичену програму перебування. Тож заручившись моїми запевненнями, що в українській столиці все спокійно й безпечно, та обіцянкою зустрітися там з ним (бо я й сама збиралася додому у відпустку), він замовив квиток на літак.
А за кілька днів до від’їзду запанікував. Запитував, чи правда, що на Майдані стріляють уночі, чи достатньо безпечна вулиця Івана Франка, де він винайняв квартиру, і казав, що його друзі з Москви в один голос відмовляють їхати його у лігво «націоналістів» і «фашистів». Я терпляче відповідала на його невротичні мейли: на Майдані стріляють, але нечасто; вулиця Франка — одна з найтихіших у центрі. І порадила заспокоїти московських друзів, сказавши, що всім іноземцям по прильоті до «Борисполя» видають бронежилети на час перебування у Києві.
Мого останнього жарту він не оцінив, але до Києва все-таки полетів. А коли я зустріла його через три дні по прильоті, від його нервозності не лишилося й сліду. Він був у захваті від міста, парку Шевченка, Софійського собору, багатого вибору у винних супермаркетах, професійного спілкування з українськими сомельє, якості їжі в ресторанах, приязних людей, безплатного вай-фаю у всіх кафе і краси київських дівчат. Він дивувався величезній кількості українських прапорів на вулицях і, дізнавшись про символічне значення національних кольорів, з подивом зробив висновок: «То це ж означає, що ви миролюбна нація, яка над усе любить працювати на землі!»
Я повела його скуштувати пиріжків із сиром та вишнями у культове кафе на Ярославовому Валу. Дорогою ми проминули «Кофє-Хауз». Я застерегла свого знайомого не ходити у заклади цієї мережі, бо вони належать російському бізнесу. «То ви не б’єте їхні вітрини, а просто ігноруєте», — констатував він, додавши, що напише про «особливості українського націоналізму» знайомим у Москву.
За чаєм з пиріжками я попросила його щиро, не боячись образити мої почуття, поділитися враженнями про Київ. «Тут стовідсотково Європа, цього ти не почуваєш у Москві, — запевнив він мене. — Відкриті й щирі люди на вулицях, що вражає після того, що читаєш у мас-медіа, навіть західних».
Після того, як я мовчки вислухала емоційний потік вражень знайомого, зрозуміла одну важливу річ. Хоч у Європі і знають, що російська пропаганда брехлива, люди не розуміють, що вона може бути цинічною і брехливою на сто відсотків. Тому в їхній уяві, можливо, і мимохіть, формується той образ України, який нав’язують ИТАР-ТАСС і Russia Today.
Напередодні від’їзду ми зустрілися на Андріївському узвозі. Він усе знімав Андріївську церкву на свій айфон, примовляючи: «Вона просто нереально гарна!» За кавою гордо показав мені подарунок від своїх нових українських друзів — браслет, букви-намистини якого складали речення: «F…k you, Putin», і поділився своїм наміром обов’язково повернутися в Україну. «Скоро мій контракт у Страсбурзі закінчується, і я вже зараз хочу почати шукати роботу в Києві», — сказав на прощання.